Що на Афоні кажуть про розколи та розкольників? Чого чекати й кого боятися?
Редакція порталу «Православне життя» попросила митрополита Антонія (Паканича) поділитися своїми враженнями від спілкування з афонськими насельниками з приводу ситуації в Україні.
Милістю Божою мені довелося неодноразово спілкуватися на Афоні з тамтешніми монахами-подвижниками. Багато чого навчили їх мудрі, прості слова й роздуми.
Усі вони зводяться до головного й рятівного для кожного з нас: що б не відбувалося, яка б ситуація не виникла в країні, Церкві, в особистому житті − ти відповідаєш за себе, свої думки, наміри, вчинки перед собою, навколишніми людьми і Богом. Саме до відповідальності та свідомого життя закликають старці, нагадуючи, що це формує наше майбутнє.
Ми можемо про щось мріяти, чогось бажати, але не можемо визначати. Визначає Господь Бог. Але ми в силі поліпшити або погіршити ситуацію своїми справами й думками, а також змінити своє ставлення до подій, ні за яких обставин не втрачаючи мир на душі.
Війна
Безумовно, на Афоні часто чують питання: коли закінчиться війна в Україні та церковне протистояння? Практично кожен прочанин з нашої країни запитує про це, шукає слова розради в афонських ченців.
Але ніхто з тих старців, слова яких я чув, не давав точних і чітких відповідей про терміни і дати, тому що це нікому не відомо і вони залежать від духовного життя кожного, особистого покаяння всіх нас − священиків, мирян.
Старці вказують на ті беззаконня, які кояться в світі, говорять про головну війну − війну в наших душах. І перемогу зла.
Перемога зла веде до втрати людяності й виру зрад: Бога, Церкви, себе, один одного, сім’ї, традицій, духовних і моральних цінностей.
Відвертаючись від Бога, ми спотворюємо наші душі й душі наших дітей, перестаємо плекати в собі людське, краще, прекрасне, йдемо «легким» шляхом зради та обману, при цьому неминуче скочуємося та дрібніємо в духовному й моральному сенсі.
Нам все важче втриматися від гріха, і ми від слабкості своєї узаконюємо його, встановлюємо як норму. Те, що ще вчора засуджували, сьогодні вітають і заохочують.
Це стосується як особистих гріхів, так і загальноцерковних.
Розкол в усі часи був страшним гріхом. Сьогодні ж його подають як норму, а розкольникам − ворогам Церкви − забезпечують зелене світло і всіляку підтримку.
Люди не розуміють, що, захоплюючись вченням розкольників, прирікають себе на ризик залишитися поза Церквою, поза межами Її огорожі. А що може бути гірше для душі?
Багато, на жаль, не розуміють, що розкольники ніколи не матимуть благословення і благодаті Божої, а істинна Церква зі Своїми Таїнствами саме для того й існує, щоб бути хранителькою і носієм Божої благодаті.
Віддаляючись від істини, ми звикаємо до гріха, ріднимося з ним.
На Афоні постійно нагадують нам про це й указують на наші проблеми, які ми вже не бачимо замиленим поглядом і душею.
«Подивіться, − говорив ігумен одного з афонських монастирів, − сьогодні в Україні повсюди активно шириться язичництво, усілякі секти, розквіт єресі етнофілетизму... Багато українців самі роблять такий вибір − відступити від християнства, відвернутися від Христа, єдиної канонічної Церкви − Української Православної Церкви на чолі з її Предстоятелем − Блаженнішим Митрополитом Онуфрієм...
Це означає, що українці вибирають не порятунок, а смерть, віддаються у владу своїх гріхів, пристрастей, слабкостей...»
Також він додав, що якщо українці зміняться, звернуться до Бога − то Бог зможе змінити хід подій, як це було в Старому Заповіті. Він дарує мир і благоденство нашій землі.
Ченці на Святій Горі моляться за Україну на кожному богослужінні.
Бійся!
Ми дуже за себе боїмося. Надто. Але цей страх від малодушності. Боїмося себе хоч у чомусь обмежити, собі відмовити, чогось позбавити, чогось недоотримати, боїмося залишитися недооціненими. Егоїзм і жадібність ведуть до того, що ми дозволяємо собі, коханим, те, чого не дозволяємо іншим, те, що заборонено моральними законами та совістю: трохи збрехати, трохи вкрасти, злегка обмовити, помститися, й таке інше.
Звідси й бере початок потурання гріху й поблажливе ставлення до нього, що і призводить до його подальшого узаконення. Ми звикаємо до гріха й приймаємо його як норму.
Страх за себе через хибний жаль до себе − початок бід. Боятися потрібно тільки Бога.
Про страх Божий на Афоні можна почути від будь-якого насельника. Ченці влаштовують своє життя виходячи зі страху Божого. Це їх барометр. Тільки страх Божий веде до життя духовного. Повна покора Христу будь-якого боягуза зробить сміливим і мужнім.
Лише маючи абсолютну довіру до Бога, можна в будь-якій війні здобути перемогу. Вона має вигляд не завжди передбачуваний у людському розумінні, але буде завжди рятівна в духовному сенсі.
«Не треба боятися злих людей, їх дії неминуче приречені на загибель, а їх голови будуть посипані попелом, − кажуть афонські старці. − Справа лише в часі. Вони спираються тільки на свої сили, які дуже обмежені».
А Божа велич і міць нескінченні та всесильні. І «питання часу» цілком залежить від Божої волі, довготерпіння і Його плану щодо майбутнього рисунка, − як у глобальному масштабі, так і для кожного з нас.
Афонський старець Паїсій Святогорець якось сказав:
«Людина, близька до Бога, черпає в Ньому сили, до того ж на її боці правда. Дивіться, вовк тікає, зачувши гавкіт маленького песика, адже в будинку його господаря справедливість на його боці, і вовк відчуває за собою провину. Тим більше боятиметься людина, яка хоче заподіяти шкоду близькому до Христа!
Тому треба боятися тільки Бога, а не людей, якими б поганими вони не були.
Наскільки ми наближаємося до Бога, настільки ми перестаємо боятися чого-небудь, тому що в складних ситуаціях покладаємося на допомогу Божу. Але для того, щоб отримати Божественну силу, треба вчинити той малий подвиг, який нам під силу».
Тільки любов Божа наповнює серця відвагою і радістю.
Перед Його любов'ю тьмяніють усі тяжкі обставини, негаразди, труднощі, помилки. Завдяки Його любові наш шлях правильно прокладений на карті життя.
І як за вечірньою зорею неминуче зійде вранішня, у всій її ясності та чистоті, так і за всіма випробуваннями прийде втішний спокій, принесений Божою турботою і піклуванням про нас.
Заради цього варто потрудитися: працювати над собою, долати і перемагати гріх у собі, навіть найдрібніший, таким чином збільшуючи добро та примножуючи красу в цьому світі, щоб наблизити довгоочікуваний світанок, який несе нам усе те, що наповнює життя сенсом і радістю.
Віддамо в Божі руки плоди та звершення свого життя, віддамо своє серце.
А наша найбільша нагорода – в усвідомленні того, що Його руки дбайливо пронесуть нас до щасливих часів і життя вічного.
Записала Наталя Горошкова
Опубликовано: пн, 17/09/2018 - 21:07