Наше майбутнє формується з подій, зустрічей, що відбулися в дитинстві, інколи навіть із незначних епізодів. Саме так сталося в житті архімандрита Пафнутія (Мусієнка), прес-секретаря Блаженнішого Митрополита Онуфрія. Його дитинство та юність тісно пов’язані з родиною майбутнього Предстоятеля Української Православної Церкви.

Майбутній Митрополит Киевський Онуфрій за час перебування священником

Будучи живою і допитливою дитиною, він з великим інтересом відкривав для себе світ, кожен новий день, людей. Його чуйне серце з дитинства реагувало на Божу красу, він дивувався досконалості природи та гармонії навколо. Саме це вміння бачити прекрасне і вражаюча здатність по-дитячому дивуватися й радіти всьому доброму та досконалому збереглися в серці о. Пафнутія дотепер.

Він написав п’ять книг, які розкривають перед читачем багатий внутрішній світ автора. Завдяки легкому і прекрасному стилю всі книги читаються на одному диханні. І не дивно, адже о. Пафнутій закінчив свого часу факультет журналістики в Київському університеті ім. Тараса Шевченка. Доброта, любов до Бога й людей, оптимізм є основоположними у всіх працях архімандрита Пафнутія та об’єднують його творчість.

В день Ангела Блаженнішого Митрополита Онуфрія портал «Православне Життя» поцікавився у прес-секретаря Предстоятеля, що найголовніше з того, чого він навчився в Блаженнішого Онуфрія.

Архімандрит Пафнутій: Найголовніша якість, яку я намагаюся запозичити в Блаженнішого Митрополита Онуфрія, – його здатність завжди бути в бадьорому дусі та в робочому ритмі. Це справді найпереконливіша, найпромовистіша особливість християнської душі, яка свідчить і про любов до Бога, і про постійне перебування в молитві, і про любов до ближнього, що виявляється у постійній готовності вислухати та підтримати духовно. Його Блаженство завжди в мирному настрої – чи це богослужіння, чи прийом у митрополії, чи поїздка до регіонів; щоразу, коли мені доводиться бути присутнім під час зустрічей Предстоятеля з паствою, надихаюся його любов’ю до людей, умінням вислухати й бажанням бачити в кожному саме образ Божий.

Юний Орест Березовський - майбутній Предстоятель УПЦ

Народився і виріс Блаженніший Митрополит Онуфрій у селі Коритному на Буковині, де з волі Божої судилося народитися та вирости й мені. Наші будинки були поряд, наші родини здавна жили на одній прекрасній мальовничій землі, вони на схилі Скляної гори – найвищої в Коритному, з якої надзвичайно красивий краєвид від карпатських гір до прудкого Черемоша й сусідньої Галичини. Називається гора так, бо з неї видно все як на склі. Спогади про родину Березовських, про наших сусідів, про історію наших родів й усієї Буковини і ввійшли до цієї книги.

Перша зустріч з Його Блаженством (уривок із книги «Скляна гора»)

На стінах у домі Березовських було багато фото, з яких за мною стежили незнайомі люди в чорному вбранні. Їхні погляди суворі, але дуже теплі та живі, – так дивляться ті, хто розуміє стан речей, не дивується вже нічому в цьому житті й не розмінює свого безцінного часу на дрібниці. Ось – випуск духовної семінарії, ось чернець біля старовинної церкви, ось ченці на крутій скелі, за якою безкрайньою смугою видніється море. То – Афон, а на світлинах – найменший син Березовських, монах Троїце-Сергієвої Лаври Онуфрій, якого і в родині, і в селі довго ще називали Орестом. Кожного року майбутній Предстоятель, а тоді ще рядовий монах, ієродиякон чи ієромонах Онуфрій (Березовський) приїжджав до батьків у відпустку, як правило, це було влітку чи на початку осені, і кожного року духовне життя у Коритному активізовувалося.

Навіть мій батько, на той час – голова колгоспу і член єдиної на весь Союз партії визнавав, що поважає монахів і прислухається до їхніх думок, бо бачить їхнє самовіддане життя та служіння високій меті. Хоча, як практик-матеріаліст, довго не поділяв основних християнських духовних цінностей. А що вже говорити про простих коритненців, які змалечку ходили до церкви, звикли брати благословення і просити поради та настанови у духовних отців! До хати Березовських на підйомі Скляної гори приходили і старі і малі – за порадою, за розрадою, за благословенням, кожному хотілося торкнутися до незвичного чернечого світу, куди поринув їхній односелець Орест Березовський, з яким вони вчилися разом у школі, ганяли у футбол і пасли на пасовиську худобу.

Попри татову повагу до сусіда-ченця, під час відпустки владики Онуфрія ми в Березовських не бували, підтримуючи батькове реноме. Наші будинки відділяв город – я з великою цікавістю спостерігав зі свого подвір’я через штахетини паркану, як кожного ранку люди в чорному одязі (владика привозив із собою ще когось з лаврської братії) виходили на леваду, молилися до схід сонця, потім щось робили – сапали, копали буряки, згодом тихо поверталися додому, і мені завжди було цікаво: невже все в їхньому житті відбувається отак неквапно і розмірено? А де ж житейські сюрпризи, віковічний вибір між добром і злом, де ж завзяття й запал молодих сердець? «Мабуть, вони такі спокійні, бо в них відпустка», – пояснював я сам собі розміреність чернечого побуту. Тоді важко було уявити справжній ритм цього життя, настільки іноді далекого від того дитячого ідеалу, але такого інтригуючого і такого справжнього, саме так! Чернече життя через штахетини мені видалось дуже справжнім і несхожим на те, яке вирувало довкола, хоч я і не розумів елементарних положень церковного буття, не кажучи вже про положення Символу віри. 

Я так жодного разу і не зустрівся з владикою, коли він приїздив у щорічну відпустку, перша наша зустріч відбулася значно пізніше – тоді я вже навчався на факультеті журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. Я тягнувся до Церкви та богослужіння, хоча нічого в ньому й не розумів, часто відвідував Києво-Печерську Лавру, яку тільки віддали Церкві. І ось одного разу на руїнах Успенського собору правилась служба, я впізнав там владику Онуфрія. Він тоді був єпископом Чернівецьким і Буковинським. Недовго роздумуючи, я підійшов і привітався, по-чоловічому простягнувши руку:
– Добрий день, владико, я Ваш сусід, Віталій Мусієнко!
– А-а, Віталію, дуже приємно, який ти вже великий виріс!
Владика радо тисне мені руку, а я миттєво подумав, що він, напевно, бачив, як я спостерігав за їхньою молитвою зі свого подвір’я.
– Як тато, ще тримає нутрії?
Татові клітки з нутріями теж були розміщені з боку Березовських, загорські монахи щодня бачили, як тато годує тих тварин, спілкується з ними.
– Так, у тата їх багато, але він не їсть м’яса нутрій, вони йому перед очима, – відповів я. 
Владика усміхнувся:
– Майже як монах!

І попрощався, бо треба було повертатись до вівтарної частини. Він побажав мені успіхів і на прощання ще раз щиро потиснув руку. Мине ще з десяток років, коли я вже звернуся до владики як належить – за благословенням, і владика Онуфрій так само щиро й радісно благословить мене розпрощатися з роботою та піти в монастир. По суті – лиш кілька зустрічей перед монастирем, але для мене вони були вирішальними. Ще тоді я відчув, що владика Онуфрій не любить марних слів і просторих бесід, ще в ті роки я зрозумів суть чернечого подвигу на прикладі свого благословенного сусіда: твоє життя має бути відкритим Єдиному Богові та наскільки можливо – закритим для ближнього.

Архімандрит Пафнутій (Мусієнко)