«Батюшка, мені наврочили, що робити?» Відповідає ієрей Андрій Чиженко. 

На жаль, до священика дуже часто звертаються православні «овечки» з переляканими очима, з тривогою і смутком в серці, а іноді навіть і з жахом, який вражає все внутрішнє єство людини, і задають одне і те ж питання: «Батюшка, мене наврочили (на мене навели порчу), що робити?»

В цьому сенсі мені дуже подобається жарт. Здається, він належить перу отця Олександра Авдюгина: «Якщо на вас навели порчу або вас наврочили, то вам можна не молитися. У Бога ви не вірите».

Мабуть, краще не скажеш. Чому? Проведемо словесний експеримент.

Припустимо, на людину дійсно якісь чаклун або відьма навели порчу або наврочили, або зробили інші ритуальні магічні дії.

Людина ж ця ходить в храм, сповідається, причащається Святих Христових Таїн, регулярно молиться, святу водичку п'є, їсть просфору, носить хрестик, тобто вона зодягнена реально, фактично, духовно у Христа, і Христос перебуває з нею.

І раптом ця людина дізнається, що хтось там на неї навів порчу. У неї починається паніка, жах, страх та інше. Чому? Тому що всередині такої людини відбувається зрада Христа. Зрада Бога. В чому це виражається? Людина всередині себе задає собі, висловлюючись сценічною мовою, надзавдання, якусь програму про те, що сатана сильніший за Бога. Бо в іншому випадку її серце навіть би не поворухнулося в бік страху і жаху від наврочування. Вона би подумала: «Я – православний християнин. У мені регулярно перебувають Тіло і Кров Христові. Я регулярно сповідуюся, ношу натільний хрест і осіняю себе хресним знаменням. Що зі мною поганого може статися? Нічого. Бо Бог всесильний і всемогутній. А диявол проти нього – мікроб, тарган. Така ж істота, як і я, тільки вже засуджена на вічне прокляття. Ну і нехай все це йде повз мене. А я краще піду кафизму ще одну почитаю або поклони покладу на молитву преподобного Єфрема Сирина». І все, і забула така людина непотрібну їй і шкідливу інформацію. Якщо ж щось і приклалося, страх якийсь – посповідується така людина. І все. І нехай іде далі по ліствиці вдосконалення вгору.

Людина ж забобонна, тобто та, що вірить у суєту, в марність, в безглуздість, на цьому етапі обробки отриманої інформації про наврочування, зраджує Бога і поважає диявола. Мовляв, сильний він, а значить і порча дієва. І потрапляє у чіпкі лапи рогатого. Потім тривога, паніка, жах, занепокоєння. А іноді навіть психічний розлад, на цьому грунті.

А все чому? Тому що вирваласвою дитячу ручку з Божої десниці і пішла у країну далеку, як блудний син, потрапила у рабство до диявола, випрошуючи у нього ріжки й бажаючи харчуватися зі свинями. Ось в чому жахливий і безглуздий парадокс! Така людина сама кидає свій святий образ і подобу Божу, втоптує їх у бруд і уподібнюється жабі, загіпнотизованій гадюкою, яка квакає, але стрибає змії в пащу.

Про це нам говорить Господь наш Ісус Христос: «По вірі вашій нехай буде вам» (Мф. 9:29). Про це ж нам говорять і святі апостоли. Наприклад, Святий Яків, брат Господній: «Якщо ж у кого з вас бракує мудрості, нехай просить у Бога, що дає всім просто і без докорів, - і дасться йому. Але нехай просить з вірою, зовсім не сумніваючись, тому що той, хто сумнівається, подібний морської хвилі, вітром піднімається і розвіюється. Хай не думає така людина отримати що-небудь від Господа. Людина з двоїстими думками –  не тверда у всіх шляхах своїх» (Як. 1:5-8).

Про те ж нам говорять і святі отці.

Преподобний Макарій Оптинський: «Для справжнього християнина не страшні наговори і порчі, тому що не дано від Бога влади чаклунам і ворожкам».

Ось і ми повинні бути твердими у всіх наших шляхах. Ми воїни Христові. Ми в Христа зодягнулися в Святому Таїнстві Хрещення. Зодягнулися і продовжуємо зодягатися кожен раз, коли причащаємося. Благодать Святого Духа в Церкві, як у нескінченній П'ятидесятниці, продовжує сходити на нас. Не буде втрачати ж, брати і сестри, цю священну висоту, на яку нас звів сам Спаситель Своїм Спокутним Подвигом, не будемо повертатися в болото диявольських пристрастей.

Але найголовніше – не будемо зраджувати в самих себе Бога, Який як дорогоцінну перлину тримає нас за пазухою біля серця; Який як хвору і примхливу дитину несе нас по життю на руках. 

Іерей Андрій Чиженко