Відповідає протоієрей Володимир Долгих.

Ніяк, з тієї простої причини, що в Православній Церкві немає, і ніколи не було поняття «розвінчання». Це скоріше «народний» термін, що позначає церковне благословення на другий шлюб. Далі, для тих, хто тільки перший, або вже другий, раз планує сім'ю, я пропоную поміркувати на цю тему трохи глибше.

Вінчання - це незабутнє таїнство і не існує ніякого чину, який його анулює. Є лише практика, коли хтось з подружжя, вже по факту пысля розпаду шлюбу, звертається до єпархіального єпископа за благословенням на вінчання вдруге, при цьому обов'язково вказує об'єктивну причину розлучення. Бюрократична сторона питання, як правило, вирішується в єпархіальному управлінні, але архієрей, якщо визнає за необхідне, може запросити і на особисту бесіду. Варто сказати, що причина розлучення на подобу «не зійшлися характером» не розглядається як об'єктивна. На жаль, молодята далеко не завжди розуміють глибину і сенс таїнства вінчання, ставляться до нього як до красивого обряду, якогось релігійному атавізм чи атрибуту культури. Від цього і виникає ілюзія, що «розвінчатися» можна також легко, як і повінчатися. Я скажу більше, в формальному плані, «розвінчатися» дійсно простіше, не потрібно «відстоювати» богослужіння, «терпіти» не завжди зрозумілий церковнослов'янський текст і моралі священика, але при цьому потрібно пам'ятати, що, в будь-якому випадку, розірвання християнського шлюбу - це завжди наслідок гріховних дій подружжя.

Хтось, можливо, подібними висновками і обуриться, адже можуть же бути випадки, коли один із подружжя на 100% правий, а інший, на такі ж 100% - не правий? Думаю, що можуть, але тільки досить рідко. Пояснити свою позицію я постараюся прикладами. Ми знаємо слова Христа: «Хто пускає дружину свою, крім провини любодіяння, той доводить її до перелюбу; і хто візьме шлюб з розлученою, той чинить перелюб» (Мф. 5, 32). Виходячи з цього, можна зробити висновок, що чоловік (жінка), який допустив зраду, не правий на «всі сто» і нічого з ним розмовляти. Ні в якому разі не виправдовуючи гріх, нагадаю про ситуації, які мені не раз доводилося спостерігати. Ось перед нами молода і красива пара. Якийсь період вони завойовували серця один одного, намагалися сподобатися, нарешті, закохалися і вирішили створити сім'ю. В один із днів їхнього спільного життя дружина приходить до Церкви і кардинально змінюється. Перестає красиво одягатися, користуватися косметикою, перестає цікавитися чим-небудь крім церковних тем. Вихідні проводить не як зазвичай, в колі сім'ї, а несучи послух у храмі. Без всяких пояснень, а просто на підставі «так треба», змушує дітей відстоювати служби, цілком очікувано, викликає у них неприйняття церковного життя, але вони, поки що ще слухають її. При цьому постійно пиляє чоловіка, за те, що той не ходить в храм і допускає його в ліжко лише пару раз на рік, та й то знехотя. Припустимо, для чоловіка цінна сім'я і діти, він як може ще намагається любити дружину, що змінилася до невпізнання, але не витримує, йому «зриває дах» і він знаходить розраду в обіймах іншої жінки. Чоловік, може, буде шкодувати про це все життя, але виправити ситуацію стає все складніше.

Подивившись ззовні, ми побачимо «благочестиву» християнку і грішника-чужоложника, але що ми маємо насправді? Насправді, і це я говорю з особистого досвіду, дружина тут виступає більшою егоїсткою, ніж чоловік. Гріх завжди залишається гріхом, але в звершеному перелюбстві винні обидва. У «церковності» дружини не було любові, а тільки заборони і докори, більш того, такими діями вона відштовхнула чоловіка від Церкви, якщо не назавжди, то точно надовго, адже в змінах, що відбулися в ній, він точно буде звинувачувати Церкву, так як звинувачувати йому, навірогідніше, більше нікого.

Варіації поведінки подружжя можуть бути різними, але цей приклад я навів, для того, щоб ми завжди пам'ятали, що головною «речовиною», яка скріплює християнський шлюб є ​​любов, а коли постає питання розлучення, то не варто поспішати, можливо, ситуацію ще можна врятувати. У щасливому союзі чоловіка і дружини любов - це не завжди задоволення і насолода, частіше - це постійна праця, але в цій праці і полягає саме щастя. Той, хто живе тільки заради себе, не може бути по-справжньому щасливим. У шлюбі чоловік спасається жертовністю заради коханої. Наведений мною приклад показує, що дружина релігійну екзальтацію сприйняла як справжнє християнське життя і жила заради себе, завдавши великої шкоди, як своїй душі, так і душам своїх близьких. Як бачимо в шлюбі радощі й прикрощі завжди загальні і зачіпають всіх членів сім'ї. Саме тому втрата любові одного веде до втрати любові і у інших, живучи під одним дахом, люди віддаляються один від одного. Жертовна любов згодом тільки «дорослішає», так що до «золотого весілля» подружжя любить одне одного сильніше, ніж в молодості.

Буває і так, що через ряди скоєних і ніяк не виправлених помилок від колишніх відносин залишається лише одне «попелище», а розлучення починає здаватися єдиним засобом вирішення проблеми, що склалася. В такому випадку Церква допускає можливість вступу християн у другий шлюб. Але при цьому важливо пам'ятати, що дана міра - засіб поблажливості, а не норма. «Розлучатися справа противна як природі, так і божественному закону, - пише святий. Іоанн Златоуст, - природі - оскільки розтинають одну плоть, закону - оскільки ви наважуєтесь розділити те, що Бог з'єднав і не велів розділяти». Ці слова, з одного боку, свідчать, як було сказано, про те, що не існує ануляції таїнства вінчання, з іншого - в разі повторного вступу в шлюб - нагадують про його святість і неприпустимість розлучення. Третє вінчання дозволяється вкрай рідко і лише у виняткових випадках, тому не варто сподіватися на нього і розглядати як запасний варіант у разі невдачі з другим.

Гріховний, негативний досвід - це теж досвід, з якого можна зробити позитивні висновки і не допустити помилок скоєних раніше. Весь чин вінчання - зміст молитов, піснеспівів і уривків зі Святого Письма, що читаються, - вказує нам на те, що прообразом союзу чоловіка і дружини є союз Христа і Церкви, а, як ми розуміємо, Христос і Церква - нероздільні.

Ми сьогодні живемо в епоху постмодерну, коли всі традиційні цінності не просто нівелюється, а заперечуються. Людині пропонується свобода, як вседозволеність, але позбавлена ​​при цьому будь-яких смислів і цілей. Однак виховання особистості, душевний і духовний ріст неможливі без обмежень, і шлюб - це як раз те обмеження, яке ми добровільно беремо на себе, заради того, щоб навчиться жертовності, любові і смиренності, заради того, щоб спільними зусиллями досягти блаженної вічності. Це не тяжка повинність, але справжнє щастя. Наостанок варто згадати прекрасні слова свт. Григорія Богослова: «Ті, що зв'язані узами шлюбу, замінюють один для одного і руки, і ноги, і слух. Подружжя і слабкого робить удвічі сильнішим ... Загальні турботи подружжя полегшують для них скорботи і спільні радощі захоплюють обох. Для однодушного подружжя і багатство робиться приємнішим, а в бідності сама однодушність приємніша багатства. Для них подружні узи служать ключем цнотливості і побажань, печаткою необхідної прив’язаності».