З самого початку виникнення проекту під назвою ПЦУ було ясно, що для його популяризації в народі зроблена ставка на націоналістичні почуття.

Однак, крім поділу в Православному світі і спроби підняття рейтингу колишнього президента Петра Порошенка, досить швидко викристалізувалася ще одна «химера», породжена українським розколом – активне зближення з уніатами.

На офіційному сайті УГКЦ була розміщена інформація про те, що 3 лютого 2020 року «єпископ» Богдан Дзюрах від імені глави уніатів привітав з річницею «інтронізації» Єпіфанія Думенко, який у відповідь сказав наступне: «Ми будемо поглиблювати наші зв'язки та співпрацю» . До цієї фрази можна було поставитися як до прояву поваги, якби нею все і обмежувалося. Так, напередодні Різдва 2020 року Святослав Шевчук дав велике інтерв'ю видавництву «Главком», де зазначив, що уніати дуже уважно спостерігають за всіма процесам, що відбуваються всередині православної громади, мають власну екуменічну концепцію і дуже хочуть виробити загальну дорожню карту співпраці з ПЦУ. Також глава УГКЦ зазначив, що у взаєминах з українськими розкольниками акцент повинен ставитися на екуменічне виховання кліру і мирян з обох сторін. Плоди зближення не змусили себе чекати і досить швидко вийшли за рамки простих розмов. «Також для нас є дуже важливою можливість спільно молитися. Ми вже таку можливість мали, зокрема коли минулого року вшановували пам'ять жертв Голодомору. Ця практика спільної молитви дуже важлива. Якщо ми спільно молимось, то це означає нашу декларацію, що ми віримо в одного Бога. Це вже є акт взаємного визнання», - зазначив Шевчук. Потрібно сказати, що це не єдиний випадок спільної молитви уніатів і розкольників.

Як бачимо, в розмові про взаємини УГКЦ та ПЦУ досить часто використовується термін «екуменізм». Щоб уникнути будь-яких двозначностей, дамо йому чітке визначення, що міститься в «Новій філософській енциклопедії»: «Екуменізм – рух за зближення і об'єднання різних християнських церков (конфесій), один з механізмів міжхристиянських відносин. Мета сучасного екуменізму – міжконфесійне спілкування, єднання і співпраця».

Виходячи з факту спільної молитви представників розкольників та уніатів, можна сказати, що в цих взаєминах вони вже переступили межу простого спілкування і рухаються в бік злиття. При зовнішній схожості потрібно розуміти, що в питаннях доктринальних ПЦУ дотримується догматики православної, в той час як УГКЦ – католицької. Ще Аристотель у творі «Нікомахова етика» писав: «Нехай мені дорогі і друзі, і істина, проте борг велить віддати перевагу істині». Тому, заради Істини відкинувши всяку толерантність, потрібно назвати речі своїми іменами і вказати, що католики – єретики як мінімум на тій підставі, що вчать про сходження Святого Духа «і від Сина», про непорочне зачаття Богородиці, про чистилище, про непогрішимість Папи Римського і т. д., адже не дарма святитель Марк Ефеський писав: «Ви чуєте, що вони відхилилися не тільки від обрядів Православ'я, а й взяли віросповідання чуже православним. Все ж чуже Православ'ю є єресь ... Від них потрібно ретельно тікати, як тікають від змія, або навіть більше, ніж від змія – як від тих, що продали Христа».

Як бачимо, представники ПЦУ, які вважають себе православними, не тільки не утікають від спілкування з уніатами, а й, навпаки, прагнуть до нього. Але якщо для когось святитель Марк не авторитет, то ось що говорить 10-е апостольське правило: «Якщо хто з відлученим від спілкування церковного помолиться, хоча б то було в будинку: такий нехай буде відлучений», 33-тє правило Лаодикійського Собору: «Не личить молитися з єретиком або відщепенцем». Той факт, що розкольники байдуже ставляться до канонів Православної Церкви, вже нікого не дивує, але якщо в питаннях віровчення для них немає ніяких принципів, то потрібно визначити, що ж може послужити основою для єднання українських схизматиків з греко-католиками.

Ні для кого не секрет, що і функціонування УПЦ КП, і створення ПЦУ відбувалося під гаслом: «Українській державі –  українська Церква». Сам зміст цієї ідеї вже говорить про те, що в ній немає місця справжньому християнству. Загалом, подальші висловлювання і вчинки «ієрархів» розкольницької організації ясно дають зрозуміти, що національність для них важливіше церковності. Так, наприклад, Єпіфаній Думенко на своїй сторінці в «Фейсбуці» відзначився підтримкою скаутської організації «Пласт», члени якої ще за часів Другої світової війни діяли в Організації українських націоналістів. У квітні 2019 року, під час свого візиту до Львова, він заявив, що пишається бути «бандерівцем», а в серпні того ж року разом зі Святославом Шевчуком «освятив» пам'ятник «героям» ОУН-УПА. Також один з нинішніх «ієрархів» ПЦУ, одіозний Михайло Зінкевич, ще в 2016 році заявив про причислення воїнів УПА до лику «всіх святих землі Української», а 1 січня 2020 року «єпископ» Віктор Бедь відслужив заупокійну літію за Степаном Бандерою. Перелік подібних прикладів можна продовжувати ще дуже довго, але і згаданих цілком достатньо, щоб зрозуміти, що важливо, а що не важливо для розкольників.

Точно таку ж ситуацію ми можемо бачити і в УГКЦ, яка вже дуже давно тісно співпрацює і підтримує українських націоналістів, від більш помірних до відвертих нацистів і расистів. Ми всі прекрасно пам'ятаємо, як під час Великої Вітчизняної війни уніати відкрито вітали німецькі окупаційні війська, а їхній лідер Андрій Шептицький навіть направив вітальниий лист Гітлеру з нагоди взяття Києва. Також УГКЦ активно брала участь в створенні дивізії СС «Галичина», яка спільно з УПА займалася жорстокими етнічними чистками, зокрема, в таких селищах, як Гута Пеняцька (вбито 500 чоловік), Підкамінь (250 осіб), Бичківці (73 людини), Лапівці (80 осіб), Гермаківка (30 осіб), Мала Березовиця (131 осіб), Коростятин (78 осіб) і т. д. З того часу нічого не змінилося, а тому 28 січня 2020 року уніатський «архієпископ» Володимир Війтишин здійснив урочисте відспівування ветерана СС «Галичина» Михайла Мулика.

Таким чином, можна зробити висновок: якщо представники ПЦУ і УГКЦ так шанують українських націоналістів, зокрема Степана Бандеру, значить, вони є і прихильниками тих ідей, які він сповідував. За криками і гаслами сьогодні мало хто пам'ятає про те, що Бандера залишив після себе ще й письмові праці, в яких і відображено його світогляд. Так, наприклад, в творі «Перспективи Української Революції» він пише наступне: «Кожна нація ‟в своїй хаті” має і повинна встановити ‟своє право”… Український націоналізм протиставить т. зв. большевицькому інтернаціоналізмові ідею самостійности і вільного розвитку кожної нації». А ось як він відгукується про росіян: «Сама московська нація, навіжена бісами імперіялізму, жадобою бути все більшою, могутнішою, багатішою, але не власним ростом, а коштом поневолення інших народів».

Виходить, що для українських розкольників та уніатів національні ідеї важливіше християнських і це саме та точка, де вони дуже щільно підходять один до одного. Для них людина стає «своїм» не тому, що вона – християнин, а тому, що ця людина – представник «своєї» нації. Таке ставлення до національного питання засуджено Константинопольським Собором 1872 року, в постановах якого значиться таке положення: «Ми відкидаємо і засуджуємо племінний поділ, тобто племінні відмінності, народні чвари і розбіжності в Христовій Церкві, як противні євангельському вченню і священним законам блаженних отців наших, на яких затверджена Свята Церква і які, прикрашаючи людське суспільство, ведуть до Божественного благочестя. Сприймають такий розподіл по племенах і тих, що дерзають засновувати на ньому небувалі досі племінні збіговиська ми проголошуємо, згідно зі священними канонами, чужими по відношенню до Єдиної Вселенської і Апостольської Церкви та справжніми схизматиками».

Отже, підіб'ємо підсумок:

• лідери ПЦУ і УГКЦ відкрито демонструють активне прагнення до єднання;
• будь-єднання можливе лише на основі якихось принципів чи ідей;
• доктринальні питання для них не мають принципового значення, відповідно, повинна бути інша основа для єднання;
• слова і вчинки лідерів і «ієрархів» ПЦУ і УГКЦ говорять про те, що вони прихильники ідей українського націоналізму;
• відповідно, український націоналізм – це щось спільне, що об'єднує уніатів і розкольників;
• а тому, згідно з постановами Константинопольського Собору 1872 року і ті, і інші чужі для Церкви Христової і повинні іменуватися схизматиками.

Протоієрей Володимир Долгих