365 днів в році життя православної людини відрегульоване постами, богослужіннями, молитовними правилами і іншими дисциплінарними заходами. Погано це, чи добре? Відповідь залежить від особистого ставлення.

Здавалося б, а де тут місце для свободи, про яку згадано і в Святому Письмі, чимало написано у святих отців, а ще більше - у християнських філософів? Подібного роду питання можуть задавати тільки ті, хто розуміє свободу в обивательському стилі: що хочу, те роблю, а якщо мені щось заважає, то це, мовляв, несвобода. Насправді поняття свободи набагато глибше, і ніяк не зводитися до бажання, наприклад, поїсти котлетку, тоді як піст накладає, в тому числі і на котлетку, обмеження. Для початку потрібно хоча б провести чітку межу між свободою волі і свободою вибору, не кажучи вже про те, що вседозволеність - ніяка не свобода, а, скоріше, навпаки - рабство або, як мінімум, шлях до рабства. Крім того, дотримуватися всіх уставних приписів ніхто нікого не змушує, та й самі по собі вони - не більше, ніж формальність.

Не поспішайте кидати в мене «гнилими помідорами», піст, молитви і навіть священнодійства я назвав формальністю не тому, що вони не потрібні, а тому що всі вони, безвідносно до внутрішнього наповнення - лише форма. Проблема в тому і полягає, що нерідко ми формі, а не змісту надаємо перевагу. В такому випадку, вичитування канонів і молитовних правил, продуктові обмеження і богослужіння (зафіксовані в конкретному уставному вигляді) стають якоюсь самодостатньою цінністю, а будь-які, навіть найнезначніші зміни або навіть спроби їх осмислення сприймаються як неприпустимий злочин. Для прикладу візьмемо таку сакральну для кожного християнина річ як Євхаристія. Сьогодні основним чином здійснення Євхаристії є Літургія свт. Іоанна Златоуста. Але ж ми всі прекрасно знаємо, що існувала велика кількість інших чинів, озаглавлених, наприклад, іменами апостолів Якова та Марка, свт. Амвросія Медіоланського, або галіканська анафора, яка не мала конкретного автора, та й Сам Христос звершив Євхаристію, абсолютно не схожу на те, що ми бачимо сьогодні в храмах. Ось і виходить, що при незмінності змісту, форма може змінюватися. Не подумайте, я зараз не натякаю на необхідність будь-якої літургійної реформи, а просто хочу зробити акцент на живому відношенні як до богослужбового, так і до особистісного духовного життя, тим більше що стосовно останнього діапазон для «маневрів» набагато ширший.

Цю розмову я почав, щоб нагадати, що віра повинна бути живою. Форма - може бути лише засобом живої зустрічі, живого спілкування особистості людини і Особистості Бога. Свт. Микола Сербський писав, що в спасінні найголовніша справа - прийти і стати перед живим Богом, відчути Його присутність. Тому потрібно частіше прислухатися до свого серця, якщо здійснювані нами труди не наближають нас до Творця, то можливо ми щось робимо не так. Чому, власне, християнство таке незручне для сучасного суспільства? Всякий ліберал, атеїст, гуманіст і т.п. готовий повірити у що завгодно, але тільки не в особистісного Бога. Сьогодні навіть існують «церкви» поклоніння штучному інтелекту, хтось вірить в «світле» космічне майбутнє людства, хтось в реальність паралельних всесвітів, але тільки не в Отця Небесного. А все тому, що зустріч з Особистістю не може для людини пройти безслідно. Якщо нами керує рок, фатум, закони фізики і хімії, безликий Брахман, то все ще як би нічого - і відповідальність за своє життя так не «пече», і мінятися не потрібно поспішати, і моральність можна вважати відносною - не ми погані, просто сьогодні мораль змінилася. Але от якщо доведеться лицем до лиця зустрітися з живою Особистістю Бога, то все перевертається, тому простіше свою голову «заховати в пісок» і, до пори до часу, робити вигляд, що нічого не відбувається.

Свт. Микола Сербський каже, що зустріч з Богом може відбутися в трьох випадках. Іноді Він Сам приходить і відкриває Свою благодатну присутність. Так було, наприклад, з Марією Магдалиною в саду або апостолами на Тивериадском озері. Іноді людину приводить до Бога хтось інший, як ап. Андрій - Петра, ап. Филип - Нафанаїла, як одні віруючі - інших. Іноді ж ми і самі докладаємо зусиль для пошуку і знаходження Бога, поки не прийдемо перед Його присутність. Наше завдання - працювати і використовувати перераховані способи, тільки в зворотному порядку. Для початку зробити все від нас залежне в рамках власних зусиль. Більш того, реалізація дарованої нам свободи в тому і полягає, що ми добровільно своїм вольовим зусиллям беремо на себе виконання всіх тих зобов'язань (посту, молитви і т.д.), з яких і почався цей текст. Це другий ступінь, зображений словами свт. Миколи Сербського, який полягає у слідуванні заклику Церкви. Після пройденого шляху сили людські затихають, залишається тільки молитовно чекати доки Бог Сам зробить крок нам назустріч. Але цей крок можливий лише тоді, коли ми відкриємо справжні свої лиця.

У Клайва Льюїса є чудовий роман «Доки ми лиць не набули», основна ідея якого полягає в тому, що людина може зустрітися віч-на-віч з Богом тільки тоді, коли у неї самої з’явиться лице. Всі наші аскетичні вправи, молитви, участь в таїнствах нам необхідні для того, щоб стягти з себе маску, сформовану власним самовиправданням. Церква в особі багатьох святих отців тому і закликає християн до засудження себе і покаяння, адже саме через цю дію людина докопується до себе справжнього. Виправдовуючи свої гріхи і свої пристрасті, навіть в самих незначних випадках, ми поступово «ліпимо» зовнішній шар, ілюзію, а потім переконуємо себе, що це і є наше справжнє «я». Добровільно взята на себе аскеза допомагає позбутися від усього наносного, набути той вигляд, в якому зустріч з живою Особистістю Бога стане можливою. Поки ми живемо на землі, ця дія знаходиться в межах нашого свобідного воління, але після смерті, «маска» буде зірвана примусово, тоді ми побачимо себе справжніми, нам страшенно не сподобається побачене, але буде вже пізно щось міняти.

«Без Мене не можете робити нічого» (Ін. 15, 5), - говорить Спаситель, тому всяка духовна праця не тільки повинна вести нас до підсумкової зустрічі з Богом, а й щоразу переживатися як зустріч, інакше наслідки будуть плачевними. Свт. Григорій Палама досить конкретно вказує, що коли Бог не діє в нас, то все скоєне людиною є гріхом. Навіть чеснота без Господа звертається в гріх, адже в такому випадку призводить до вирощування гордині і самолюбства. Розірвати це порочне коло можна лише одним способом - проходженням за Христом, наслідуванням Його життя. Таке завдання нам не подужати поодинці, тому слідування за Христом можливо тільки за допомогою єднання з Ним у таїнствах Церкви. І тут ми знову підходимо до теми форми і змісту. Свт. Григорій пише, що християнин повинен жити таїнствами не тільки в момент участі в них, але і постійно відчувати себе причасним таїнствам. Вдумайтеся в ці слова, і відносно них скажемо тепер більш конкретно.

Свт. Григорій пише, що в Євхаристії, Тіло Христа не тільки живить нас, а й вчить долучатися до Його страждань і чеснот - т.ч. дія Причастя виходить далеко за межі самого таїнства, вираженого в конкретній богослужбовій формі. Покаяння - це також не якийсь минущий настрій, а спосіб життя, основний принцип якого, на думку свт. Григорія, полягає в тому, щоб постійно уникати всього забороненого Богом. Будь-яка аскетика повинна переживатися християнином не просто як духовна вправа, а і як подолання скорботи гріхопадіння в надії на воскресіння. Тому і через смерть ми переходимо, живучи в Бозі.

Якщо наша віра буде живою, то оживе і форма, а якщо мертвою - то ніяка форма тут не допоможе.

Протоієрей Володимир Долгих