Як створити ідеальну православну громаду?

Про кроки громади до ідеалу – розмірковує священик Олег Точинський.

Мені завжди було цікаво задумуватись над тим, як було б жити, як би той чи інший механізм працював в ідеалі. Прагнення до ідеалу є чисто Євангельським принципом, тому в цьому немає нічого поганого. Зробити щось абияк можна в будь-який час, а напрацювати щось до ідеального стану – кропітка, складна і тривала праця.

Дуже часто, як священика і як настоятеля громади (скажу одразу, на якій би парафії священик не був, робота ця дуже складна), мене цікавило одне просте питання, вирішення якого могло б зняти цілий комплекс проблем, що сьогодні існують у Церкві: «Як створити ідеальну громаду?» На сьогодні, як на мене, дуже складно розпочинати подібний процес у тих місцях, де громади створено давно, а от для тих парафій, які знаходяться на стадії формування, ця інформація могла б стати корисною.

Великі храми vs компактні церкви

Сьогодні історична довідка дає нам наступну картину. В містах з населенням в 100-150 тис. могло бути близько 30-40 православних храмів. Це при тому, що 20-25% мешканців сповідували християнство західного обряду в різних його проявах, традиційно відсотків 10-15% євреї і караїми, часто зустрічались татари-мусульмани, які складали 5% відсотків населення, всі інші, нехай відсотків 25% - люди невіруючі або ж представники нетрадиційних релігійних течій.

Як могли існувати цих 30-40 православних храмів на 80 тис. православних, якщо сьогодні в містах із населенням у 300-400 тис. чоловік може бути лише 10-15 церков? Система була дуже проста: храми зазвичай будувались невеликими, вміщаючи в собі до 300 чоловік. Грубо кажучи, храми будувались так само, як сьогодні супермаркети, - з урахуванням густоти населеності району. Зазвичай це були кінці вулиць, спальні квартали або ринкові площі. Відтак, храм, який було розраховано на 300 чоловік, якщо, скажімо, він був розташований у житловому районі з населенням в 1500 людей, завжди мав свій контингент.

Був і кафедральний собор, тобто якась величезна, фундаментальна споруда, але зазвичай таких гігантів можна було перерахувати на пальцях однієї руки. Відтак, кожен храм мав своїх відвідувачів, а коли була потреба в будівництві нової церкви – це робилось.

Ситуація сучасна, звичайно що, кардинально відмінна. Будують так, наскільки вистачає засобів для будівництва. Але коли доводиться цей храм обслуговувати, заповнювати людьми, виходить що це накладно і важко.

Так, храм великий, гарний, але будувати його таким лише заради заповнення випадковими «захожанами», які напливом йдуть у храми в період Великого Посту не раціонально. Краще повернутись до старої моделі, яка наведена вище, а якщо виникне потреба, побудувати недалеко ще один храм.

Прихожани і «захожани»

Проблема стара як світ, і полягає вона в тому, що є люди, яких можна вважати постійними прихожанами, а є і такі, які навідуються в храм від випадку до випадку. Одразу потрібно зауважити, що робити акцент на останніх сьогодні не завжди виправдано.

Згадаймо першохристиянські часи. Громада в той час була однією великою родиною, а нові члени допускались у це родинне коло лише після тривалого випробування. До людини приглядались, знайомились із близькими, цікавились місцем роботи, інтересами. Паралельно з цим людина підкріплювала своє прагнення увійти в цю сім’ю певними справами. Одним словом, людину воцерковлювали, «обтесували» і «згладжували» всі її кути, нерівності та шорсткості, роблячи її такою, яка б підійшла для цієї сім’ї, не стала для неї тягарем, не привнесла розладів у цей гармонійно облаштований світ.

Впустити в громаду чужу, незнайому людину було би подібним для перших християн тому, якби хтось із нас сьогодні впустив у свою кімнату ледь знайомого гостя. Одне діло, якби це була людина чемна і вихована, інше ж, коли цей гість без міри цікавий, відкриває дверцята усіх шафок, переставляє предмети в кімнаті з одного місця в інше. Зрозуміло, що відчуття після цього складалось би не з кращих. Тому і в перші часи потрапити до християнської громади було не просто.

Подивімось на сучасне громадоутворення в представників протестантських течій. Варто зауважити, що та модель, яку вони сьогодні використовують, утворюючи свої зібрання, є воістину унікальною. Геніальність полягає в тому, що одна громада вміщає в себе 100, максимум 200 чоловік. Якщо людей назбирується набагато більше, громада ділиться, і для неї поставляється новий пастор, їй надається окреме приміщення, і вона починає жити своїм життям.

Для чого вони чинять саме так? А для того, аби пастор знав хто чим дихає. Багато хто з тих, хто відвідував зібрання баптистів, адвентистів і т.п., зауважують що новоприбулих неодноразово відводять на особисті бесіди то з пастором, то з його помічниками. Більше того, існує конкретний обряд посвячення (не плутати з хрещенням!).

Цю модель варто було би впровадити і в православних храмах. Тобто, повернути катехізичні училища, які б поділялись на кілька груп, наприклад, група для тих, хто бажає прийняти хрещення, та група для тих, хто хоче стати членом громади. Настоятель повинен знати своїх прихожан особисто! Саме це запобігло би багатьом проблемам, які є сьогодні в Церкві. Не дарма, в недалекі від нас часи, існували книги реєстрації парафіян, в які входили постійні члени громади. Саме ці люди в подальшому виконували певну соціальну місію, а іноді навіть мали право голосу під час вирішення тих чи інших питань на парафіяльних зборах.

Подивімося на сьогоднішню ситуацію в УПЦ із захопленнями храмів на користь УПЦ КП. Зазвичай, активність у питаннях «переведення» виявляють саме ті люди, які в той храм не вклали ані хвилини свого життя, ані копійки грошей.

Споглядається така парадоксальна ситуація, коли вирішує питання конфесійної приналежності не громада церкви, тобто люди, які були постійними відвідувачами храму, а громада села, серед яких 60% відвідують храм лише коли треба когось похрестити, поховати, повінчати і т.п. Нонсенс, але якраз така церковна громада не може дати відсіч озвірілим односельчанам, які почерпають свої ідеї не зі Святого Письма, а з телебачення.

Тому реєстрація прихожан і особисте з ними знайомство настоятеля чи кліриків храму мають величезний позитив для формування громади.

Священик і миряни

Треба не забувати про те, що Церква є ієрархічною установою, тому система «VOX POPULI VOX DEI» ані в Церковному суспільстві загалом, ані в громаді зокрема не є прийнятною.

Священик у храмі, як і єпископ в єпархії, є вчителем, тайнозвершувачем і, в певній мірі, законодавцем. Саме тому церковна традиція закріплює за священнослужителем назву «отець». А ще і тому, що останнє слово, в будь-якій традиційній родині, теж залишається за отцем.

Звичайно, що сліпо виконувати вказівки і благословіння свого духовного кормчого було би невірним, оскільки послух повинен закінчуватись там, де починається гріх. Людині даний вибір приглядатись до священика, однак співставляючи його слова і вчинки не зі своїми вподобаннями, а з Євангелієм. Якщо ніяких суперечливих Євангелію вчинків не було зафіксовано, тоді до цього священика можна дослухатись.

Від нас же, священнослужителів, вимагається те, що написано на звороті ієрейських хрестів, і про що багато хто, одягнувши хрести вищого рангу, забуває. «Будь зразком для вірних у слові, у житті, у любові, у дусі, у вірі, у чистості!» (1 Тим. 4:12)

Так, священик повинен залишатися для людей постійним прикладом, можна сказати, ангелом у плоті! Якщо по життю людина не налаштована на те, аби виконувати цей заповіт апостола Павла, то за роки навчання семінарії необхідно зробити для себе твердий вибір: або ти робиш так, або не робиш ніяк взагалі! Готовий до труднощів? Вперед! Ні? Навіть не берись!

Літургія – центр будь-якої громади

Наостанок варто було би сказати про те, що саме літургійне життя повинне бути визначальним у житті громади. Без постійного молитовного спілкування з Богом, без спільного єднання в Чаші будь-яка громада приречена на розпад. Центром життя громади повинен бути Христос в Його святих Тілі і Крові.

Ні для кого не є таємницею, що в перші століття християнської епохи людина, яка приходила на Літургію, обов’язково приступала до Причастя. Більше того, таїнство Сповіді, яке в ті часи було відокремлене від Причастя, відбувалось набагато рідше, ніж людина приступала до Чаші.

Сьогодні ми зустрічаємо поодинокі спроби відродити літургійну традицію в її першопочатковому вигляді. Однак, аби реалізувати її на практиці в наших реаліях, громада повинна бути побудованою за прикладом сім’ї. Буде священик чи священики, які чудово знатимуть своїх прихожан, в яких вони будуть впевнені і переконані, що Святиня не буде осквернена чи використана в якихось лихих намірах (наприклад, чародійствах чи ворожбі) – і тоді це відродження стане реальним, а Літургія – довершеною.

Від мрій до реальності

Сучасний світ побудований таким чином, що реалізувати подібну схему було би вкрай важко, саме тому я назвав це «ідеальною громадою». Але – що неможливо в людини, те можливе в Бога.

Якщо колись (у принципі, і зараз) подібний тип формування громади мав місце, то чому цього неможна реалізувати сьогодні? Від мрії до реальності може бути безліч кроків, однак пам’ятаймо, що Господь вітає благі наміри. А з допомогою Божою навіть нереальні речі стають можливими.

Опубликовано: пт, 21/11/2014 - 13:18

Статистика

Всего просмотров 25

Автор(ы) материала

Реклама

Реклама:
Социальные комментарии Cackle