Кілька днів тому ми святкували день мученицької смерті Феодора Варяга і сина його Іоана Печерського. Федір був християнином, тому він відмовився віддавати свого сина Іоана, щоб його принести в жертву язичницьким ідолам. За це за наказом київського князя Володимира їх обох було страчено.

Однак минає кілька років і сам київський князь у 988 році приймає святе Хрещення. Хрестяться також усі кияни. Далі християнство поширюється по всій Русі. Що сталося? Чому князь так змінився?

Нині більшість істориків зміну віри князем Володимиром з язичницької на християнську схильні пояснювати політичними та економічними причинами. Вони зауважують, що Константинополь у ті часи був центром найбільшої і наймогутнішої держави. Тому київський князь віддав перевагу не Риму, не арабам-мусульманам, а саме Візантії.

Та найбільш переконливо звучить версія преподобного Нестора Літописця. У «Повісті временних літ» він указує, що коли посли у пошуках віри прибули до Константинополя й побували на богослужінні в одному з храмів (найімовірніше, це був храм святої Софії), то від духовного захоплення вони не знали, де перебувають: на землі чи на небі. Як можна зрозуміти, їх вразила не стільки величність і краса храму (хоча естетичний елемент також здатний впливати на людські почуття), скільки особлива присутність тут Божої благодаті. Згодом саме  дією цієї благодаті князь Володимир зцілився від фізичної сліпоти, що остаточно переконало його у виборі Православної віри.

Натоді ще не було великого розколу між Східною і Західною Церквами. Різниця полягала лише в обрядах. Та навіть попри це за духом Схід і Захід стали між собою суттєво відрізнятися. X століття історики вважають часом занепаду папства. Тоді в більшості випадків вибір на папський трон  цілковито залежав від багатих аристократичних римських родин. Тому іноді обирали юнаків, а дехто стверджує, що певний час Церквою керувала навіть жінка. Недарма саме в період духовного занепаду на Заході Господь розпочав будівництво нової великої Церкви на Русі.

Якщо до хрещення князь Володимир був загарбником і розбійником, мав гарем жінок, то після прийняття Таїнства він стає добрим та милосердним християнином, якого в народі  називали «красним сонечком».

У протестантів є вчення про безумовне наперед визначення долі людини до спасіння або до загибелі. Відомий західний філософ А. Шопенгауер навіть був переконаний у тому, що людина впродовж свого життя морально ніскільки не змінюється. Якою вона народжується, такою й помирає. В язичництві люди вірили в долю, яку ніяк не можна змінити. Нині більшість вважає, що все у світі вимірюється товщиною гаманця.

Однак приклад святого князя Володимира й безлічі інших святих показує хибність таких поглядів. Ніщо не може відбуватися без  волі людини. Кожен має свободу вибору і сам здатен визначити, ким буде та з ким буде: з Богом чи з лукавим. Водночас не можемо вважати себе самодостатніми, тобто спасатися лише власними силами, без допомоги благодаті Божої. Не потрібно також впадати в іншу крайність і вважати, що від нас нічого не залежить, а все лише від Бога. «Господь спасає нас не без нас», – вчить преподобний Максим Сповідник та всі святі отці VI Вселенського Собору, які в цю неділю згадуються. 

Усім нам у житті багато разів потрібно робити вибір. У дитячому віці такий вибір роблять за нас батьки. Коли ми стаємо дорослими, то вже самі вибираємо свій подальший шлях: де навчатися, де працювати, вибрати чернецтво чи подружнє життя, з ким одружуватися.

Як показує досвід святого князя Володимира та інших святих, щоб жорстоко не помилитися у своєму виборі, треба навчитися відчувати силу благодаті Божої. А її може відчути лише той, хто намагається жити не за своєю волею, а добровільно підкорює себе волі Божій, хто має серце скрушене й упокорене, тобто відчуває свою гріховність і постійно викорінює злі пристрасті з допомогою покаяння. Людина, яка в такий спосіб постійно над собою працює, рідко помиляється, оскільки її невидимо за руку по життю веде Сам Бог.

Коли ми хочемо виконувати лише свою волю, а Божою волею нехтуємо та постійно порушуємо Його святі заповіді, то гинемо спочатку духовно, а згодом і фізично. Однак через самолюбство й інші пристрасті замість того, щоб зробити духовну ревізію свого життя та покаятися, ми схильні звинувачувати в усіх своїх бідах інших. Щоб у цьому переконатися, достатньо увімкнути телевізор чи інтернет. Усі війни і революції, усі наші біди – це результат порушення волі Божої, небажання боротися не з іншими людьми, а із самим собою, зі своїми пристрастями.

Тож помолімося святому рівноапостольному князю Володимиру і всім київським святим, яких ми нині сугубо вшановуємо, щоб нам навчитися покаяння, навчитися упокорювати й долати свої пристрасті, бо лише так запанує мир між усіма нами в цьому житті й ми зможемо досягнути вічного блаженства в Царстві Небесному.

Архімандрит Маркел (Павук)