З набуттям Україною незалежності з’явилася певна «мода» — на все українське. Здавалося б, це просто чудово. Та саме «українськістю» і став маніпулювати «Київський патріархат».

І от нині, коли в Україні ведеться війна, УПЦ КП знову не проґавила моменту – продовжує сіяти ворожнечу між людьми. Тільки тепер «націоналізацією» Православ’я УПЦ КП стала переманювати цілі громади та священиків УПЦ, або ж – захоплювати храми силою.

Чому наші православні священики та віряни «переходять» до «Київського патріархату» сьогодні, і що на них там чекає? Чим розкол Філарета відрізняється від розколів між Візнатією і Руссю, Грузією і Росією? Розмірковує священик Олег Точинський, клірик Волинської єпархії УПЦ.

Чому священики «переходять» до «Київського патріархату»?

Упродовж лише якихось кількох останніх місяців близько 20 громад Української Православної Церкви змінили свою конфесійну приналежність — перейшли під юрисдикцію УПЦ КП.

Подібні «переходи» сьогодні можна розділити на дві групи: а) добровільний перехід — коли громада (абсолютною більшістю голосів), а іноді навіть разом зі священиком, приймає рішення про зміну конфесійної приналежності; б) захоплення – коли представники/прихильники УПЦ КП, за допомоги різних організацій та за підтримки певної частини громади, вдаються до рейдерства, зрізуючи замки, вибиваючи двері, чинячи моральний та фізичний тиск на “супротивників”, аби останні змінили свою конфесійну приналежність.

Якщо перший пункт питань не викликає, й Українська Православна Церква не висловлює жодних претензій у подібних ситуаціях, що можна було спостерігати щодо випадків на Волині, Тернопільщині та Херсонщині, то ситуація із захопленням храмів викликає обурення та безліч запитань як юридичного, так і морально-етичного характеру.

Закликаючи до здорового глузду і відмежовуючись від міжконфесійної ворожнечі, навіть далека від церковного життя людина розуміє, що причини та способи «переходів» аж ніяк не претендують на те, аби зватись законними як із позиції державних норм, так і з позиції Євангельської. Варто просто співставити факти, які виглядають далекими від ідеалу, аби зрозуміти, що щось не так.

Протиправні дії з реєстраційною документацією та іншою власністю громади, «обрання» нових членів церковно-парафіяльної ради за ще існуючих і ніким не звільнених із посад вповноважених для цієї роботи осіб, спилювання замків із дверей храмів, незаконне заволодіння статутом і печаткою, або взагалі створення нових, без анулювання попередніх, побиття незгідних зі зміною конфесійної приналежності під стінами церковних будівель – усе це нагадує рейдерське захоплення якогось заводу чи підприємства, усе це нагадує якийсь бойовик 90-х.

Нецерковні люди бачать цю ситуацію саме так. Ті ж, хто хоч якось намагаються відповідати образу християнина, співставляючи своє і навколишнє життя зі Святим Письмом, розуміють, що там, де трапляються подібні ситуації, де є місце неправді та насильству, де політика ставиться вище за вчення Христове, там немає Бога.

Очевидно, що саме події, які розгорталися за вище наведеним прикладом, повернули до реальності багатьох, показавши, що беззаконня «проповідують» гучніше за усі слова і переконання представників УПЦ КП.

Люди, які йшли в Церкву, шукаючи душевного спокою та розради, зрозуміли, що «церква», в якій що не проповідь – політика, прокльони і звинувачення, не може відповідати їхнім духовним шуканням. Зрозуміло, що в таких храмах, під якими ще вчора лилась чиясь кров в ім’я примарних політичних ідей, людина не знайде того бажаного заспокоєння і відчуження від усього мирського.

Разом із тим, у всіх цих подіях стався певний перелом, свого роду реверс. Люди нарешті відкрили очі на ті беззаконня, які чинять представники УПЦ КП, й усвідомили, які саме «цінності» несе “Київський патріархат”.

До речі, аргументація останніх щодо своїх дій сьогодні переживає нищівну критику, оскільки в 95% випадків наведені ними «факти» небажання духовенством УПЦ молитися за мир в Україні та за українське військо, відспівувати загиблих українських військових, допомагати українській армії не мають жодного фактичного підтвердження.

Більше того, сьогодні Українська Православна Церква приносить чи не найбільшу користь українському суспільству в ситуації, що склалася. Навіть у тих храмах, де, зі слів представників УПЦ КП, велась «антидержавна пропаганда», які вони, до речі, вже захопили, богослужіння звершувались українською мовою, молились за українське військо, допомагали пораненим бійцям у зоні АТО. Годі й казати про те, що серед українських бійців, які сьогодні знаходяться на сході України, є члени УПЦ.

Заради чого ж тоді відбувається весь цей фарс? Для чого УПЦ КП сіє і без того непотрібну ворожнечу, ділячи українців на «своїх» та «чужих»? Невже конфесійна приналежність визначає рівень патріотизму і любові до своєї Батьківщини?

Зрозуміло, що це не так. Адже за тими критеріями, які є для представників УПЦ КП визначальними в їхньому «поділі», можна засудити, без перебільшення, представників усіх християнських конфесій в Україні. Чому ж «правда» в УПЦ КП залишається дволикою? Чому те, в чому можна звинувачувати всіх, крім них, стає прийнятним лише для УПЦ?

Як в УПЦ КП аргументують переходи «ГБістських», або «московських», попів?

Варто було б приділити увагу аргументам та риториці, які використовують представники УПЦ КП під час захоплень храмів. Найперше відбувається акцентуація на конфесійній приналежності.

Так, Українська Православна Церква не відкидає наявності, в силу певних історичних причин, зв’язку між УПЦ і РПЦ як дочірньою Церквою і Церквою-Матір’ю. Однак, перш за все, необхідно було би звертати увагу на офіційний статус УПЦ, який прописано в Її статуті та в реєстраційній документації Міністерства юстиції України.

У першому випадку ми читаємо наступне: «Українська Православна Церква є самокерованою з правом широкої автономії, яка має Євхаристичне єднання з усіма іншими Помісними Православними Церквами через Руську Православну Церкву». Також у Статуті УПЦ зазначено, що Церква є незалежною у Своєму господарському, фінансовому та адміністративному управлінні. Предстоятель УПЦ обирається Собором єпископів УПЦ.

Що ж сьогодні ми можемо почути від представників УПЦ КП, в період захоплень храмів? Волаючи до своєї, альтернативної, справедливості, вони називають УПЦ «московською церквою», «п’ятою колоною», «ГБістською». Іноді навіть від офіційних речників УПЦ КП можна почути: «МпвУ» (тобто «московський патріархат в Україні»).

Звичайно, що люди, які є далекими від офіційних статутних документів, у більшості своїй, сприймають цю інформацію, беручи її на озброєння. Однак факти говорять самі за себе, і вся вищенаведена аргументація не витримує жодної критики.

Дуже часто представники УПЦ КП ставлять офіційний статут УПЦ в ніщо, кажучи, що на ділі все не так. Але, йдучи таким шляхом, можна звинуватити будь-яку організацію в будь-яких провинах, включно і саму УПЦ КП.

Однак варто зауважити, що саме офіційні документи дають повну характеристику тій чи іншій організації, її життю та діяльності. Домисли, які фактично бездоказові і базуються лише на емоціях та бажаннях, у цій ситуації є недоречними.

Храм на Тернопільщині, який намагався захопити «Київький патріархат»

Варто тут згадати і про маніпулювання інформацією заангажованих ЗМІ. Справа в тому, що акценти, які розставляють різноманітні видання і телеканали у статтях та сюжетах про УПЦ, налаштовують людей на негативну реакцію. Зокрема дуже часто можна зустріти таку назву Української Православної Церкви: «Московський Патріархат», «московська церква» і т.п.

Однак в офіційних документах державної реєстрації таких організацій, як «УПЦ МП», «Московський патріархат», «московська церква», немає взагалі. Є зареєстрована Міністерством юстиції України Українська Православна Церква, без будь-яких додатків.

Тому подавати самовільне трактування офіційної назви, тим більше таке, яке спрямоване на прояв негативної реакції в глядачів та читачів, є непрофесійним і некоректним. Це так само, коли Україну називають «окрайною», «малоросією» і т.п. Відповідно обурення представників УПЦ щодо викривлення офіційної назви Церкви є природнім. В Україні не зареєстровано жодної громади «УПЦ МП», є лише громади УПЦ.

Немає й жодного фактичного доказу того, що хтось зі священнослужителів УПЦ відмовлявся служити молебень за мир в Україні, відспівувати загиблих українських військових і т.п. Однак ті, хто сьогодні активно намагається внести чергову ворожнечу в українське суспільство, неадекватно цими «фактами» оперує.

Те, на що сьогодні страждає УПЦ КП, у дослідницькій літературі має назву етнофілізму. Насмілюючись націоналізувати Православ’я, УПЦ КП порушує принцип церковної соборності.

Утворення своєрідного церковного гібриду, корінням якого є відвертий націоналізм, не в найкращих його проявах, не відповідає Біблійному принципу, що в Христі немає ні еліна, ні юдея. Церква залишається Церквою і в Греції, і в Ізраїлі, і в Єгипті, і в Україні, і в будь-якому іншому куточку світу. Так звані патріархати є лише частинами єдиної цілої і неділимої Церкви Христової, тому акцентувати на національній приналежності в церковному середовищі недоречно.

Чим розкол Філарета відрізняється від розколів між Візнатією і Руссю, Грузією і Росією?

Очільник УПЦ КП неодноразово публічно визнавав, що його “церква” залишається невизнаною в усьому Православному світі, виправдовуючись, що колись її обов’язково внесуть у диптихи Православної Церкви. Як приклад Філарет наводить випадки церковних розколів між Візнатією і Руссю, Грузією і Росією і т.д. Однак усі вищезазначені розділення мали зовсім інший характер та підстави і в жодному разі в цих випадках не траплялось того, що сьогодні відбувається в Україні.

В основі цих розділень лежить певний історичний аспект. Наприклад, Московська митрополія розірвала своє спілкування з Константинопольським патріархатом внаслідок підписання Церквою-матір’ю Флорентійської унії в 1448 році з римо-католиками, яка повністю підпорядковувала церковне життя Східної Церкви Римському папі. А визнання автокефалії Руської Православної Церкви відбулось уже згодом, після того, як представники Константинопольського патріархату розірвали унію з Римом.

Після Флорентійської унії...

Автокефалія Грузинської Церкви, хоч і не визнавалась певний час офіційною Руською Православною Церквою, однак була визнана іншими Помісними Православними Церквами, що давало їй право на легітимність.

Хто ж визнав самопроголошення автокефалії УПЦ КП у світі? Ніхто. Жодна Помісна Православна Церква не дала такого мандату УПЦ КП. Політична підоснова, яка є причиною всіх дій УПЦ КП, веде цю конфесію в напрямку самоізоляції, а відверті дії, спрямовані на напруження міжконфесійної ситуації, ще більше цю ситуацію поглиблюють.

Усім тим, хто бажає змінити свою конфесійну приналежність, варто відверто у себе спитати: “Чи стане вам після цього легше жити? Чи станете ви, після зміни конфесії, кращою людиною, ніж ви є зараз? Що вам це взагалі дасть? Що може дати УПЦ КП своїм вірним (окрім політичної риторики і порожніх обіцянок)?” Як тільки відповіді на ці запитання будуть вами знайдені, скоріш за все, навіть думка, не те що бажання, йти кудись – зникне.