Слово духівника Київських духовних шкіл архімандрита Маркела (Павука).  

Зазвичай коли ми, браття й сестри, читаємо в Євангелії притчу про милосердного самарянина, то акцентуємо увагу на бездушності священника та левіта, які пройшли повз пораненого розбійниками чоловіка та не надали йому допомоги. Думаємо: «Як так можна?!» Правда, дехто пробує їх виправдати тим, що вони поспішали на богослужіння і за законом їм не можна було доторкатися до таких людей, щоб не осквернитися. І, звичайно, ми протиставляємо їм самарянина, який хоча й не належав до вибраного ізраїльського народу, не ходив поклонятися Богу до святого міста Єрусалима, однак виявив велике милосердя до цілком чужої для нього людини. Відповідно, багато хто робить із цього висновок, що не обов’язково ходити до церкви, не обов’язково належати саме до канонічної гілки християнства, головне – бути людиною.

Проте треба звернути увагу на найважливішу деталь у цій притчі. По суті, самарянин зробив те, що з природи мала б робити кожна людина, незалежно від віросповідання. А священник і левіт, які пройшли повз нещасного чоловіка, так морально впали, хоча й належали до вибраного народу, що не лише не виконували Закону Божого, який заповідає любити ближнього, як самого себе, а пішли проти загальнолюдської природи. Цією притчею Спаситель показує, як низько опустилося людство перед Його народженням.

Більш ніж дві тисячі років тому Христос прийшов, щоб ми були не просто людьми, а стали подібними до Нього в милосерді та інших чеснотах: «Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний» (Лк. 6:36). «Будьте святі, як Я святий» (1 Пет. 1:16). А це означає, що ми маємо не лише виконувати те, що вимагає від нас людська природа, чи те, що зафіксовано в Законі Божому, бо це можуть робити й невіруючі люди, а понад те – любити ворогів своїх.

На перший погляд здається, що це неможливо. Нам буває важко виконувати навіть те, що вимагає природа: любити своїх рідних і близьких. Та у міру того, як ми упокорюємо та викорінюємо зі своєї душі гріховні пристрасті, а в нашому серці знаходить для себе місце Христос, неможливе стає можливим. І таке диво ми, священники, спостерігаємо щоразу, коли хто уважно й нерозсіяно молиться та щиро кається у своїх гріхах.

Однак у секулярному світі, який здебільшого відвертається від Бога та Церкви, щоб виправдати себе, нині дедалі гучніше й гучніше лунають голоси, що достатньо бути людиною і не обов'язково багато постувати, часто ходити до церкви і там каятися в гріхах. Проте коли людина занижує планку своєї духовної досконалості, то в неї із часом виникає спокуса виправдати будь-який гріх. Це ми нині вже спостерігаємо. Як наслідок, багато людей узагалі втрачають сенс свого життя.

Тому, дорогі браття й сестри, не слухаймо тих, хто нібито щиро закликає дотримуватися загальнолюдських засад моральності. Людина ніколи не зможе за допомогою цих засад стати щасливою. Блаженною вона стає лише тоді, коли прагне стати подібною до Бога.

Ось сьогодні ми згадуємо преподобного Паїсія Величковського, який у ХVIII столітті навчався в нашій Київській духовній академії, добре вивчив старогрецьку мову, що в майбутньому йому дуже згодилося. Але він не закінчив повний курс наук. Як Паїсій пояснював проректору: «Я тут чую імена лише світських філософів і бачу плоди такого навчання – ваші випускники їздять у дорогих каретах, а я не хочу такого життя».

Він побував у кількох монастирях, щоб знайти духовних керівників, які б навчали, як догодити Богу, а не цьому світові з його пристрастями. Та тоді майже ніде не було таких подвижників. Навіть на Святій Горі Афон він не побачив живих свідків благочестя, а знайшов їх лише в афонських бібліотеках на сторінках книг, які переклав зі старогрецької слов’янською мовою і дав збірці назву «Добротолюбіє». Навколо преподобного Паїсія стали збиратися інші ченці, з якими він через турецькі погроми на Афоні мусив переїхати на територію нинішньої Румунії та заснував Нямецький монастир. Звідти учні преподобного Паїсія поширили науку благочестя не лише по Румунії, а й по всій Русі.

Нині починається Різдвяний піст. Хтось радісно візьме на себе його тягар, а хтось – нарікаючи. Дехто взагалі не постуватиме, виправдовуючи себе тим, що зараз дуже важкий час, вирує ковід тощо. Та як би ми себе не жаліли й не виправдовували, якщо не візьмемо на себе любе ярмо посту, ми ще більше поглибимо різні проблеми, бо лише завдяки посту поступово приборкуємо та викорінюємо свої злі пристрасті. Хто цього не робить, той зростає не духовно, а в своїй злобі й хіті, накопичує гнів та інші гріхи і в кінцевому результаті сам себе нищить духовно й фізично та стає причиною поширення цього зла серед інших людей.

Отже, дорогі браття й сестри, не задовольняймося лише загальнолюдськими цінностями, бо вони, як ми це бачимо, мають властивість дуже швидко знецінюватися, а прагнімо до більшого – до уподібнювання до Бога за прикладом преподобного Паїсія Величковського, який залишив по собі прекрасну книжку «Добротолюбіє». У цій праці знайдуть для себе багато корисного і монахи, і миряни, бо побачать прекрасний дороговказ до Царства Небесного. Амінь!