Чи почну коли плакати, бачучи діяння божевільної мого життя?

У нас постійно не вистачає часу на душу. Треба працювати і відпочивати, робити справи і розважатися, зустрічатися з родичами і друзями, і ще ж потрібно хоч трохи лінуватися, якщо випаде роздобути таку можливість. Зовнішнє роблення – просте за своєю логікою. Все можна помацати. А ось з внутрішнім робленням дещо складніше, тому що душі не видно. Так, вона болить, і частенько, але ж навіть від цього болю можна відволіктися, чи не правда?

Скільки б не було підготовчих тижнів до посту (цілий місяць), все одно виявимося не готовими. Ну, тому що все у нас так, захоплених виром буднів. І ось вже і піст за половину перевалив. Може, дочекатися наступного, підготуватися і почати з самого початку, без помилок?

Напевно, якщо ми так міркуємо, то з нашого розуму і серця зовсім зникло розуміння того, наскільки потрібно людині покаяння. Ми можемо розуміти, що покаяння важливо тільки тому, що знаємо про це. Знання, засноване або на досвіді минулого, або на дотриманні прийнятої традиції, може жити в голові лише мертвим фактом, якщо не підкріплюється живим відгуком серця.

Розбудити нерв покаяння в людині якраз і покликаний канон Андрія Критського. Проникливим текстом, з одного боку (зрозумілим навіть в церковнослов'янському ізводі), а з іншого, невидимим духом каяття і любові до Бога. Їм починається Великий піст, цей же канон пропонується нам цілком вже за «екватором» Чотиридесятниці на Маріїно стояння. Сплітаючись в єдину субстанцію, канон має на меті проникнути в душу віруючого, розбудити її від сну, підштовхнути до бесіди з собою і самоаналізу, а в підсумку заразити покаянням, очисним і цілющим. Покаянням розтрощуються міцні стіни омертвілої душі. А це розтрощення оголює нас справжніх перед Богом, м'яких, як глину, готових до випалу змін і ліплення нових сердець, угодних Господу.

Але спочатку потрібно залишитися наодинці з самим собою в келії серця. Зазвичай, розговорити себе, пробити захисну стіну омертвілості і черствості допомагає розмова і правильні питання. Словами Андрія Критського ми можемо звернутися до самих себе. Спочатку хльосткими ударами самоукоріння ми спробуємо розбудити самих себе. «Прийди ж, окаянна душа... відступи від колишнього божевілля», «уви мені, нещасна душа». Потім визнання святого Андрія в тих чи інших гріхах допомагають і нам краще згадати своє недавнє або далеке минуле:  «Любострастям затьмарив красу душі моєї», «Буря зла обступила мене», «осквернив плоті моєївбрання». Але розуміючи, наскільки ж наш гріх огидний, ми остуджуємо відкриту рану цілющим бальзамом милості Божої. «О Милостивець» – так в числі іншого звертається Андрій Критський до Бога.

Святитель Андрій до останніх тропарів канону впокорює душу, принижуючи себе тим, що митарі і фарисеї йдуть вперед нього в Царство Боже, а він і близько не наближається у справах до тих людей, що щиро розкаялися і врятувалися. Марія Єгипетська до кінця днів своїх журилася про те, як провела перші десятиліття свого життя. Не дарма служба з каноном преподобного присвячена генію покаяння – Марії з пустелі за Йорданом.

Напевно, цей канон варто самостійно, перебуваючи вдома, просто перечитувати, глибше занурюючись в його покаянні заклики. Текст покликаний розбудити в нас покаяння, корисність якого ми частенько забуваємо. За покаянням слідує позбавлення. Позбавлення від тієї тяжкості, що ми довгі дні або роки носимо в серці. Покаяння дарує нам справжню свободу, наповнює нас справжньою енергією життя, приводить нас до гармонії з Богом і відкриває нам бачення того Царства, що приховано всередині нас. Покаяння дозволяє нам згадати все погане, зроблене нами і дає шанс назавжди від цього позбутися. Так, як це вийшло у преподобної Марії.

Владимир Басенков