Відповідає протоієрей Володимир Пучков.

Молитися, безумовно, можна. І логіка тут дуже проста. Так, відмовляючи у відспівуванні самогубцям, Церква переслідує дві мети. Перша – немає ні найменшої необхідності в тому, щоб здійснювати очевидно непотрібні дії. Як відомо, молячись про покійних, ми просимо їм «милості Божої, Царства Небесного і залишення гріхів». Звичайно, хрещена людина може вести як праведне, так і грішне життя, але ми ніколи до кінця не знаємо, з чим на душі вона йде у вічність. Іноді покаяння, щире, істинне і дієве, виражається однією фразою, словом або навіть думкою. І цього буває достатньо. Правда, про це можуть ніколи не дізнатися ні оточуючі, ні близькі. Та й добре, Бог – то ж знає. Хороший приклад ми маємо в особі розсудливого розбійника. Людина виключно грішного життя, грабіжник і, по всій видимості, вбивця покаявся в останні години життя. І покаяння його залишилося непоміченим навіть тими, хто знаходився зовсім поруч з місцем страти. Недарма ж тільки один євангеліст Лука передає нам діалог розбійника і Господа. В Євангелії ж від Матвія ми читаємо щось інше: «також і розбійники, розіп'яті з Ним, паплюжили Його» (Мф. 27:44). І це ніяке не протиріччя. Коли одні, що стояли біля хреста, могли чути слова, сказані в покаянні одним розбійником, до слуху інших долітали лише хули, які вивергав другий. Немає сумнівів, що останній робив це куди голосніше першого. Отже, не знаючи напевно, з чим та чи інша хрещена людина пішла у вічність, ми в молитві просимо їй максимально можливих благ: милості від Бога, перебування в Небесному Царстві і прощення гріхів.

Але ось про кого ми точно знаємо, з чим вони пішли, так це про самогубців. Вибачте за банальність, але дозволю собі написати кілька зовсім очевидних речей. Перше: поки людина жива, вона не безнадійна. Тобто покаятися і виправитися може абсолютно будь-хто. Але тільки поки він живий. Друге: смерть як би фіксує людину в тому стані, в якому вона її зустріла. Відбувається все дуже просто: в процесі руйнування цілісності людської природи, який ми називаємо розлученням душі з тілом, душа, втрачаючи тіло, втрачає волю. І саме через відсутність останньої померлий стає нездатним до покаяння, виправлення або зміни.

Позбавлення себе життя – це завжди акт противлення Богу. Людина дерзає розпоряджатися власним життям і смертю, владою над якими не володіє і не може володіти. І все б нічого, але, довівши гріх до кінця, вона вже не в вилах покаятися, навіть якщо дуже захоче. В результаті самогубець сам фіксує себе в стані богопротиву, передрікаючи незмінність власної сумної долі у вічності. Який же сенс про нього молитися? Що ця молитва йому дасть? На що вплине? Що зможе змінити?... Ось з цієї причини і не молиться Церква про самогубців.

Друга причина також проста до банальності. Відсутність в Церкві можливості молитися про самогубців має свого роду виховне значення для живих. Нехай вони, живі, дивляться на те, що суїцидників не відспівують, про них не моляться, їх навіть, якщо вже буквально відповідно до покладеного порядку, не ховають в огорожі церковного кладовища.

Однак все вищесказане стосується тільки однієї категорії людей: тих, хто свідомо позбавив себе життя, з наміром зробити саме це.
А тепер задамося питанням: алкоголіки, наркомани, залежні від адреналіну, що ризикують життям заради забави, екстриму, самоствердження або просто, щоб нерви полоскотати, – всі вони ставлять перед собою мету неодмінно позбавити себе життя? Звичайно, не ставлять. Помирати вони зовсім не збираються, а, виникни реальна небезпека, зроблять все, щоб не постраждати. Звичайно, алкоголік вбиває себе. Але прагне він не до смерті, а до підтримки себе в стані п'яного чаду. Так само і різноманітні екстремали, любителі позамежних швидкостей, прогулянок по покинутих висотках без страховки і їзди на дахах поїздів. Всі вони хочуть чого завгодно, але тільки не смерті.

Тому нікого, крім тих, хто свідомо позбавляє себе життя, переслідуючи виключно цю мету, до самогубців віднести не можна. І тому позбавляти права на відспівування і церковну молитву після смерті нікого з них ми не можемо.