Без відданості Богу християнином бути неможливо, але як виховати у собі цю відданість?

Досконалої формули чи алгоритму дій, особливо у духовному житті немає. Так, є напрямок, є мета, є межі, за які не можна виходити, але готового рецепту з досягнення тієї чи іншої чесноти немає. Напевно, вірність Богу починається зі спрямованості до Нього, з уміння підтримувати у собі цю спрямованість попри усі бурі. І тут чудовим прикладом для нас є слова та подвиг сщмч. Ігнатія Богоносця.

Є версія, що свій титул він отримав через те, що є саме тією дитиною, яку взяв на руки Спаситель, коли наводив приклад смирення учням, які сперечалися про першість. Однак ця думка з'явилася відносно пізно, у Х столітті, і пов'язана з творами прп. Симеона Метафраста. Є інша версія, більш імовірна. У розмові з імператором Траяном або проконсулом Антіохії сщмч. Ігнатій прямо заявив, що він «має Христа у своєму серці». На підставі цих слів у Середньовіччі з'явилася гарна легенда про те, що мучителі, розрізавши серце священномученика, побачили там написане золотими літерами ім'я Христа. Відомостей, та й взагалі будь-яких подробиць про життя Ігнатія збереглося зовсім небагато. Ми не будемо на них зупинятись, нагадаємо лише про те, що постраждав він у Римі – був роздертий звірами на арені Колізею, залишивши по собі сім послань.

І ось, коли ми говоримо про вірність Богові, то чого-чого, а цієї чесноти сщмч. Ігнатію не позичати. Ніхто не сумніватиметься, що його праведна смерть стала наслідком його праведного життя. Тільки уявіть, що він думав, що відчував всю дорогу від Антіохії до Риму. Багато що виражено у його посланнях і як же за своїм змістом вони кардинально відрізняються з, наприклад, роздумами головного героя повісті Віктора Гюго «Останній день засудженого до смерті». Там людина йшла на ешафот за злочин, тут – за вірність Христові. Там – думки, переживання, страх, що плутаються, тут – ясність розуму і настанови. Там – читач сам лякається, перебуває у сум'ятті, тут – він може багато чого навчитися сам. Сщмч. Ігнатій – це справді стовп, міцно вкорінений у Бозі, стовп, який не змогла скосити жодна буря.

Наприкінці I – на початку II століття християнський світ вже активно почали турбувати єресі. Саме тому у своїх посланнях сщмч. Ігнатій так активно переконує вірних стояти в Істині і не піддаватися спокусам. Складно тоді було християнам, і ця складність полягала не тільки в гоніннях, а й у вмінні не ухилитися в єресь, в умовах ще не сформованого в словесній формі віровчення і усталеної термінології. «Я оберігаю вас від звірів у людському образі, – попереджає про єретиків сщмч. Ігнатій смирнську громаду, - яких вам не тільки не можна приймати до себе, але якщо можливо, і не зустрічатися з ними, а тільки молитися за них, щоб розкаялися вони якось. Це, звичайно, нелегко для них, але Ісус Христос, істинне життя наше, сильний у цьому».

Ці настанови ми можемо спокійно перенести на власне життя. Ми запитали себе: як виховати у відданість Богу? І ось бачимо відповідь – триматися Істини навіть коли приходить найбільша спокуса – спокуса розуму. Сьогодні таких спокус хоч греблю гати. Це і різні секти, що паразитують на нашому суспільстві, і ЗМІ, з їхньою «залізобетонною аргументацією» проти Церкви, і всякі маги, чаклуни та екстрасенси, які в християнській личині пропонують легко вирішити складні проблеми. Але мені здається, що найбільша спокуса розуму для сучасних християн приходить від секулярного суспільства – починаючи від пропаганди комфорту та споживання і закінчуючи справді освіченими спікерами, публіцистами, вченими, лідерами рухів тощо. Як викладач апологетики я змушений знайомитися з працями таких відомих авторів як Андрій Курпатов, Олександр Невзоров, Річард Докінз, Сем Харріс та багато інших.

Їхні атеїстичні викладки справді бувають дуже зважені, аргументовані, підкріплені іншими авторитетами і коли читаєш такі книги, то на душі стає дуже важко, з'являються сумніви. Відповіді й контраргументи я знайшов, але в момент спокуси мене дуже рятував образ Христа. Спочатку всередині власного розуму я не міг сперечатися зі своїми ідеологічними опонентами, але згадуючи про Спасителя, про Його слова, дії та Спокутний подвиг я чудово розумів, що такий як Він не може бути неправий! Так і виходить, що навіть для збереження вірності Богові всередині самого себе, буває, що необхідно докласти чимало зусиль. А по-хорошому, слідуючи настановам сщмч. Ігнатія, без потреби краще взагалі не лізти в це болото і молитися за тих, хто ще не пізнав Христа. Так, виявляючи вірність Богу в кожній невеликій бурі, є шанс, що й у вирішальний момент життя ми цієї вірності не втратимо.

У цьому плані дуже велике враження на мене справило Послання сщмч. Ігнатія до римлян. У ньому найбільшою мірою проявилася мужність, стійкість і відданість Богу. Вчитайтеся в ці слова, вони не можуть не захоплювати: «Я пишу церквам і всім говорю, що добровільно вмираю за Бога, якщо ви не перешкоджаєте мені. Благаю вас: не чиніть мені нечасної любові. Залишіть мене бути їжею звірів і за допомогою їх досягти Бога. Я пшениця Божа: нехай подрібнять мене зуби звірів, щоб я став чистим хлібом Христовим. Краще ласкайте цих звірів, щоб вони стали гробом моїм і нічого не залишили від мого тіла, щоб по смерті не бути мені комусь у тягар… О, якби не позбутися мені приготовлених для мене звірів! Молюся, щоб вони з жадібністю кинулися на мене… Вогонь і хрест, натовпи звірів, розсічення, розірвання, роздроблення кісток, відсікання членів, скорбота всього тіла, люті муки диявола прийдуть на мене, аби досягти мені Христа… Його шукаю, за нас померлого. Його бажаю, за нас воскреслого... Пустіть мене до чистого світла: прийшовши туди, буду людиною Божою. Дайте мені бути наслідувачем страждань мого Бога».

Після такої мови коментарі, гадаю, зайві. Коли спокуси будуть долати нас давайте пам'ятати, що ми вже йдемо по торованій доріжці, що святі подвижники, одягнені в такі ж тіла і з такими ж душами, вже успішно подолали такі самі випробування. Для нас вони стали вчителями, здатними на власному досвіді навчити нас бути вірними до кінця Богу.

Протоієрей Володимир Долгих