У всі часи на християнах лежала особлива відповідальність, адже для простого обивателя особа Церкви – не парафіяльний священик, не архієрей і навіть не Патріарх.

Особа Церкви для середньостатистичної людини – віруючий, якого вона знає особисто. І хоч би що говорив священик з амвона або Патріарх з екрану, про Церкву обиватель буде судити по справах того віруючого, якого йому пощастило (або не пощастило) знати. Так було, є і буде, повторюся, в усі часи.

Втім, не так вже й важко бути прикладом для зовнішніх, коли все нормально і спокійно. Нерідко в тихі і мирні часи віруючому досить володіти мінімальним тактом, бути ввічливим, неконфліктним, хоча б трішки добрим і нежадібним.

Але часи змінюються, і ми, як відомо, змінюємося разом з ними. Нинішній час складно назвати простим. Пандемія COVID-19, режим карантину в країні, обмеження, з одного боку. З іншого – напруга, нервозність, невдоволення, страх. Лишнім буде говорити про те, що в даній ситуації віруючі не мають права піддаватися паніці, зайвій тривозі, неспокою або страху.

– Легко сказати, – скажете ви. – Але ж привід для занепокоєння є! Звичайно є. У світі пандемія серйозного інфекційного захворювання, результат якого цілком може бути летальним і небезпека захворіти яким з'явилася тепер і в нашій країні. Тому і нервозність, і напругу, і страх можна пояснити і зрозуміти. Обивателям. Але не християнам. І не потрібно дивуватися і нагадувати мені про те, що християни – теж люди. Так, теж люди. Люди, що працюють над собою. Власне, це і відрізняє християнина від обивателя – бажання працювати над собою і досвід цієї роботи. А ще відповідальність. Та сама відповідальність, з якої я розпочав. Розуміння того, що християнин – особа Церкви і його вчинки – проповідь без слів.

Якою ж повинна бути поведінка християнина в скрутний час?

Перше і головне: християнська віра – не просто віра в існування Бога, вона передбачає довіру Богу. Згадаймо Авраама. Він, підкоряючись велінням Божим, відправився в довгий, важкий, небезпечний шлях, який може призвести його до втрати засобів існування та близьких, а також власною загибеллю. Проте Авраам вирушив у шлях не зі страхом або малодушністю, а з абсолютною довірою Богові. Така довіра, повна і без тіні сумніву, і є нормою християнської віри.

Наслідком довіри Богу є спокій. Християнин не повинен втрачати самовладання ні в скорботі, ні в випробуванні, ні в біді. І тут не має значення, яка атмосфера панує навколо. Спокійні навколишні люди або схвильовані, чи відбувається усе так як має бути, чи хтось готовий запанікувати.

Однак проблемні ситуації бувають різними. Ніхто не застрахований від небезпеки і навіть прямої загрози здоров'ю або життю. Перед лицем небезпеки християнин повинен вміти зберігати холоднокровність. Ця риса не має нічого спільного з байдужістю, черствістю або жорстокістю. Вона притаманна мужнім людям, які знають про самодисципліну не з чуток.

При цьому християнин не повинен втрачати великодушності. Нескладно, будучи спокійним, стриманим і твердим, пуститися в осуд панікера або боягуза. Ще простіше звеличитися над тим, хто слабкий духом, а самозвеличення відкриє шлях гніву, ненависті, зарозумілості, гордості ... Тому доброта, вміння прощати, усвідомлення власних слабкостей і взагалі благородство не менш важливі для християнина у важкі часи, ніж мужність і твердість.

Ну і останнє. У важкі часи є імовірність, що поруч з нами можуть виявитися люди, які потребують допомоги. Хоч якими цікавими були обмежені обставини, ми не маємо права забувати, що по відношенню до допомоги ближньому Євангеліє знає лише один принцип: можу – значить повинен. Тому обов'язок християнина не пройти повз того, хто страждає, потребує, вимагає участі, турботи і допомоги.

У важкі часи найпотрібніші люди – сильні, спокійні і надійні. І якщо обов’язок християн – бути такими завжди, то в скрутний час тим більше вибирати не доводиться.

Протоієрей Володимир Пучков