У Польщі, через служіння з розкольниками т.зв. «Київського патріархату», рішенням Синоду Польської Православної Церкви було закрито монастир свв. Кирила і Мефодія, а намісника заборонено у служінні. Ця новина, звичайно, викликала безліч пересудів. Про причини закриття обителі та про те, чому в Європі трапляються випадки співслужннія з розкольниками — спеціально для «Pravlife» клірик Волинської єпархії священик Олег Точинський.

Монастир в Уйковіцах

Випадок і Італії. «Не минає і 20 хв., як до мене прямує вівтарник, несучи в руках єпітрахіль...»

Укотре обмірковуючи ситуацію з закриттям монастиря в Уйковіцах у Польській Православній Церкві, згадав таку штуку. Коли мав змогу бувати в Італії, ще за студентства, однієї неділі потрапив на богослужіння в монастир св. Іоанна Женця Румунської Православної Церкви у смт. Бівонджі. Доволі мальовничий монастир у горах, в який того дня, відверто кажучи, не пам'ятаю, з якої причини, з'їхалось багато людей різних національностей... Якесь було свято.

Відступлю від основної лінії своєї думки і відмічу: в Італії представлено безліч різних Помісних Церков — можна дійсно заплутатись (куди ти потрапив?), а дехто вже просто не звертає уваги. В Італії презентовані Константинопольський патріархат у своєму елінсько-італійському та українскьому варіантах, є також храми Руської Православної Церкви і Румунської Православної Церкви. (З того, що я бачив на власні очі.) Зрозуміло, що релігійна “палітра” складається саме з причин національностей тих етнічних (нац. меншин) груп, яких в Італії найбільше.

Так от, на богослужіння, за своєю студентською звичкою, поїхав у підряснику (а ще в мене була легка щетина). Зайшов у храм монастиря. Гарно, антично, скромно і зі смаком. Чоловічий хор “чеканить” богослужбові тексти, у вівтарі близько семи священиків, переважна більшість з яких, зрозуміло, румуни. Не минає і 20-ти хвилин, як до мене прямує вівтарник, несучи в руках єпітрахіль і поручі зі словами: “Отче, ходімо у вівтар! Будете служити”. Я, збентежено поглянувши на юного румуна, відповів із посмішкою: “Sono non e preto!” (“Я не священик” — італ.). Він, зрозумівши, що я не в сані, чемно вибачився, пішов і доповів одному з ієромонахів мої слова. Після цього мене запросили на клірос, де доручили, коли настав час, голосно читати “Символ Віри” церковнослов'яською.

Ви помітили? Якби я навіть насмілився збрехати, надягнувши на себе священницький одяг, і вставши біля престолу, вони б нічого не помітили. Мене не запитали, звідки я, хто я, чи в сані, чи ні — мені просто запропонували співслужити, ідентифікувавши мене лише за верхнім одягом і борідкою.

Хтось скаже: “Простота!” А я скажу: “Необачність!” Чим виклакана?

А тим, що ставлення окремих Помісних Церков до “іноземців у сані” стало настільки необачним та формальним, що я міг бути навіть неохаризматом Журавльовим (який бігає по сценах зібрань в одязі православного єпископа), і мені б все одно запропонували співслужити.

Чому так? Скоріш за все тому, що вони не жили і не живуть у наших релігійних реаліях. Їм тільки віддалено відомо, що таке “розкол”. Меншість з них знає, що в Україні це явище мало місце кілька разів, породивши близько 5-ти розкольницьких релігійних течій. Вони не знають про те, що близько половини храмів т.зв. “Київського патріархату” — відібрані силою в Української Православної Церкви. Та вони й уявити такого б не могли собі!

Коли приїздять представники Всесвітньої ради церков, то жахаються тим методам, до яких вдаються представники т.зв. “УПЦ КП” у своїй діяльності. Депутат Парламенту Німеччини про дії розкольників в Україні сказав: “Як можуть таке робити люди з Хрестом у руках?!” В Європі реально не уявляють, як подібне варварство може мати місце у Церкві.

Давайте поміркуємо над тим, де у Світі є щось подібне до українського розколу?

В окремих Помісних Церквах наявні представники так званих «старостильних розколів» — частина тієї чи іншої Церкви, яка висловила незгоду з переходом «центру» з григоріанського календаря на юліанський. Однак, ті «старостильники» настільки нечисельні, що на них просто не звертають уваги. Більше того, вони зазвичай кілька разів подроблені, працюючи на самоліквідацію. Аналогій українському розколу сьогодні немає ніде в світі.

Як би там не було, варто відзначити ставлення представників тих чи інших Помісних Православних Церков до «своїх» розкольників. Чи то в Греції, чи в Богларії, чи будь-де — розкол лишається розколом. І греки, і болгари, й інші не мають співпричастя з цими структурами і, ясна річ, дотримуються чіткої позиції щодо «своїх» розколів.  

Але чи відчувається в Православному Світі різниця між УПЦ і т.зв. “УПЦ КП”?

Відповідь можна дати приблизно таку: а чи всі в Україні знають про церковні розколи в Греції? Зрозуміло, що ні. А отже, виходить, що і грекам зовсім не цікаві українські розколи, а болгарам – румунські. Тому немає нічого дивного в тому, що прецеденти — як той, що стався в Уйковіцах — мали і матимуть місце у світі. Хоча треба зазначити, що ніхто з т.зв. “Київського патріархату” не служитиме з представниками єпископату інших Помісних Церков, оскільки останні, на відміну від своїх, не завжди обачних кліриків, завжди обережні в подібних питаннях та контролюють, звідки і хто саме той, хто з ними збирається співслужити.

Те ж, на мою думку, стосується фактів співслужінь монахів монастиря в Уйковіцах із духовенством т.зв. “УПЦ КП”. Вони для себе не бачили в цьому проблеми, бо не знайомі з нашими реаліями.

Банально кажучи, вони не знають різниці між т.зв. “УПЦ КП”, “УАПЦ” та УПЦ. То все одне — “православні українці”

Зауважте, що представники т.зв. “УПЦ КП” служили в тому монастирі не вперше! Подібне вже трапляось минулого року. Тільки тоді на це звернули уваги, а цього разу втрутилась Київська Митрополія, яка роз'яснила, що різниця є і вона принципова не лише для Української Православної Церкви, але і для багатьох інших Православних Церков, представники яких хоча б приблизно знайомі з проблематикою українських розколів. І тільки цього разу Синод Польської Православної Церкви реагує на подібну діяльність. Якби не було реакції УПЦ, то про подібний факт співслужіння ми б прочитали ще через кілька місяців.

На мою думку, монастир було закрито не лише через факт співслужіння з “неканонічними структурами” (як сказано в рішенні Синоду), але у величезній мірі за те, що братія обителі на чолі зі своїм намісником вирішили утворити якусь власну “автокефалію в автокефалії”.

Хто, скажіть, приймає делегації інших Церков без офіційного благословення керуючого єпископа чи навіть Предстоятеля?

Це все одно, як би в Житомир приїхала група чиновників з Угорщини, не попередивши при тому МЗС України. Стає очевидним, що монахи ті або знали і хотіли приховати цей факт, або ж просто не звернули уваги на те, що таке “Київський патріархат”? Ну, УПЦ… і більше нічого не треба знати. А врешті насельники монастиря поплатились за власну халатність і необережність.

Для Європи проблема нездорового екуменізму є доволі актуальною. Хоча, зазначу: в популярних паломницьких місцях — це і Свята Земля, і Афон, і Трир тощо — духовенство т.зв. “УПЦ КП” про розкіш “співслужити” могло б лише мріяти. Там після висловленого вами бажання “політургісати” — у вас обов'язково запитають: “Звідки? Хто? Грамота? Благословіння?..”.