Як новомученики реагували на закриття храмів?

Розповідає священик Андрій Гавриленко.

Осквернення храмів, як всяке глузування, саме по собі бридке. Над святинею сміялися, коли перетворювали на клуб, знущалися, коли обладнали в музей атеїзму, космосу або сучасної науки, відверто безумствували, коли сиділи на престолах, зневажали Дари або в келіях святих влаштовувалися відхожі місця. «Храм – театр, священики – актори, богослужіння – п’єса», – було написано на одному з церковних внутрішніх стовпів для відвідувачів музею атеїзму. Але, як пам’ятають старожили, смішно насмішникам в житті не було. А було багато сліз. «Бог зганьбленим не буває» (Гал. 6:7). Хто руйнував храми і зневажав святиню мали тяжкий кінець в цьому житті для себе і важку долю своїм близьким.

Влада протягом десятиліть планово закривала храми. Не можна було відразу, країна велика, сильні «релігійні забобони» і до повстання можуть довести. Тут холодний розрахунок, поступове витравлення релігії через «освіту» мас і атеїстичну пропаганду. Хотілося, щоб народ сам залишив свої церкви. Якщо на зорі революції в релігійних справах відчувалося повне беззаконня, декілька років влада шукала «законні» приводи для закриття церков.

Приміром, церкви ставили в подвійну пастку, примушували зробити ремонт і паралельно платити нечувані податки. Без ремонту святиню погрожували закрити, так само як і при невиплаті податків, а грошей вистачало ледь на одну з дій. Проте однаково це давало можливість самовідданій общині захистити святиню. Вивчаючи житія новомучеників, бачимо, що у багатьох випадках усе залежало від общини, від ревності про святе місце, від любові до богослужіння і священика. На те, щоб погасити непомірні податки, якими обкладалися «служителі релігійного культу», – 81%, часто найбідніші прихожани жертвували «усе харчування своє». Люди стояли за святиню. Бути віруючим тоді означало бути сповідником і прирікати себе на поневіряння.

Священномученик Михайло (Косухін) був на своєму сільському приході з 1858 року. Самого священика влада тоді не заарештувала і не вислала, вважаючи, через похилий вік, очікуючи, що він сам незабаром помре або не в силах служитиме, і тоді храм однаково буде закритий. Цього, проте, не сталося – священик служив і служив, а його похилий вік і близькість смерті надавали йому ще більше рішучості і відваги. І він не упускав жодної можливості для проповіді. Тоді довелося застосовувати інші «засоби» для видалення непотрібного священика і закриття храму.

Вірні залишалися вірними. Бога не так легко було вирвати з душі народу. В одній з доповідних записок ОДПУ за 1931 р. було відмічено, що релігійні організації є єдиною легально діючою контрреволюційною організацією, що має вплив на маси. Народ, простий народ, у своїй більшості був віруючим. Із житій бачимо, як люди захищали святиню збираючи кошти для ремонту. Збирали підписи і писали листи в ЦК, щоб храм не закрили.

Із справи священномученика Іллі Чередєєва ми отримуємо таке свідоцтво: «Стало відомо, що влада має намір закрити храм під приводом, що віруючі перестали його ремонтувати. Після всенощної до свята Успіння Пречистого Божої Матері о. Ілля зібрав найбільш активних прихожан в церковній сторожці і повідомив їм, що місцева влада збирається закрити храм, саму будівлю зламати, а цеглу використовувати для будівництва театру в Калязіні. Він говорив: «Я закликаю вас, віруючих людей, протидіяти відданню нашого храму на наругу. Він стоїть у нас вже двісті років, краще зберемо гроші і прикрасимо храм Божий». Наступного дня о. Ілля і староста храму пішли по приходу збирати пожертвування і зібрали досить коштів, щоб зробити ремонт. За два тижні були завершені всі роботи, пофарбований дах і побілені стіни, так що храм виглядав тепер, ніби тільки що побудований». І храм не закрили. Дали служити ще декілька місяців, адже це був 1937 рік.

Коли святиня руйнувалася по селах і містах свято зберігалася пам’ять, де і яким був храм. У селах, де досі немає навіть молитовного будинку, в день пам’яті святого, на честь якого була церква, святкують за сімейним столом «храм». Якщо храм не вдалося відстояти, на місці зруйнованого вівтаря віруючі часто, щоб місце не було зневажене, влаштовували фонтани або клумби. Зрозуміло, що це все було під більше конспіративним приводом. Коли храми ставали музеями атеїзму, клубами або «храмами науки», віруючі таємно приходили з сердечним зітханням і молитвою. Згадаємо, як в музей атеїзму Києво-Печерської Лаври приходили тихенько молитися угодникам печерським і просити у мощів благословення.

Нелегко було бачити зруйновані вівтарі. Прощатися зі святинею було важко. Фудель С.І. згадує: «На початку 30-х років закривали і наш храм. Дня за два про це якось дізналося і я прийшов попрощатися. Храм стояв вже без служби і був порожній. Я ходив і цілував ікони, як живих людей». Київський священномученик Анатолій Жураковський закриття свого храму переживав, як «велике випробування» попущене Богом, Який знає куди веде.

Причиною закриття багатьох храмів новомученики часто вважали «слабкість сповідання віри», «маловір’я» та «боягузтво перед владою». Священномученик Євфімій Горячев, викриваючи і підбадьорюючи у своїй проповіді віруючих, говорив: «Брати і сестри, нам доводиться служити злодійськи, як вигнанцям, і в цьому винні ви самі, своїм слабковір’ям, тим, що відступили від Церкви. Ви усі боїтеся. Ви лякаєтеся, якщо хто вам покаже мізинець, а якщо вже тупне ногою, то ви від страху в землю готові заритися, а треба усі знегоди переносити з терпінням, як наші апостоли, як терпіли старообрядці при царському уряді, вони готові були таємно в соломі перевозити священиків, щоб тільки служити. Ось і нам, можливо, доведеться служити і в тайзі, і в підпіллі, усе терпіти, усе переносити». Із спогадів старожилів с. Ребальського Татарбунарського р-ну Одеської області дізнаємося, що під час руйнування сільського храму св. ап. Іоанна Богослова зібрався натовп односельців, почалися обурення людей похилого віку. Досвідчений безбожник, звертаючись до молоді, заявив: «Що вам церква важливіша або клуб?», молодість вибрала останнє… – там досі немає храму.

Проте де були віра і подвиг, був і Божий захист святинь. Преподобносповідник Севастіан Карагандинський мав величезний авторитет серед віруючих. Влада, бачачи це, всіляко прагнула закрити храм, але це їм не вдавалося: батюшка – як тільки вони його викличуть – обеззброював їх так, що вони абсолютно втрачали дар слова і після його відходу дивувалися: «Що це за старичок такий, що ми зробити нічого не можемо?».

У цей лютий час храми влаштовувалися на горищах, квартирах, будинках. Стародавньо християнський досвід ожив в практичному житті вірних. Таємні єпископи і священики в 20-30-і роки в мирській сукні радянського громадянина об’їжджали села і міста, в товарних вагонах потягів, попутках, а траплялося, що і пішим ходом, щоб служити і висвячувати, зміцнювати вірних, що залишилися, і наставляти святий залишок.

У хрущовські гоніння, після сталінських післявоєнних відкриттів церков, було закрито 8000 храмів з 15000, 80 монастирів з 100, 5 семінарій з 8. Тільки усунення від влади Хрущова, який планував повне і швидке знищення Церкви, позбавило її від подальшого руйнування.

Але Господь діяв і в цей час, було щось приголомшливе в житті Церкви. Таємний священик і професор мінералогії Гліб Коляда писав у своїх спогадах: «Під час хрущовських гонінь, коли було закрито більше половини храмів Російської Церкви, єпископ Калузький Стефан у себе в єпархії відкрив з потурання уповноваженого два храми. Пам’ятаю розгубленість владики при складанні річного звіту: «Не знаю, що робити: усюди Церкви закриваються, а у мене в єпархії два нові храми відкрилися. ЧП! Як писати? Я ж можу підвести свого уповноваженого. З ним можна працювати». Як же він добився дозволу на відкриття храмів? У глухих кутах калузької єпархії міцні православні бабки захотіли відкрити храми. Звичайно, відмова. Єпископ умовляє уповноваженого: «Якщо не дозволимо їм відкрити храм, то вони збиратимуться по хатах і будинках, і там вони наговорять усе, що завгодно, і закриті храми згадають. У відкритому храмі все видно. Та і за нас з вами молитимуться. З бабками потрібно бути дуже обережними».

«Бували уповноважені дивні, – продовжує о. Гліб, – в Ташкенті, наприклад, владика Гурій намагався відкрити в одному місці церкву – уповноважений не дозволяє. Владика намагається відкрити молитовний будинок – знову немає дозволу. Врешті-решт, владика його допік, і тоді уповноважений говорить: «Ну що ви, Гурій Іванович, усе вам храми потрібні, молитовний будинок хочете відкрити. А чом б вам не відкрити молитовну альтанку? І альтанка – не храм і не молитовний будинок, не передбачена ні законом, ні інструкцією, і тому офіційний дозвіл адміністрації на відкриття не потрібно».

Новомученики любили храми, просили не покидати їх, ходили навіть по будинках з проханням відвідувати церкву, як свщмч. Олександр Орлов, що бачимо з його звинувачувального вироку: «Без дозволу сільської ради здійснює обходи по будинках віруючих і невіруючих жителів села. Під час обходів в кожному будинку вів агітацію за відвідування церкви. Викликані чергові свідки показали, що священик докоряв вірянам, що вони не відвідують церкву, закликав матерів водити дітей в храм, молитися Богові».

Ми діти новомучеників, ми їх духовні послідовники. Дай Бог не такої любові і переживання про наші святині. Дай Бог ревнощів про наші сільські і міські храми, про місця, де ми служимо Євхаристію і отримуємо пробачення гріхів. Дай Бог не забути, що віру свою потрібно сповідувати, що необхідно зберігати і любити свій «будинок молитви» (Мф. 21:13).

Опубликовано: ср, 07/10/2020 - 10:31

Статистика

Всего просмотров 2,567

Автор(ы) материала

Социальные комментарии Cackle