Митрополит Антоній (Паканич) про головну і вирішальну мить нашого життя. 

Головна мить життя

Людина отримує смирення все своє життя. Господь чекає нашого смирення, шукає смиренного серця, і на найвищій точці, на піку нашого смирення, він переносить нас у вічність.

Господь терпляче чекає такого слушного моменту, надаючи нам все необхідне для цього. І наважимося сказати, що заради цієї миті, миті нищівного смирення, затіяне все наше життя. У цьому моменті присутня вся повнота Божественної любові, в ньому вже немає місця людському егоїзму, гріховної самозакоханості.

Різними шляхами веде Господь людину до цієї висоти. Одним посилаються скорботи, хвороби, іншим – випробування для зміцнення віри, третім – багатство або лиха і позбавлення, що роблять людей такими, що опустилися і навіть асоціальними, кожному те, що максимально наблизить його душу до смирення і покаяння, до відчуття своєї неспроможності і свого нікчемності. Прийняття волі Божої у своєму житті – початок духовного руху вгору, основна умова.

У кожного, безумовно, своя міра смирення, любові, богоспілкування. У кожного свої дари і завдання. Але напрямок один. Рухаючись по земному шляху, виконуючи волю Божу, шукаючи її всюди, ми розкриваємо в собі те цінне і неповторне, що Господь заклав саме в нас.

Те, що прийнятно для одного і є його планкою, абсолютно недосяжно для іншого, а для когось, навпаки, буде легким, досяжним без особливих зусиль. 

І для того щоб розуміти, де ж Твоє і яка у нього міра, потрібно бути здатним прислухатися до волі Божої і хоч на мить відмовитися від зарозумілості. Чим менше опір з нашого боку, тим масштабніше і величніше розкривається Бог в нашому житті.

Камінь спотикання 

Людина – істота горда. І саме гордість є головним каменем спотикання на шляху до смирення. Гордість багатолика і підступна, вона неминуче призводить до жорстокості серця і подальшого падіння: «Блаженна людина, що завжди обачна, а хто ожорсточує серце своє, той впадає в лихе.» (Прит. 28:14).

У житті гордця немає місця Богу. Бог противиться гордим, вони позбавляють самі себе Його благодаті.

Святе письмо дає нам безліч прикладів людей, у тому числі талановитих і впливових, які поплатилися за свою гордість.

Будівельники Вавилонської вежі, загордившись, говорили: «Тож місто збудуймо собі, та башту, а вершина її аж до неба. І вчинімо для себе ймення…  І розпорошив їх звідти Господь по поверхні всієї землі, і вони перестали будувати те місто» (Бут. 11:4–8). «…Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать» (Иак. 4:6).

Гордість завадила царю Саулу слухатися до кінця Бога. Загордившись, він знехтував велінням Господа і порушив Божу волю. За це Господь відняв у нього царство і віддав його Давиду.

Цар Ірод сам покарав себе за свою гординю, він прийняв від людей поклоніння і прославлення, якого гідний тільки один Господь Бог: «Дня ж призначеного Ірод убрався в одежу царську, і на підвищенні сів та й до них говорив. А натовп кричав: Голос Божий, а не людський! І Ангол Господній уразив зненацька його, бо він не віддав слави Богові. І черва його з́їла, і він умер» (Діян. 12:21-23).

Причиною першого відпадання від Бога, падіння сатани, була теж гордість. Він захотів бути Богом, а не Його служителем: «Як спав ти з небес, о сину зірниці досвітньої, ясная зоре, ти розбився об землю, погромнику людів! Ти ж сказав був у серці своєму: Зійду я на небо, повище зір Божих поставлю престола свого, і сяду я на горі збору богів, на кінцях північних, підіймуся понад гори хмар, уподібнюсь Всевишньому! Та скинений ти до шеолу, до найглибшого гробу!» (Ис. 14:12–15).

Сатана загордився через свою красу. «Стало високим твоє серце через красу твою, ти занапастив свою мудрість через свою красу» (Іез. 28:17).

Гордість-це піднесення над іншими, запевнення себе в тому, що я краще, розумніше, талановитіше, праведніше, гідніше і важливіше інших: «Фарисей, ставши, так молився про себе: Дякую, Боже, Тобі, що я не такий, як інші люди: здирщики, неправедні, перелюбні, або як цей митник.
Я пощу два рази на тиждень, даю десятину з усього, що тільки надбаю!» (Лк. 18:11–12).

Якими б дурними, негідними і поганими не здавалися нам наші ближні і далекі, ми не повинні вважати себе краще їх. Це маркер нашого духовного стану. Ми доверху наповнені гріхами і недосконалостями і тільки за допомогою Божою здатні їх долати. Нашої заслуги немає в наших духовних успіхах. З милості Божої ми впускаємо в своє життя благодать, яка і перетворює нас.

Краще вважати себе самим негідним і зайняти найостанніше, далеке місце, ніж дозволити собі вважати себе гідним кращого і зайняти неналежне місце, яке нас незабаром попросять звільнити.

Записала Наталья Горошкова