Про четвертий день Покаянного канону.

Читання покаянного канону свят. Андрія Критського добігає кінця, але пост наш триває і ще багато чого належить зробити. Перші дні Чотиридесятниці добре нам показали, що у нас є і можливість і все необхідне, щоб змінитися. Однак, якщо спочатку Церква, своїм богослужінням, уставом, зобов'язувала нас зібратися з силами і почати працювати, то далі її вплив трохи ослабне і нам вже потрібно буде «тупотіти» своїми ніжками.

Не подумайте, Церква нікуди не дінеться і благодать в ній не вичерпається. Проблема тут більше в нас, адже це ми ризикуємо, як мінімум, до п'ятого тижня посту, повернути своє духовне життя в той стан, який мали до початку покаянного шляху. У чому це виразиться ви запитаєте: так, просто хоча б у тому, що тепер наше богослужбове життя може бути знову зведене до храму в суботу ввечері та в неділю вранці, а там, як розуміємо, колишнього покаянного настрою не знайти – все-таки мала Пасха. Безумовно, в храмах продовжиться здійснення великопісних богослужінь, але, на жаль, багатьом мирянам, в силу зайнятості, потрапити на них буде досить складно. Якщо ми прокинемося на Маріїне стояння, то буде запізно, адже залишиться всього десяток днів до початку Страсної седмиці, де нам також доведеться перенести акцент з власного каяття на страждання Христа. Загалом, розслаблятися нам не можна. Навіть якщо гострота почуттів трохи спаде, у нас все одно залишиться пам'ять – пам'ять про перші дні посту, проведених в храмі; пам'ять про почуте і пережите в каноні свят. Андрія; пам'ять і невидимі дії благодаті Божої в нашому серці.

«Марнувавши в гріху духовне багатство, я позбавлений святих чеснот, але, відчуваючи голод, волаю: джерело милості, Господи, спаси мене», – чуємо ми в першій пісні четвертої частини. Про який голод тут йдеться? Природно, про голод богоспілкуваня. Гріх завжди відлучає людину від Бога. З кожним новим пороком, з кожним новим злочином виникають чергові «тріщини» через які ми просто втрачаємо здатність сприймати дії Божественно благодаті. Для душі немає іншої їжі, а тому, зголоднівши, вона повинна нас підстьобувати до втамування виниклої потреби. Навіть сьогодні, коли наше життя вже практично не залежить від врожаю, все одно необхідно працювати щоб їсти. У духовному бутті все точно також. Але якщо результати справи наших рук постійно видно, то де результати духовної роботи? Не варто забувати, що покаяння, в перекладі з грецької, означає зміну розуму, тобто в людині повинні відбутися якісні зміни: «Старий наш чоловік розп'ятий з Ним –  пише апостол Павло, – щоб скасовано було тіло гріховне, щоб нам не бути вже рабами гріху» (Рим. 6, 6). Звідси нескладно зробити висновок – якщо наше життя не перетворюється, то і справжнього покаяння ще не було. «Покаяння – не що інше, як духовне воскресіння – пише свят. Тихон Задонський, – бо поки людина перебуває в гріхах, вона хоча і живе тілом, але духом мертва, бо не має в своїй душі Бога, Який є життя і джерело життя». Якщо завгодно, нехай ці слова будуть ще одним зазначенням на ту богооставленность, яка формується при здійсненні гріхів. Нам залишається тільки жахнутися такого стану, зажадати повернення до втраченого блаженства і, словами канону виголосити: «Сілоамом нехай будуть мені сльози мої, Владико Господи, щоб і мені омити очі серця і розумово споглядати Тебе, Предвічне світло».

Тема голоду або спраги з'являється і в п'ятій пісні: «Якщо Ти – і глибокий колодязь, Владико, то виділи мені струменя з пречистих ребр Своїх, щоб я, як самарянка, випивши, вже не жадав, бо Ти виділяєш потоки життя». Бачите, як свят. Андрій, просить втамувати його спрагу назавжди, що тільки і стає можливим при справжньому покаянні. Виходить, що хоча і виникнення бажання богоспілкування – ознака одужання душі, але все-таки сам факт наявності спраги вказує на те, що ще не відступила хвороба, адже якщо б не було гріха, то не було б і розлуки з Богом. Мені здається, що в боротьбі, в духовному сходженні постійно має бути чергування, скажімо так, якихось фаз голоду і його втамування. Ось ми потрудилися трохи більше, ніж звикли, в душі трохи вивільнилося місця для Бога і Він тут же відповість взаємністю – пошле благодать Святого Духа, Який є «дух премудрості і розуму, дух ради і кріпості, дух ведення і благочестя» Іс. 11 – 2), – який зміцнить наші сили і наставить на подальшу боротьбу.

«Пізнаєте істину, і істина зробить вас вільними» (Ін, 8, 32), – каже Христос. Свобода, як і здатність творити, і розум, і безсмертя – є закладений в кожну людину образ Божий. Чим більше цей образ розкривається в подобі, тим більшу реалізацію він отримує і сама людина стає богоподібною. Але це правило має і зворотну дію. Тільки уявіть, що при скоєнні гріха, при поневоленні пристрастями ми поступово втрачаємо свободу, згасає творчість, затуманюється розум, а безсмертя стає не нагородою, а покаранням. «Затьмарив я образ Твій і порушив заповідь Твою, – співається в сьомій пісні канону, – вся краса затьмарилася в мені, і світильник згас від пристрастей; але умилосердися, Спасителю, і поверни мені, як співає Давид, радість». Якщо духовне зростання – це зростання в богоподібності, то вчинення гріха – зведення в антібогоподобіі.

«Звернися, покайся, відкрий сокровенне, скажи Богу Всезнаючому: Спаситель, Ти один знаєш мої таємниці, але Сам помилуй мене, як співає Давид, по Твоїй милості», – не можна покаятися насильно – це завжди акт особистої свободи людини. Без свободи був б неможливим злочин, але без свободи неможлива і чеснота. Повертаючись до теми спраги богоспілкуваня і постійного спонукання себе, заради задоволення цієї спраги, варто також сказати, що ми завжди можемо зробити більше, ніж нам здається, у нас завжди буде більше сил, ніж ми розраховуємо. Звичайно, ми обмежені у власних здібностях, але в нас же закладений образ Божий, що розкриває можливості, які набагато перевершують навіть наші думки про них. Тому працювати потрібно з запалом, з спрямованістю, а коли сили почнуть закінчуватися і буде накривати втома пам'ятати, що «неможливе людям можливо Богу» (Лк. 18, 27).

Давайте не забувати, що все, що ми робимо (або не робимо) зараз, обов'язково відіб’ється на майбутньому житті. Великий піст – це ще одна, чергова можливість придбати якуйсь заставу в Царстві Небесному. Свою вічність ми «куємо» прямо зараз і разом зі свят. Андрєєв волаємо: «Суддя мій, що знає мене, коли знову прийдеш Ти з ангелами, щоб судити весь світ, тоді, звернувши на мене милостивий погляд, пощади, Ісусе, і помилуй мене, згрішив найбільше людського роду».

Протоиерей Владимир Долгих