“Спочатку було Слово…” (Ін.1:1). Ці слова відразу приходять на думку, коли дізнаєшся, що у Спасо-Преображенському чоловічому монастирі села Княжичі, окрім звичайних служб, ще звершують “дитячу” Літургію. Чому виникла така служба, які її особливості та перспективи,  скільки дітей ходять у церкву, та як зацікавити дітей, щоб вони залишилася в храмі — розповідає архімандрит Іларіон (Кострець), благочинний Спасо-Преображенського монастиря у с. Княжичах.

— Коли вас призначили благочинним монастиря, Ви вирішили служити в храмі “дитячу” Літургію. Звідки така ініціатива, чому саме таку службу вирішили звершувати?

— Справа в тому, що мене призначили напередодні Різдвяних свят, а оскільки свято Різдво Христове несе радість в дитячі серця, ця радість зрозуміла кожній дитині це, можна сказати, дитяче свято, і майже з перших днів мені прийшлось працювати з дітьми.

З благословення Високопреосвященнішого митрополита Антонія (Паканича), керуючого нашою Бориспільською єпархією, було задумано провести  у нашому Спасо-Преображенському монастирі  фестиваль «Української Православної колядки». Задум був гарний, і ми разом із головою сільської ради Ольгою Іванівною Касьян вирішили провести дитяче свято і поєднати духовність і культуру. 

Служба проходила в монастирі, а виступи колективів недільних шкіл — у сільському Будинку культури. Свято вдалося на славу, у нас виступали дітки з нашої недільної школи та недільних шкіл із інших сусідніх парафій. Зал, розрахований  на 500 місць, був переповнений, незважаючи навіть на те, що в залі все-таки було прохолодно, і ми трохи хвилювались, щоб дітки не застудилися. Школярі виступали в народних костюмах, у вишиванках. Недільну школу нашого монастиря представляла група бандуристів, дівчатка, які співали колядки під акомпанемент бандур. До підготовки виступу часу було обмаль, успіх був очевидним, нам було приємно дивитися на плоди нашої роботи.  

— Напередодні, мабуть, відбувалися репетиції, може, хтось вам допомагав?

— Звичайно, репетиції були.  Допомагала мама цих дівчаток, вона й удома з ними співала, а ще допомагала Ольга Павлівна Асташкіна, наша вчителька недільної школи.  Ці три сестрички були у центрі нашого колективу. Крім них у концерті брали участь дітки з різних сімей і різних вікових груп.

— Діти з радістю погодились брати участь у святкуванні?

— З радістю. Скажу навіть, із великою радістю. А зараз хочу відкрити вам маленький  секрет: ми плануємо на Пасху також співати пісні  під бандури в с.Зазим’ї. На другий день Пасхи Христової, 13 квітня, там будуть проводитись свята з нагоди 150-річчя заснування храму, настоятель храму запросив і  наш колектив  взяти участь у святкуванні.

— Повернімося до вашого монастиря: що відбувалося після Різдвяних свят?

— Перш ніж говорити про це, хочу окремо підкреслити, що на Різдво Христове ми організували фестиваль «Української Православної колядки», ставлячи наголос на слові «Православної». Чому? Тому, що на території нашого села Княжичі  проживають студенти уніатської духовної семінарії, і для нас цей фестиваль мав велике значення.

Після цього фестивалю, коли одні дітки виступили, інші послухали, потім ще й побачили себе і своїх однокласників на нашому монастирському сайті, побачили фото у нашому місцевому журналі «Вісті Княжич»,  який виходить трудами нашої голови сільської ради Ольги Іванівни Касян, то в них з’явився ще більший стимул виступати з концертами. Я запросив дітей до нашої недільної школи. У нас навчалося спочатку 12 діток, а зараз уже 27.

Записуватися у нашу недільну школу вони почали після першої «дитячої Літургії», яка відбулася після зустрічі з директором школи, коли на свято Хрещення Господнього ми освятили школу. Тоді  Оксана Борисівна Олійник, директор школи, сказала: «Добре, ми вже познайомилися з вами, ви зворушили нас і наших діток вашою появою у школі.  За всю історію існування школи  ніколи священика тут не було. Коли діти вас побачили, вони дуже зраділи, а ще більше зраділи, коли ви їх благословили іконами. Це було для них щось нове, це було для них надзвичайною подією».

— І саме після цього школярі почали приходити на службу Божу?

— Минув час, і треба було думати, як діток надалі залучати.  У день  пам’яті блаженної  Ксенії Петербурзької я привітав директора школи  Оксану Борисівну Олійник з Днем  її ангела, і ми повернулися до питання «дитячої Літургії». Кажу їй: “Скоро Великий піст, і було б добре, щоб дітки прийшли в храм посповідалися і причастилися. Давайте організуємо один день на тиждень, щоб один або два класи зранку приходили на Літургію”. Вона запропонувала почати з 8-х класів. І вже 12 лютого, в день пам’яті Трьох святителів, 80 діток разом із класними керівниками прийшли  у храм Божий. Я  підготувався до цього, роздрукував для діток  молитви «Отче наш» і «Символ віри». Запросили  хлопчиків у вівтар, підготувавши для них стихарі. Вони взяли благословення і разом із нами  допомагали правити службу Божу. З  якими світлими обличчями, чудовими очима, загадковими, навіть трохи стривоженими вони перебували у вівтарі – адже це перший раз вони сподобились побувати у Святая Святих.

А якими очима дивилися на них інші дітки, які стояли  і молилися у храмі!

Дітей сповідував отець Зосима (Батенко) і отець Наум (Лісковець). Наш ієродиякон Уриїл (Хомко)  регентував  дітям, і всі вони з аркушиків, розданих у храмі, співали молитви «Символ віри» та «Отче наш». Потім дітки причастилися Святих Христових Тайн.  А потім помазувалися святим єлеєм. Це було дуже благодатно і зворушливо. Не менш зворушливо це було і для вчителів. Отак пройшла перша «дитяча Літургія» у Свято-Іоанно-Предтеченському храмі нашого монастиря.

Потім так само була відслужена  друга «дитяча Літургія», на якій дітей було ще більше, близько 100 чоловік, а на третій «дитячій Літургії» була присутня і директор школи - Оксана Борисівна Олійник, яка прийшла зі своїм викладацьким складом.

Треба сказати, що коли звучала молитва «За мир в Україні», і діти, і класні керівники,  і вчителі ставали навколішки, і з благоговінням її слухали.

Після служби Божої  дітей  і вчителів запросили  на чай і привітали їх,  я розказав про наш монастир, запросив приходили в храм, у нашу недільну школу.  На згадку кожному школярику я подарував Новий Завіт і благословив кожному просфору.

— А як діти витримали усю службу, адже у вас монастирським чином служать?

— Ми служили Літургію святого Іоанна Златоустого за уставом,  як і повинно бути, діти були зацікавлені, і тому півтори години промайнули для них швидко. Діти молилися і стояли тихо, слухали службу Божу, з зацікавленістю розглядали настінний церковний розпис, ікони. На одній із останній Літургії були присутні старші класи, вони сприймали службу Божу трохи по-іншому, можна сказати трохи по-дорослішому, вони купували хрестики, ставили свічки, писали записки.

— Ви кожного разу домовлялися з вчителями про чергову службу зі школярами?

— Та ні, ми одного разу домовилися, потім лише уточнювали день і час, хто і які класи будуть молитися на службі Божій. Завжди ми починали служити  о 8-й годині ранку, і діти не спізнювались, наш послушник зустрічав їх біля воріт монастиря і проводив їх у Свято-Іоанно-Предтеченський храм. Вони  приходили разом із класними керівниками, завжди дуже організовано, як на урок.

— Як із дітьми правильно говорить про Бога?

— Я б сказав так: із дітьми про Бога треба говорити тією мовою, яку вони розуміють, “дитячою” мовою. Треба  починати з доступного, з простих речей, зрозумілих певному віку, з того, що діток цікавить - прищеплювати  вчення про Бога з перших слів.

Коли діти прийшли у храм,  їх погляди були спрямовані до Святого вівтаря, до іконостаса, і не треба забороняти їм приходити в храм Божий, бо і Спаситель сказав: «Пустіть дітей! Не бороніть їм приходити до Мене, бо таких є Царство Небесне» (Мф.19,13). Перш за все їм треба розповідати про Бога, про святі ікони, про церковні свята, про Закон Божий.  Вони також із зацікавленням дивилися один на одного, коли стояли у стихарях у вівтарі,  до речі, стояли з великим благоговінням.

— Що змінилося в храмі після того, як ви почали служити «дитячі Літургії?»

— Після першої Літургії, коли дітки прийшли додому, вони розповіли все своїм батькам. І вийшло так, що діти привели своїх батьків до церкви. На наступну неділю після служби ми побачили, що в церкві більше людей, ніж зазвичай. І дітки почали приходити, і їх батьки, і вчителі.  

Діти хочуть бачити у священикові авторитет, і ми намагаємося зробити все, щоб це так і було.

— Мабуть, у селі більше людей почали приходити на службу?

— Так, більше, а ще  кажуть, що дуже добре, що в нашому  храмі моляться за мир в Україні  не тільки дорослі, а й дітки.  У селі новина дуже скоро розходиться,  тим більше, що ми виставили на сайт ці “дитячі Літургії” - хтось розказав, хтось побачив в інтернеті, хтось зателефонував один одному і поділився, як він молився на службі Божій, і таким чином з цієї зацікавленості стало приходити більше людей, ніж звичайно.

— Ви звернули увагу, що  молодші діти охочіше йдуть до храму, а старші соромляться. Буває, що змалечку дитина з радістю буває на службі, а підростає й не хоче йти в церкву. Чому це виникає і як цього уникнути?

— Треба  привчати діток бувати на Богослужінні змалечку, коли вони хочуть  там бувати, коли вони зацікавлені в тому, коли Слово Боже падає на той «грунт», який може вмістити і проростити  зерно з того слова, тоді буде плід, як говорить Господь у притчі про сіятеля: «…посіяне в добрій землі, - це той, хто слухає слово й його розуміє, і плід він приносить, і дає один у сто раз, другий у шістдесят, а той у тридцятеро» (Мф.13:23). У   старшеньких є вже інша зацікавленість, у них світ заповнений інтернетом, різною музикою, фільмами,  а у меншеньких є «тайна», вони охоче слухають розповіді батьків про те,  як бабуся водила їх у храм, мама розказувала, як їздили по святим місцям. І коли малі діти побачили цю «тайну», ці святі місця в реальності, вони охоче розкрили свої серця назустріч Слову Божому і Його служінню.

— Що треба робити, щоб діти, як виростуть, не покидали храм?

— Коли дитина знайшла своє місце у храмі, треба прищеплювати  вчення про Бога,  розповідати їм про  Святе Причастя, про єднання з  Богом. Я не згоден, що багато дітей у підлітковому віці покидають церкву. Є, звичайно, якийсь відсоток, але більшість дітей залишаються у церкві, приводять своїх друзів, допомагають у недільних школах, організовують концерти й вистави до церковних свят. Це залежить більше всього  від сім’ї, яка, за словом апостола Павла, є малою Церквою.  «Бо як чоловік – голова дружини, як і Христос – Голова Церкви, Сам Спаситель тіла!» (Еф.5,23). Якщо батько  або мати моляться, читають Святе Письмо, читають житія святих, розповідають про церковні свята, привчають діток змалку постувати, то  коли вони підростуть, настанови батьків залишаються  у їх серцях назавжди, і вони будуть пам’ятати їх, а також будуть пам’ятати і ці перші «дитячі Літургії».

— А якщо батьки самі не ходять у церкву, або навпаки - насильно примушують дітей ревності не за віком?

— Про це якраз апостол Павел і говорить: «Батьки, - не дратуйте дітей своїх, а виховуйте їх в напоминанні й остереженні Божому!» (Єф.6,4). Тому що надмірно примушування діток молитися або насильно постувати  не можна, це принесе лише шкоду. Треба говорити, як я вже казав, із дітьми  “дитячою” мовою. Самому треба перенестися  до їх розуміння і так, по-дитячому, говорити. Тоді  вони будуть довіряти і батькам, і священику, дитина відкриє своє серце,  поділиться своїми проблемами і попросить поради у старших. А щоб діти слухалися своїх батьків,  апостол Павел, звертаючись до дітей, говорить: «Діти, слухайтеся своїх батьків у Господі, бо це справедливо! Шануйте свого батька та матір – це перша заповідь з обітницею, - щоб добре велося тобі, і щоб ти був на землі довголітній!» (Еф.6,1-3).

— Що треба робити, щоб діти залишалися християнами  і вже своїм діткам передавали віру?

— Наша віра завжди передавалася з покоління в покоління. Виростало одне покоління - передавало  вчення іншим поколінням, старші передають молодшим. Таким чином споконвіку ведеться вже більше двох тисяч років  і ніколи не перестане передаватися, тому що сам Господь заповідав  апостолам своїм: «Ідіть і навчіть всі народи…  хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповідав» (Мф.28,19).  Згідно з апостольським переданням, віра і вчення передавалися через покоління, навіть у часи гонінь на Церкву. А в наші часи ми можемо і храми будувати, і віру вільно сповідати,  і донині все передається і передаватися буде.  Діти, які почули і прийняли Слово Боже, понесуть Його у світ,  Воно залишиться у серці кожного з них, і ці дітки передадуть віру, у свою чергу, своїм дітям.