Напередодні Великого посту – головні орієнтири від проректора та викладача Київської духовної школи Сергія Ющика.

– Отче, невпинно наближається Великий піст. Особисто для мене це один із найцікавіших періодів церковного життя, бо він змушує людину ставити багато питань до себе, до свого існування, до своєї поведінки й шукати шляхи виправлення, відповіді на всі ці питання. Переконаний, що в підготовчих тижнях і в самому Великому пості, в його Неділях немає нічого зайвого: всі вони мають сенс, певне послання. Ця Неділя називається Неділею блудного сина. На перший погляд, надзвичайно рельєфні, зрозумілі образи молодшого сина, старшого сина. І, звичайно ж, люблячого батька. Але хочу, щоб наші слухачі подивилися на всі ці три постаті, на їхні взаємини детальніше, я б сказав, під «духовним мікроскопом», збільшивши їх. І, сподіваюсь, збільшити допоможете Ви. Отче, поговорімо про головних дійових осіб «Притчі про блудного сина». Який її сенс? Яка роль цієї сходинки у підготовці до Великого посту?

– Дійсно, Великому посту, який триває фактично 7 тижнів, передують кілька тижнів підготовки. Всі Неділі наближають до Світлого Христового Воскресіння, в богослужбовій літературі цей період називається співанням Пісної тріоді. Ця збірка текстів використовується в Православній Церкві під час богослужіння від початку підготовки до Страсного тижня, до Великої Суботи перед Великоднем. Цей період триває 70 днів. Звичайно, число 70 не є настільки сакралізованим, щоб проводити конкретні аналогії (хтось може асоціювати з 70 роками атеїстичного режиму в XX ст.), та в Старому Завіті ми знаходимо цікаві історичні дані про те, що найбільшу трагедію іудейському народові спричинив Вавилонський полон, який фактично тривав 70 років. Саме в Неділю блудного сина ми починаємо співати 136-й псалом: «Над річками Вавилонськими, там ми сиділи та й плакали, коли згадували про Сіона!». Підготовка до Великого посту і сам період Великого посту – це не що інше, як подорож додому.

Євангельське читання розповідає нам саме про це. Притча про блудного сина, напевно, у цей час буде для кожної людини найзрозумілішою, найтеплішою для душі. Та й слово «подорож» є актуальним: по телебаченню рекламують подорожі, ведучі запрошують подорожувати просторами радіоефіру, їдеш в авто, тролейбусі, з однієї країни в іншу. Кожна подорож гріє душу, особливо, коли ми повертаємося в рідний дім, до батьків. Найголовніша подорож – до себе. Святе Письмо, зокрема, і притча про блудного сина, говорять про покаяння. Згадаймо, що блудний син «спам’ятався». Це слово використовується у Старому Завіті неодноразово і свідчить про покаяння. Покаяння – не просто розповідь про те, як мені тяжко, бо оточуючі люди мене не розуміють. Покаяння – це повернення до себе самого. Людина, яка живе не за заповідями Божими, яка нехтує Законом Господнім, хоча й каже: «Я так хотіла, це моє бажання, я не змінюся» – насправді живе не своїм життям, а керується пристрастями, вона існує на території своїх забаганок, свого «селфі». І їй потрібно повернутися на територію Божу. Адже Господь створював людину не злою, не сварливою, не образливою. Він створював її для того, щоб вона могла відображати в собі проміння Божої благодаті та милості. Не даремно Тертуліан ще 1800 років тому писав, що душа кожного за природою християнка.

І якщо ми в попередні Неділі говорили про покаяння, про справжню молитву, то сьогоднішнє євангельське читання слід розглядати в контексті підготовки до повернення додому, доки не загинули ми в далекій стороні на території влади гріха.

Звернімо увагу також на старшого брата, який образився, що його ніхто ніколи так не шанував, а для блудного брата батько організував веселощі. Христос пророкує прихід до Бога язичницьких племен, оскільки старший брат у Святому Письмі символізує богообраний старозавітній народ, що від початку знав про істинного Бога. Інші народи відзначалися меншою мірою Богопізнання. Не даремно один із ранніх християнських письменників Арістід зауважує, що все людство має кілька ступенів Богопізнання. Язичницькі народи перебувають на низькому рівні, вони заблукали в цьому житті, але мають можливість повернутися до Бога, до себе додому – до істинного Богопізнання.

І Христос цією притчею пророкує поведінку іудеїв, які були противниками того, щоб інші народи знайомилися з істинною християнською вірою. Наше суспільство також певною мірою ділиться на кілька частин за мірою Богопізнання. Є активні віряни, які намагаються щонеділі бувати в церкві, інші рідше ходять, деякі у Великий піст заходять до храму вперше. Ця притча звертається до нас, до тих, хто ходить до храму щонеділі, хто добре знає Святе Письмо: коли побачите, що хтось зайшов до церкви вперше чи вдруге, не засуджуйте, не дорікайте, не відвертайтеся від цієї людини! Дуже легко оступитися, якщо починаєш усвідомлювати свою неповторність і свою «велику церковність», мовляв, у мене стаж церковного життя вже 20 років, а Ви прийшли вперше, яке Ви маєте право стати на моєму місці в храмі... Згадаймо притчу про митаря і фарисея: фарисей знав своє місце в храмі: «Боже, дякую що я не такий, як усі». Тому сьогоднішнє євангельське читання вчить не допускати таких помилок. Пам’ятаймо, що на Світле Христове Воскресіння завжди читається проповідь cвт. Івана Златоустого, який каже: «Прийдіть, насолодіться цим торжеством всі, хто прийшов раніше, хто прийшов пізніше, хто молився з самого початку, хто молився тільки останній період, хто вмів постувати, хто не вмів постувати, всі насолодіться благостю Господньою, тому що Христос Воскрес для всіх». І щоб ми по-справжньому сприймали слова молитви прп. Єфрема Сиріна: «Даруй мені, Господи, бачити мої гріхи і не осуджувати брата мого» – варто собі нагадувати, що коли Господь торкнеться серця будь-якої людини, то вона опам’ятається, покається. Не будьмо непокірними старшими братами, які осуджують не тільки меншого брата, але інколи й на Отця Небесного нарікають. Ми всі діти Господні, і всі потребуємо милості Божої. Тому Великий піст – це не період якихось виснажень чи покарань себе, це велике торжество перемоги людського духу над тарілкою, над характером. Це велике торжество любові та віри.

– Отче, для мене притча про блудного сина – це воістину торжество любові, адже, мені здається, часто сучасна людина або чекає від Бога «удару», як  від Зевса-громовержця, що зараз вразить блискавкою за всі погані вчинки, або ігнорує, от нема і нема, не помічає. Мене завжди цікавив такий момент: на початку притчі молодший син просить батька віддати йому належну частину майна. Чи є в цьому якийсь сакральний символ? Чи дійсно ми маємо право вимагати від Бога-Отця свою частину духовного майна?

– Якщо говорити про історичне підґрунтя цієї ситуації, то, згідно з законом Мойсея, поділ майна між дітьми завжди відбувався таким чином: 50% майна старшому синові, решта розподіляється між іншими дітьми, скільки б їх не було. Господь розповідає нам притчу про двох синів, відповідно, поділ дарувань між ними був однаковим. Кожен син забирає те, що йому визначено батьком: «І сказав він йому: Ти завжди зо мною, дитино, і все моє то твоє!». Тобто це майно належить кожному від народження.

Подумаймо, що ми маємо від Бога? Ми зараз не говоримо про дороге авто. Ви зранку прокинулись. Чий це день? Господній. Ви звелися на ноги. Чиї це ноги? Господь їх укріпив. Ви маєте думки. Господь їх подарував. Власне нашою є тільки воля, а все решта – милістю Божою. Порівняймо нас із блудним сином. Ми кажемо: «Господи, дозволь мені здоров’я, свої можливості, свої таланти використовувати на власний розсуд, як я забажаю». І Бог відповідає: «Будь ласка!». Але практика показує результати людських забаганок: голокост, війна, страждання, репресії, тортури. Звідки вони? Бо людина вирішила керувати і своїм життям, і життям іншого. І над цим безумством гріховної людини все ж таки є любов Господня. Тому що Господь Всемогутній. Він, за словами пророка Давида, «словом Небеса утвердив», своїм велінням облаштував весь цей світ. Але Господь обмежує свою волю, свою силу і свою владу перед людською волею, перед людським бажанням. Єдине, що Він залишає за Собою, – це право чекати, право прощати. І завдання людини, навіть тієї, що заблукала, – знайти можливість повернутися до себе.

Звернімо увагу на проповіді митр. Антонія (Сурозького). Він акцентує слова покаяння блудного сина: «Устану, і піду я до батька свого, та й скажу йому: Прогрішився я, отче, против неба та супроти тебе… Недостойний я вже зватись сином твоїм; прийми ж мене, як одного з своїх наймитів…» І далі що відбувається? Він приходить додому і каже батькові: «Прогрішився я, отче, против неба та супроти тебе, і недостойний вже зватися сином твоїм…», але Господь не дозволяє йому завершити. Він забороняє звершувати свій шлях чесноти тільки через те, щоб потім щось отримати, навіть Царство Небесне. Бог не бухгалтер, що рахує наші добрі чи погані справи, Він передусім дивиться на серце людини. Тому ця притча й показує, що є небезпека, коли людина дарування Господні використовує на свій розсуд, не задумуючись про те, що власне бажання свого часу було спотворене гріхом і здатне завести кожного на територію гріха.

– Отче, Ви спонукали мене до пильної праці над собою! Прошу пастирського благословення на підготовку до Великого посту. Можливо, у цьому благословенні пролунають слова, які розтлумачать ознаки справжнього покаяння. Чим воно відрізняється від звичайного невдоволення собою?

– У аскетичних повчаннях святі отці акцентують велику увагу на боротьбі з різними пристрастями і на здобуванні багатьох чеснот. Та всі подвиги, всі чесноти, всі наші говіння, наше покаяння є тільки засобом, а ціль – любов. Один із найдосконаліших аскетичних творів називається «Ліствиця», де описано тридцять сходинок, які ведуть до висоти чеснот. Остання з них – любов. Тому ми, починаючи 70-денний період повернення з полону гріха, увінчуємо його святом Світлого Христового Воскресіння. Якщо наприкінці посту немає бажання пробачити ближнього, обійняти кожну людину і порадіти з нею тому, що ми маємо вічне життя, помолитися за тих, хто живе неправдою, це означає, що ви молились, постували неправильно. Прп. Іван Дамаскін наголошував: якби у пості вся суть була в їжі, то святими були б корови. Отож, піст, покаяння, молитва, подвиг – це засіб для того, щоб повернути себе додому, на територію Божої правди і навчитися любові.

Бесідував протодиякон Микола Лисенко