В останні роки свято Успіння для Української Православної Церкви по-своєму сумне. Адже цього, як пройдешнього року, ми не можемо служити в Успенському соборі Києво-Печерської Лаври, як це було останні десятиліття.

Саму Києво-Печерську Лавру можна називати як завгодно: культурним центром, пам'яткою архітектури, історичною цінністю і т.ін. І все це буде правдою, але найголовніше – напівправдою.

Адже преподобні Антоній та Феодосій не мали наміру будувати ні «культурних центрів», ні «пам'яток архітектури». Вони будували монастир – місце молитви та спасіння душ. Вже потім це місце стало культурним центром, і всім іншим. Але суть цього місця, ціль його існування саме у молитві.

І тут бачимо певний пріоритет у людській діяльності: спершу духовність, молитва, богоспілкування, тільки потім виникає культура. А сама культура без цього духовного фундаменту мертва.

Але ми знаємо, що ворог роду людського не може терпіти такі місця і всіляко прагне знищити їх або перекрутити їхню сутність. І Києво-Печерська Лавра не стала винятком: скільки страждала обитель за свою майже тисячолітню історію! Вона пережила і руйнування, і закриття, і перетворення на атеїстичний музей.

І нині сутність Лаври вкотре намагаються спотворити. Молитва в її храмах змінюється дивними перформансами та акціями, які навряд чи опосередковано мають відношення до молитви. А якщо й звучить молитва, то від тих, хто не має жодної спадкоємності з преподобними отцями Києво-Печерськими, жодного зв'язку з багатьма поколіннями ченців – ані канонічним, ані духовним.

А далі – більше: тепер нові господарі, за їхніми словами, мають намір знести споруди, збудовані після того, як до Лаври повернувся монастир. Це готується з приводу того, що нові будівлі нібито «порушують ансамбль» Заповідника. І цим відношенням до монастиря розкривається вся суть тих, хто його відбирає у Церкви.

Для них Лавра – такий собі артефакт, заморожений у часі, а не живий організм (хоча це ніколи не заважало Заповіднику будувати на музейній території різні «інсталяції», які не просто порушують історичний ансамбль, а й ніяк не відповідають святині). У той час як справжній монастир – це живий організм, якому зі зростанням потрібні нові храми, місця для проживання ченців, різні господарські споруди, будівлі для паломників тощо.

При цьому не можна не помітити, в якому стані досі були об'єкти Лаври, які перебувають на балансі музею, а не Церкви. Чимало таких, що  десятиліттями неспроможні відреставрувати, на відміну від тієї краси, що створив останніми роками монастир. І тут також розкривається сутність тих, хто відбирає Лавру у Церкви: вони не здатні на творення, а лише на руйнування.

Зараз може здатися, що ми безсилі. Насамперед тому, що віруючі не можуть діяти тими методами, які використовуються проти них. Ми не можемо захоплювати храми, фабрикувати фіктивні волевиявлення, не можемо перекручувати закони, не можемо застосовувати силу. Бо Господь не закликав нас до цього. Але, як не парадоксально, саме в цьому і полягає наша сила: «Моя сила вчиняється в немочі» (Кор. 12:9), як нагадує нам Господь.

Ймовірно, апостоли в перші хвилини після Успіння Богородиці теж відчули свою залишеність, як ми зараз. Однак незабаром Пречиста з'явилася апостолам зі словами: «Радійте! ‒ Бо Я з вами у всі дні».

І тому сьогодні у нас свято попри все. Так само, як у наших найближчих предків, яких безбожна влада позбавляла храмів та Лаври. Але минув час – і все повернулося на круги свої. Богородиця як була з віруючими, так і залишилася.

Нам же треба смиренно і з терпінням прийняти випробування, що випали на нашу частку, і під керівництвом Богородиці йти в небесну Лавру – в Царство Господа нашого Ісуса Христа.

Записала Наталя Горошкова