Ми запитали у прес-секретаря Блаженнішого Митрополита Онуфрія ієромонаха Пафнутія (Мусієнко).

Цього неможливо досягти, коли не любиш Бога і не цінуєш у своєму ближньому в першу чергу образ Божий. Яким би він не був: пошкоджений, потертий, запилений. Доки живе людина, доти в ній перебуває Боже дихання, її душа, наділена всіма Божественними властивостями. Прадавній гріх і лукавий земний закон щораз принижує, нівелює в людині цей високий образ, але ж спробуйте любов'ю торкнутись до людини, яку всі довкола вже вважають за найостаннішу… Ви відчуєте, як щось призабуте оживає у її серці, в неї блиснуть очі, надія звеселить її душу.

Інша справа, що саме брак любові не дозволяє нам ставитись із цим світлим почуттям до всіх і робити це якомога частіше. Той же брак любові, чи б пак відсутність такого досвіду, - не завжди дасть людині, до якої проявили це почуття, якнайдовше понести у своєму серці цей вогник і не загасити його у метушні й пітьмі сьогодення.

Любов – це Бог, тому зусилля та час, які ми віддаємо Йому, повертаються до нас, наповнюючи цим святим почуттям. Любов ніколи не зменшується від того, що ми ділимось цим почуттям із ближнім. Якщо любов справжня, Христова, вона тільки міцніє і поширюється довкола.

Зібрати ж її заважають гордість і лінощі. Перша переконує людину, навіть і віруючу, що Бог і так тебе любить, відпочинь, дай волю своїм бажанням. Хоча, дуже скоро людина, яка так поступає, починає відчувати, що її душу покидає недавній мир і почуття Божої присутності. Недалеко від гордості перебувають і лінощі, вірні слуги гріха, які з усіх сил відтягують людину від молитви і благочестивих трудів.

А любов, Божественне око і подих, все чекає, коли ж наше серце навернеться від лукавого мудрування і розваг до свого ближнього. Милість Божа перебуває з тим, хто шанує ближнього, як самого себе.