Слова архімандрита Маркела (Павука), духівника Київських духовних шкіл.

Після Свого славного Воскресіння Господь наш Ісус Христос ще 40 днів ходив по землі, утверджував учнів у вірі, відкривав їхній розум для сприйняття Святого Письма. Потім Він узяв найближчих учнів, піднявся з ними на Єлеонську гору, дав останні настанови, благословив їх і, як ми кожного дня читаємо в Символі віри, зійшов на Небо й сів одесную Бога Отця (див. Лк. 24:36–53).

Чому Христос Спаситель після Воскресіння не лишився тут, серед нас, видимим, а вознісся на Небо? Є різні відповіді на це запитання. Дуже ймовірно, для того, щоб віра наша базувалася не так на диві, як на свідомому, твердому виборі між добром і злом, правдою і кривдою. На жаль, більшість тих людей, що бачили чудеса, які Він творив на землі, проповідуючи Євангеліє 3,5 роки, критичної миті не лишилися вірними Йому, а зрадили. Нещодавно вони кричали: «Осанна синові Давидовому!» (Мв. 21:9), але у трагічну хвилину стали вигукувати: «Розіпни, розіпни Його!» (див. Лк. 23:21).

Тому на восьмий день після Свого Воскресіння, коли Христос запровадив Таїнство Сповіді, Він сказав: «Блаженні ті, що не бачили й повірили» (Іоан. 20:29). Тому що коли людина вкорінюється у злі, то навіть найбільше диво не може її виправити. Про це знову-таки говорив Сам Христос Спаситель у притчі про багача та Лазаря: «…Не повірять і тому, хто з мертвих воскресне» (Лк. 16:31).

Кілька разів на день ми всі, дорогі браття й сестри, стаємо перед вибором добра чи зла, правди чи кривди. Як показує життя та зокрема те, що ми в часи війни переживаємо, більшість вибирає зло. Що говорити про нас, простих людей, коли навіть святий апостол Павло відверто каявся, що добра, якого він хоче, не робить, а зло, якого не хоче, робить (див. Рим. 7:15).

Щоб якось виправдати себе перед Богом, лукавий людський розум за двохтисячолітню історію християнства вигадав для себе величезну кількість пояснень. – Чому я не можу молитися? – Тому що маю безліч важливих невідкладних справ. – Чому я не можу постувати? – Бо боюся за своє і без того слабке здоров’я. – Чому я не можу завжди керуватися голосом совісті й робити по правді? – Тому що тоді мене не зрозуміють і я наживу собі багато ворогів. – Чому ухиляюся в розкол? – Не тому, що більше служу не для Ісуса, а заради хліба куса, а тому, що я великий патріот. Цей список питань і лукавих виправдань можна продовжувати нескінченно. Проте, що більше ми приховуємо свою провину, то далі відходимо від Бога, а отже, стаємо поширювачами всякого зла, утворюючи прірву між Богом та собою й між усіма людьми.

Як ми можемо подолати цю прірву ворожнечі та непорозуміння?

Починати  потрібно із самого себе. Ми повинні намагатися, щоб наш розум, воля та серце завжди рухалися в одному напрямку – до Бога.

Однак, як застерігає преподобний Іоанн Кассіан Римлянин та багато інших святих отців Церкви, на цьому шляху до Бога є велика спокуса змінювати себе лише зовні. Тобто можна багато молитися, постувати, робити добрі справи, здобувати духовну освіту, але всередині й далі залишатися злою, заздрісною, хтивою, невдячною, лукавою людиною.

Нині, наприклад, усі намагаються якомога частіше причащатися Святих Христових Таїн. Це чудово! Ми, священники, дуже радіємо, коли на Літургії є багато причасників. Проте треба визнати той факт, що в наш час більшість робить це лише як побожний обов’язок, без скрухи серця. Найстрашніше те, що іноді люди причащаються, зберігаючи в серці образу, неприязнь, біль і навіть ворожнечу, переможені нечистими думками. Утім, Причастя — це не лише ліки, а своєрідна нагорода за перемогу над пристрастями з одночасним усвідомленням своєї негідності перед Богом.

Усім добре відома історія, як якась жінка чекала на Христа, Який, за чутками, що швидко ширилися селом, мав прийти саме до неї, бо вона вважала себе найпобожнішою. Вона добре прибрала хату, наварила найкращої їжі, сама вбралася в найдорожчий одяг та стала чекати на Христа. Спочатку в її двері постукав жебрак, який попросив милостиню та дуже хотів їсти, але жінка його прогнала, бо вважала, що насамперед має зустріти найдорожчого Гостя. Далі прийшла сусідка й попросила її допомогти розтелитися корові, але жінка знову сказала, що на це не має часу. Нарешті надвечір прийшов побожний паломник і попросився в неї переночувати, однак знову-таки жінка його не прийняла до себе, аргументуючи, що чекає на дорогого Гостя. Та ось настала ніч, проте Гість так і не прийшов. І коли жінка вже заснула, уві сні вона побачила Христа й стала запитувати, чому Він до неї не прийшов. Христос відповів, що Він тричі був у неї, але вона Його прогнала. Так через цей сон жінка зрозуміла, що її побожність була лише поверхневою, обрядовою, у ній не було справжньої духовної сили.

Нині Господь возноситься на небо та всіх кличе за Собою. У нас є природнє прагнення до добра, до Бога, лише треба завжди пам’ятати, що Вознесіння сталося не відразу після всіх тих чудес, які Христос творив, а після страждань, Голгофи й Воскресіння. А це означає, що, перш ніж хвалитися своїми добрими справами, потрібно позбутися зла, яке живе всередині нас. Якщо ми цього не зробимо, то наша побожність буде схожою на туман, який зникає на сонці, на пилюку, яку вмить розвіює вітер марнославства.