Если «февраль – достать чернил и плакать», то великопостный март – просто обрыдаться. В первую очередь для тех, у кого стремление к покаянию совмещалось с разбушевавшимся недугом.

А происходит такое со многими. Потому что незримая брань, как известно, в Великий пост приобретает особо жесткие формы, а наступившая весна дает сезонное обострение всевозможных хронических заболеваний.

Зачем об этом вспоминать за пару дней до Воскресения Христова? Да потому что каждый из нас прошел этот путь Великого поста со своими сражениями, потерями и, Божьей милостью, победами. А на больничной койке верующий человек, оказывается, почти неизбежно становится миссионером.

Все сносит человек терпеливо, борясь за свое тело

В поликлиниках и больницах этой весной – ну, полный аншлаг. Коридоры забиты, врачи задерганы до предела – к традиционным нагрузкам добавились пациенты, направленные военкоматами.  И это сообщество нездоровых людей, нервное и измученное в своей основной массе, впечатляет упорнейшим стремлением к жизни. Каких только мук не приходится выносить людям при разного рода обследованиях, сколько очень больных и неприятных способов лечения придумано медициной – все сносит человек терпеливо, борясь за свое тело.

А ведь «Дней лет наших семьдесят лет, а при большей крепости восемьдесят лет; и самая лучшая пора их - труд и болезнь, ибо проходят быстро, и мы летим.» (Псалом 89:10)

И высиживая в очередях под бесконечными кабинетами, думалось мне: насколько сопоставимо количество людей в поликлиниках, больницах и в «лечебницах человеческих душ» – храмах Божьих?!

Благодаря  относительной общительности пациентов, а также абсолютной «мобилизации» нашего населения и полному отсутствию культуры пользования мобильными телефонами в публичных местах, наслушалась я беспрерывных разговоров про кур и  кроликов, картошку и березовый сок, школьную программу и прочую всячину. 

А вот темы о Боге и Церкви не обсуждались ни разу. Правда, для связки слов в разговорах больных то и дело слышится «слава Богу», «не дай Бог», да еще иконы теперь – почти во всех отделениях областной больницы.  

И вдруг как-то заходит к нам в палату женщина и неожиданно говорит: «У нас такий гарний храм!». Оказывается, она сейчас выписывается, но что-то затягивается, и, по-видимому, она таким образом решила поговорить о доме.

«І вдячність зробити Богу таку, щоб від усього серця»

Людмиле Варгатюк 50 лет, из которых 30, как выяснилось, она тяжело болеет. После школы вышла замуж, переехала в соседнее село и работала «на буряках», пока не получила третью группу инвалидности. С 1986 года живет женщина со своей семьей в селе Клекотына, Шаргородского района, Винницкой области.

О старинном Свято-Успенском храме этого села и завела Людмила разговор – приглашала приехать и посмотреть.А потом розговорилась и о себе, и о своем селе.

– Я прихожу в храм і віддихаю. Всі кажуть: «Ой, в нас чотири години правиться – дуже довго!». А мені здається, що воно проходить за десять хвилин, – рассказывает Людмила Варгатюк.– Відколи в мене такі проблеми у сім’ї, то така тверда стала віра. Чоловік хворів, і я хворію. Надія тільки на одного Бога – а на кого ще надіятися?! Отак з Божою поміччю ми і тягнемо.

Про церковь в своем селе Людмила говорит, вроде бы,и совсем обыденно: и батюшка Анатолий хороший, и хор замечательный, и у регента талант от Бога:

– Іду до храму, щоб попросити Бога про себе і свою родину, своїх дітей, і вдячність зробити таку, щоб від всього серця. Бо якщо ми йдемо до храму, то ми вдячні Богу за те, що ми живемо. Євангеліє у нас батюшка гарно читає – виносить на храм, всі люди підходять…

Людмила рассказывает, что в церковь привыкла ходить с детства – ее бабушка приучила: 

– Наше покоління навчено без Бога. Але мене бабка вчила, що Бог є. В бабчиному селі комуняки розвалили храм, але біля нього була капличка, і я з шести років туди ходила і сповідалася. І бабка завжди казала: «Це потрібно!».  Я так нею у дитинстві захоплювалася: в неї була дуже велика Євангелія, і вона завжди ввечері застеляла рушник вишитий, на рушник – Євангелію, і сідала читала.  Вона то Євангеліє від комуністів ховала. Ікони були, лампадочка горіла. Завжди молюся за неї, Царство їй Небесне! Часто згадую, бо стільки вона речей говорила, але ми в дитинстві не розуміли. Та з часом до нас доходить, що це дійсно.

«У нас завжди повна церква»

По словам Людмилы, у них в селе абсолютное большинство жителей – люди верующие, а это свыше трех тысяч человек. Тот, кто знаком с проблемой сельских храмов, где на большинстве приходов «полтора десятка бабушек», может удивляться.

– В нас люди такі, як всюди, – говорит Людмила Варгатюк. – Просто одні попали в якийсь колотнеч, а як тривога – то до Бога. А є такі, що в них таке покликання душі. Є такий час, коли дійсно треба звернутися всією нутриною до Бога – виникає така потреба. Так і люди ходять в нас до церкви – на службах дуже багато людей!  На Пасху, то такий прекрасний празник, що можна тільки милуватися – повністю заповнено подвір’я, весь храм: молодь, старі, малі, діти – все село.  І кожної неділі, кожного великого свята – у нас завжди повна церква.

А живут в Клекотине православные и католики. Муж Людмилы – католик, венчались они в православном храме родного села, детей крестили в православной церкви. Людмила говорит, что за 30 лет семейной жизни у них никогда не было «межконфессиональных конфликтов»:

– Проблем нема: Пасха католицька – ми стаємо перед образами, молимося. Ми по своєму молимося, він – по своєму. Пасха наша – знову молимося разом. Я з дітьми молюся вголос, а він читає собі свої. Я, наприклад, знаю католицькі молитви всі. І свої всі. Чоловік мій хворий, то ми запрошуємо ксьондза до себе додому, щоб висповідав його. А якщо він може, то йде до костелу.

«Я вмру, а у моїх дітей ікони залишаться»

Три последних года Людмила Варгатюк вышивает бисером иконы. Посчитала – 13 икон за это время вышила – в семью, детям, соседке и родственникам:

– Вишиваю ікони для себе, для душі – щось таке зробилося. Благословив батюшка. Дорогі в нас образа, щоб купити. Мені треба дітям шлюбні образа – я їх зроблю своїми руками. Колись привезла мені донька маленьку вишивку Матері Божої – каже: «Мамо, спробуй!». Виходить! Образа получаються відмінні – тільки приклади зусилля. Я вишиваю китайським бісером – він дешевший. Але я рахую – байдуже «дешевший-дорожчий» – треба вкласти туди свою душу.

Дочке своей Людмила венчальные иконы уже вышила, в больнице теперь для сына заканчивает образ Богородицы: 

– Помаленьку вишиваю – нема здоров’я. Цукор, тому зір падає. Довго не можу вишивати – скільки б я хотіла. Того року у лікарні за 10 днів вишила дві ікони, а цього року не можу.  Але я вмру, а у моїх дітей ікони залишаться.

У Людмилы двое детей – 25-летняя дочь и сын, на два года младше. Оба пока не создали свои семьи:

– Так хочу побачити онуків. А раптом мені завтра обірветься це все?! Я була у батюшки Кирила у Браїлівському монастирі, прошу: «Батюшка, благословіть на лікування».

А він мені каже: «Моліться завжди так, як в останній раз. Я думаю: «Що, я це вже маю вмирати?!».  Вийшла збентежена, а матушка-монашка мені каже: «Так батюшка всім каже, щоб були готові». Я то це знаю, але це він мені сказав!

«А я в лікарні нагрішилася – жах!»

– У нас жіночка така лежить, що мені дуже страшно. То прошу, щоб мене виписали сьогодні. Вона на картах розкидає. Я читаю молитви, а вона з таким старанням ці карти розкидає. А я думаю: «Боже, закрий мені очі, хай я читаю. Навіщо воно мені треба – щоб я цього не бачила». Вона, напевне, навіть не задумується – люди живуть тілесним.

Людмила рассказывает, что когда она иконы вышивала, соседка по палате, женщина-пенсионерка, раскладывала карты с особым рвением:

– Один день були в одній палаті – Бог милував. І Бог їй суддя. Я просто мовчу, не замічаю. Їй нічого не казала – навіщо?! В кожної людини є своє життя. І кожна знає, за що вона має відповідати. Мені здається, що люди свідомо на гріхи йдуть. І зараз дуже страшно, тому що наші діти за це все страдають – за наше нерозуміння і гріхи. І ми всі грішні – ми такі грішні!

Еще Людмила говорит о своем преклонении перед Марией Магдалиной и о покаянии. За время пребывания в больнице женщина ходила на богослужения, иногда сразу из-под капельницы, молитвослов и Псалтирь у нее всегда с собой.

– А я в лікарні нагрішилася – жах! Тільки очі треба закрити. І поглядом, і всім іншим.  Подивилася – вже не так, як я хочу. І то не так, і то не то. Ну як це так?! Лежала з жіночкою – вона ще не разу до сповіді не була. Я їй кажу: «Наташа, якщо ти не підтверджуєш свою віру Таїнством, значить у тебе не віра. То так собі – читаєш щось, і все».

...На сайте Могилев-Подольской и Шаргородской епархии о старинном Свято-Успенском храме в селе Клекотына – буквально два слова. Гугл и Яндекс тоже стыдливо молчат. Видимо, придется ехать в это удивительное село, где все люди верят в Бога.