Міркує протоієрей Володимир Пучков.

Зараз прийнято говорити, що сучасне християнство збідніло подвигами. З одного боку, воно начебто й так: в основному ми без найменшого терзання совісті живемо життям звичайних людей, перебуваючи якщо не в недбальстві, то в розслабленості. Але в той же час чи було колись так, що прості християни, не ченці, проводили життя в суворій стриманості та аскетичних подвигах? Боюся, що навіть дуже скрупульозний пошук такого періоду в історії Церкви навряд чи увінчається успіхом. Навпаки, в житіях і патериках ми зустрічаємо приклади того, наскільки суворі старці-монахи, що досягли святості, посилалися Богом до сімейних домогосподарок і шевців, щоб повчитися чесноти у простих мирян, які живуть звичайним життям. Навіть сама думка про те, що мирянам для спасіння необхідно бути такими ж суворими аскетами, як ченці, одного разу зародившись у чернечому середовищі, так і не знайшла в Церкві ні схвалення, ні навіть розуміння. Єдиний факт, що вибивається із загальної картини – невеликий період часу, коли практика розумної молитви була настільки популярною в Церкві, що поширилася навіть серед мирян. Однак і це не стільки підтвердження того, що миряни в XII столітті були суворими подвижниками, скільки свідчення про те, що на той час ця практика не вважалася суто чернечою. З усього сказаного закономірно випливає питання: в чому ж має полягати подвиг християнина, який живе у світі, який, з одного боку, не може практикувати суворий чернечий аскетизм, а з іншого, не повинен впадати в недбальство і розслаблення?

Почнемо з очевидного: Бог не припиняє створювати нам умови для спасіння ні на хвилину. Візьмемо будь-який свій день і розберемо його на ситуації, зустрічі, події та випадки. Якщо зробити це уважно і вдумливо, неважко помітити, що майже всі вони так чи інакше підштовхують нас до однієї з двох дій: зробити добре чи чинити опір можливості зробити зле. Бог промишляє про нас кожну мить нашого життя, і ситуації, що посилаються або попускаються Ним, при правильній їх оцінці нами і правильній поведінці в них приносять користь нашій душі. Це дуже просто. Щоправда, просто про це писати чи говорити, у житті з цим принципом нерозривно пов'язана закономірність: душевна користь рідко досягається без подолання себе. Як правило, будь-яка добра справа дається нам ціною зусиль. Ось хоча б звичайне ранкове правило у робочий день. Щоб прочитати його так, як належить: благоговійно, уважно, не поспішаючи, стоячи біля ікон, а не похапцем пробубнити напам'ять у процесі приготування сніданку, прослухати в машині або пробігти очима, сидячи в тролейбусі, потрібно близько 15 хвилин вільного часу. Відривати їх, зазвичай, доводиться від сну. А спить, як відомо, середньостатистична людина майже завжди менше, ніж вимагає організм, простіше кажучи – недосипає. Ось і спробуй день за днем ​​вставати на 15 хвилин раніше, коли і без того в першу мить неспання хочеться будильником у стіну запустити. Або, наприклад, робота. Вона просто відкриває перед нами простір для всіляких добрих справ, на які, щоправда, потрібно регулярно примушувати себе. Деякі мають таких співробітників, які постійно просять допомоги. А крім співробітників є ціла купа благонамірних причин, щоб у цій допомозі відмовити. Від «ти так нічого не навчишся» до «я не зобов'язаний» і «ти теж зарплату отримуєш». У тих, хто ходить під начальством, є чудова нагода виявляти старанність, хоча досвід роботи дозволяє без наслідків сачкувати, а досвід життя – не червоніти при цьому. Ті, що працюють з клієнтами, весь робочий день можуть вправлятися у ввічливості та терпінні. Для керівників взагалі цілий арсенал добрих якостей існує – від справедливості до великодушності. Після роботи ми опиняємося вдома, а сімейне життя, поза всяким сумнівом, є просто школою чеснот. Наприклад, чоловік, який прийшов з роботи, може розділити домашній клопіт з не менш стомленою дружиною, а мати в хвилини відпочинку приділити увагу дітям, розуміючи, що незначні, з точки зору дорослих, дитячі проблеми, будучи неозвученими і невирішеними, можуть вилитися в маленькі і навіть великі трагедії.

Також і опір злу вимагає від людини напруження сил. Звичайно, нікому з нас, церковних та віруючих, лукавий не запропонує вбивства, крадіжки чи розпусти. Але хіба зберігати спокій на дорозі, коли вічно хтось норовить як не підрізати, так вискочити перед носом, порушуючи правила, не варті зусиль? Або перед бажанням сказати пару лагідних хаму, що пройшовся по ногах у трамваї, легко встояти? А чого варто не відволікатися в робочий час на соцмережі, не доводити начальнику свою правоту, не вступати в лайку зі сварливими колегами, не виявляти зарозумілості по відношенню до невмілих і новачків? А скільки стійкості потрібно, щоб удома не вихлюпнути на голову чоловіка накопичений за день негатив? Або не кричати, до дзвону шибок у вікнах, на дітей, які роблять домашнє завдання третю годину поспіль?

Ось вони, прості і водночас важкі щоденні чесноти. І хто скаже, що щоденні зусилля, які спрямовуються на примус себе до повсякденного добра і опір повсякденному злу, не подвиг? Ще якийсь подвиг! Тільки подвиг малопомітний, буденний та рутинний. І при цьому – необхідний та спасительний. А найголовніше у цьому подвигу – сталість. Постійність у примушенні себе, постійність у докладанні зусиль, постійність у прагненні до спасіння та використання для цього кожної життєвої ситуації, що посилається або попускається Богом.