Церковний спів, церковна музика дуже відрізняються від того, що кожен з нас слухає на дозвіллі, і тут йдеться не тільки про зміст текстів.

З перших століть Християнства церковний спів був формою проповіді, тому він ніс у собі і певні богословські підстави. Володимир Миколайович Лоський пише, що розмова про музику відносно богослов'я, на перший погляд, може здатися парадоксальною, адже музику ми звикли відносити до сфери ремесла, техніки та, звичайно ж, мистецтва. Якщо ми зосередимося на змісті церковних піснеспівів, то підемо суто в область богослов'я безвідносно до тієї форми, в якій вона виражається, тобто богослужбові тексти можна розглядати як будь-який трактат. Ми в жодному разі не відкидаємо важливість літургійних текстів, але, як писав відомий дослідник церковного співу І. А. Гарднер, у богослужінні можна виділити три складові: слово (тобто власне текст), чин та музичний елемент, на якому ми і зупинимося.

В одному зі своїх спогадів наш сучасник, митрополит Тверський та Кашинський Амвросій якось зазначив: «Церковний спів захопив мене від початку шляху. Він захопив і навчив полюбити службу та молитву… Спів! Церковний спів! Він був і, певен, залишається для багатьох найпотужнішим і найпереконливішим словом Церкви». Що такого, якісно іншого, було у цьому співі? Чому одну музику ми називаємо богослужбовою, а іншу ні? Де цей критерій, що дозволяє нам проводити цю грань?

Лоський вважає, що основна складність у тому, що музика, як та інші види мистецтва, дуже залежить від смакових переваг людини. Більше того, у Православ'ї ми ще й звикли, що не використовуємо музичних інструментів, хоча вони вживалися у Старому Завіті і залишаються у вжитку в деяких дохалкідонських церквах. Тут можна і потрібно провести паралель із іконошануванням. Звернемося до визначення Сьомого Вселенського собору, де читаємо наступне: «Підсумовуючи сказане, ми зберігаємо, не вносячи жодних нововведень, ввірені нам писаним чи неписаним чином Церковні передання. Одним з них є створення мальовничих образів, як відповідне традиції Євангельської проповіді, що сприяє вірі в те, що втілення Слова Божого є істинним, а не уявним, і служить іншим подібним цілям. Бо коли одне вказує на інше, то одне через інше прояснюється».

Іконопис також один із видів мистецтва, і в оросі йдеться лише про це, з тієї простої причини, що іншого настільки значного «яблука розбрату» тоді не існувало. Звідси ми можемо одержати певний соборний метод. Якщо ікона є євангелієм у фарбах, то церковний спів – євангелієм у звуках. Церковна музика має бути сотеріологічною, орієнтованою на порятунок людини. Справжній богослов переживає власний досвід Бога, але крім певної частки суб'єктивності, це ще й церковний досвід Бога. Тому богослов прагне говорити від імені Церкви. Так само від імені Церкви повинен говорити композитор і виконавець богослужбових піснеспівів, які є формою літургійного богослов'я. Якщо через споглядання іконографічного образу ми думками підносимося до прототипу, то так само до Всевишнього нас повинні підносити і стрункі звуки церковного співу. У свт. Ігнатія (Брянчанінова) з цього приводу є чудові слова: «Той, хто відвідує постійно церкву і старанно слухає її читання і піснеспіви, може чітко навчитися всьому потрібному для православного християнина на теренах віри».

Одного разу, прийнявши Хрещення і ставши членом Церкви, ми позбулися «тлінного одягу» і зодягнулися у Христа, увійшли до спільноти святих, про яких на кожній Літургії молиться священик. У цій спільності через служіння ближнім реалізується наше власне «я». Кожен із нас – індивід, тобто неподільний суб'єкт чи «субстанційний діяч», як писав Микола Лоський. Тепер з індивіда ми маємо реалізувати свою особистість, але не просто стати особистістю, а стати особистістю в Бозі, по образу Царя Царів, що умив ноги Своїм учням і навіть Іуді.

Згадаймо історію про те, як жили перші громади християн, як влаштовувалися агапи, у яких все особисте ставало спільним. Кожен у міру своїх сил, можливостей та талантів прагнув служіння іншому. Тут важливим є повноцінне усвідомлення себе, довірених нам Богом і набутих «інструментів» служіння. Без цього існує великий ризик «закопати» свій талант, так і не реалізувавши його. Літургія – це одночасно і «місце», де ми передбачаємо майбутню блаженну спільність святих і Бога, але також і «вищу школу», в якій ми вчимося ставати особистостями у Христі. Роль кожного з нас на Літургії дуже важлива, на цю «вечерю любові» кожен з нас робить свій внесок, але користуються цим усі. Свої таланти та дари ми використовуємо не так для себе, як для всіх. Звідси нескладно дійти невтішного висновку, як і церковний композитор, і церковний співач є тими членами громади, здібності та таланти яких у літургійному житті стають спільним надбанням.

Музика, нехай і богослужбова, залишається все ж таки музикою, видом мистецтва, тому її складно укласти в будь-які шаблони, але, на думку Володимира Лоського, деякі її внутрішні принципи виділити все ж таки можна. Перше – і композитор, і виконавець повинні пам'ятати, що у своїй літургійній діяльності вони служать Богу і ближньому, вони – «богослови звуків», тому необхідно уникати будь-якого самохвалення. Друге – богослужіння, як було сказано, – це форма проповіді Євангелія, тому у жодній формі не може суперечити тому, що було сказано Христом. Третє – євангельська проповідь не терпить порожніх слів, звідси і церковні співи мають бути насичені тими звуками, які ведуть людину до Спасіння, ніякої іншої теми тут бути не може. Четверте - сама музика, як вид мистецтва, повинна займати другорядне значення в порівнянні з тим посланням, яке вона несе в собі. П'яте – потрібно, щоб літургійні піснеспіви ставали для тих, хто слухає формою молитви, допомагали, хоч би як це звучало, встановлювати зв'язок з Богом.

Думаю, що завдяки сказаному церковний спів стане для нас значно значущим. І неважливо, виконуватимуть його люди з консерваторською освітою чи сільські бабусі, адже його суть і краса не так в естетиці, як у богослов'ї. Недарма владика Іларіон (Алфеєв) одного разу зазначив: «Музичні твори мають ту дивовижну властивість, що можуть іноді в одну мить піднести наш розум і душу в неземні сфери. Ці моменти, коли натхнення, що відвідало композитора, розділяють слухачі, показують глибинний зв'язок справжньої музичної творчості та церковного священнослужіння».

Протоієрей Володимир Долгих