Языки

  • Русский
  • Українська

Мир і спокій Болгарії – очима прес-секретаря Блаженнійшого

Содержимое

Спогади отця Пафнутія (Мусієнка). Балканська осінь. Частина друга.

А тим часом у Бухаресті проясніло, недаремно ж ми всю дорогу з Сучави просили Бога, щоб не пускав за нами далі цей румунський дощ. Ми напилися румунської кави, попрощалися з румунською столицею і вирушили до Дунаю, який розділяє Румунію та Болгарію. Сяяло сонечко, румуни знімали теплі куртки й шапки, і ми відчули, що наша відпустка теж обіцяє нам багато цікавого та теплого. Але раптом залунав голос румунського прикордонника на митниці: «Аменда, аменда!» (штраф). Виявляється, ми не купили при в’їзді до Румунії транзитний ваучер за користування дорогами і тепер нам треба платити штраф. «Скільки?» – запитую. Румун мовчки пише на листочку трьохзначну цифру. «Скільки-скільки?!!» Румун перепитує: «Ти священик?» – «Так» – «А чого закон порушуєте?» – «Нас ніхто не попередив», – щиросердно розкаююсь. Милосердний румун перекреслює стару цифру і пише нову, втричі меншу. Ми віддаємо йому гроші, він ховає їх до кишені та мовчки показує на вихід. Може, й не хотіла нас приймати Румунія з самого початку – у Андрія, почесного члена нашої паломницької делегації, якому ще й доводилось виконувати обов’язки водія, румунські прикордонники виявили помилку в оформленні візи, і ми змушені були повернутись до Чернівців, щоб залагодити цю прикрість. Але з ласки Божої та нашої смиренної прихильності ми вибороли все-таки в румунів право на визнання, щиро дякували гостинним румунським містам та монастирям і, зачаївши подих, очікували на болгарські пригоди.

А автомобіль тим часом вже виїжджав на міст над Дунаєм, збудований Радянським Союзом після війни як подарунок своїм новим союзникам та підопічним по соціалістичному табору колишнім монархіям – Румунії та Болгарії. Ось і напис над дорогою «Добре пришли!» Здогадуємось, болгарською це означає «Ласкаво просимо!» Загалом, перше враження від Болгарії – стримане. Села та містечка напівпокинуті, вікна забиті навхрест, узбіччя занехаяні, і тільки ближче до Софії почали з’являтися несміливі ознаки цивілізації: десь кафе при дорозі, десь заправка, навіть один готель. Але заночувати ми вирішили вже після Софії, я насилу переконав Андрія подивитись болгарську столицю, адже, коли їхали на Афон через Болгарію, ми обминули Софію гірською кільцевою трасою – місто розкішно біліло на фоні зелених гір, вабило, інтригувало. Андрій кривився, але Таня (Андрієва дружина і третій член нашої паломницької групи) дотримувалась толерантного нейтралітету, тому в нього не було більше голосів, щоб також обминути Софію і шукати якийсь готель далеко в горах.


Але ніхто з нас не шкодував, як тільки ми зупинились в центрі болгарської столиці перед парламентом: Софія огорнула нас несподіваним миром і спокоєм. Година вже була пізня, але ще в пізнішу пору ми вчора проїжджали центр Бухареста, котрий був переповнений вогнями, автомобілями, туристами й циганами, демонструючи подорожнім усі свої принади та загадки. А Софія несміливо усміхалась і запрошувала, немов запевняючи: «Відпочиньте, переночуйте, у нас є для вас місце...»

Серед степу вітер віє –
Заховалася, Софіє,
Від негоди й несвободи
У прихистку давніх гір.
Там тебе вмивають зливи,
Навесні цвітуть оливи,
І навідує зимою
Лісовий веселий звір.
Біле місто, давні стіни,
Цар не знає переміни:
Все звільняє від османців
Поневолених братів…
Віють вітри степовії –
Заночуйте у Софії,
Збережіть на добру пам’ять
Вільний радісний мотив.

Місто й справді здивувало своєю охайністю і розміреністю. Не таке пишне, як Бухарест, але дуже миле. Хоч і приїхали ми пізно ввечері, центр устигли оглянути. Я підійшов в одному скверику до хлопця, який читав на лавочці газету, і запитав, як дійти до Народного театру Івана Вазова (собор Олександра Невського, парламент та інші видатні споруди ми вже оглянули, всі вони поряд). Хлопець зголосився нас відвести, показав нам по дорозі ще російську церкву, а коли я хотів йому дати декілька центів (зізнаюсь, я сприйняв його за безхатченка, який ночує на лавочці), він замахав руками, попрощався й повернувся дочитувати свою газету.


Софія, за деякими історичними даними, є другим за віком містом Європи після Афін. Населення тут з’явилося в III тисячолітті до Різдва Христового, тобто вік міста становить понад 5 тисяч років. Називалось воно в античні віки Сердіка, з IX століття відоме під назвою Средець – у складі Болгарії. Пізніше місто називалося Тріадиця, і тільки в кінці XIV століття отримало назву Софія (за найменуванням головного храму Святої Софії). У XIV столітті Софію захопили турки і зробили в XVI–XVIII століттях другим після Константинополя торговим центром Балканського півострова. З 1879 року – столиця незалежної Болгарії, яка постала за підтримки Російської імперії, ось чому і стоїть перед болгарським парламентом пам’ятник російському цареві-визволителю, а позаду Народного Зібрання височить монументальний собор святого благовірного Олександра Невського, на честь якого Росія мала звичай ініціювати зведення чи й будувати храми на нових підконтрольних територіях. Згадаймо лишень собори Олександра Невського в естонському Таллінні, українському Кам’янці-Подільському, у 30-ті роки зруйнований і відбудований у наш час, а також у польській Варшаві, довкола якого після здобуття Польщею незалежності у 20-х роках тривали напружені дебати. Собор все-таки знесли, багатьом полякам він нагадував епоху російського панування, хоча офіційною версією було «розчищення площі для спорудження пам’ятника маршалу Юзефу Пілсудському».


Святий не винен, що його ім’я стало суб’єктом політичних протистоянь, молиться князь Богові і за болгарів, і за естонців, і за всіх, хто до нього звернеться. Тим більше, сьогоднішні болгари вже не так ревно намагаються задекларувати свою лояльність до Росії, їм немає коли – нові стандарти ЄС змушують не дуже підприємливих болгарів (сусідня Греція навчила їх незворушності, а вікова опіка Росії, а потім і СРСР – безпечності) активно рухатись у пошуках хліба насущного. Попри очевидну бідність, Болгарія створює грайливе враження країни природної краси і первозданності: розкішні виноградники над тротуарами, безтурботні тварини на дорогах, білосніжні храми та глибоке небо, яке урочисто прояснювалось, щойно ми наближались до найбільшого в Болгарії Рильського монастиря.


Болгарія цього року відзначає 1150-річчя Хрещення. Болгарський хреститель цар Борис викупив із полону святих братів Кирила і Мефодія та створив усі умови, щоб вони працювали в Болгарії і підготували учнів, які вміли б читати й писати слов’янською мовою, перекладати книги. І хоча прийняла Київська Русь Хрещення від Візантії, просвіту вона переймала саме від болгар, тому що грецької мови в Києві не розуміли. І коли Київ тільки-тільки освоював ази нової віри, преподобний Іоанн Рильський, найбільший болгарський святий, уже подвизався в мальовничому гірському урочищі Рила. Навряд чи святий думав, що його будова переживе одинадцять століть, кілька підпалів, нескінченні османські напади, буде ґрунтовно перебудована і врешті-решт стане головним місцем паломництва в країні – символом болгарського відродження після турецького ярма.


Сьогодні споруди монастиря прикрашені колонадами, сходами й балконами, які викладені з контрастного мармуру. Цей монастир найбільший і найважливіший в Болгарії, це їхня Лавра. Монахів, щоправда, дуже мало, всі вони потерпають від напливу туристів, але терпляче їх вислуховують, показують мощі святого, позираючи на вхідні двері: «Коли вже ці туристи повиходять, щоб хоч трохи перед вечірньою відпочити».


Рака з мощами преподобного Іоанна знаходиться в не дуже звичному для нас місці – на солії перед іконою Спасителя, мабуть, тут найбезпечніше. Ми помолились перед святими мощами, напились святої води, оглянули прекрасні фрески на соборі та попросили в Іоанна Рильського благословення їхати далі. На шляху нас розважали віслючки, смішні болгарські словосполучення (напр. «нерегулярні перевезення» — «случаен перевоз»), але найбільшої радості нам завдавали все ті ж виноградники у селах і містечках, які нависали над тротуарами та спокушали яскравими соковитими гронами. Ми не могли не скористатись доступністю плодів і для самозаспокоєння вирішили, що болгари спеціально залишають частину винограду на вулиці, щоб подорожні могли підкріпитись.


Загалом Болгарія нам сподобалась своїми ранньоосінніми барвами, своєю простотою й невимушеністю, а до невибагливого сервісу нам не звикати. Тим більше (забігаючи наперед), коли ми вже повертались через Болгарію до Румунії, то змогли ще раз загартувати свої нерви і витривалість: знову була найнеобжитіша ділянка траси від Софії до Румунії, села покинуті, жодного готелю і – глупа ніч... В одному селі ми запитали в якогось чоловіка біля магазину, той нам назвав якесь містечко, ми ввели його в GPS, полегшено зітхаючи, що скоро зможемо напитись якогось чаю і відпочити. Але дорога нас вивела вбік від траси, завела в якусь лісосмугу, зліва й справа над нами нависали хащі, жодного вогника, двічі перед нами перелітали сови, а одна вдарилась об лобове скло. Тетяні навіть здалось, що збоку в хащах блимнули чиїсь хижі очі – одним словом, коли GPS показав, що ми прибули до точки призначення, виявилось, що це було якесь забите село, де не те що готелю – магазину нормального немає. Щоправда, в центрі було кафе, чоловіки на вулиці під місяцем пили пиво, і один із них, схожий на теперішнього Філіпа Кіркорова, підійшов до нас, обпершись на дверцята: «Русские?» – «Нет, Украина». Болгарин підозріло блимнув очима, я зізнаюсь, злякався, що будуть бити, Андрій навіть нічого не спитав і газонув, а лютий Кіркоров ще біг трохи за нами, щось викрикуючи. Кілька хвилин ми їхали мовчки, відхекуючись, а потім вирішили, що добре зробили, не скориставшись їхньою гостинністю. Тим часом на дорозі з’явились вказівники. Ми визначили, що до нашого містечка з готелем ще стільки їхати, скільки сказав болгарин на тій далекій трасі, але була ніч, і нам залишалось тільки шукати. Готель був препаскудний, називався він «Амігос», причому зліва від назви на вивісці красувалась одна зірочка і справа одна: ми тільки не зрозуміли – однозірковий це готель чи все-таки двозірковий. Сервіс в готелі тягнув ледве на одну зірочку, але ми вже раді були, що вирвались від лісових хижаків і лютих болгарських розбійників. Спали міцно, бо снились нам давні храми та святині, морські хвилі й екзотичні береги країни, яка стала коштовною перлиною нашої цьогорічної мандрівки Балканами – Греція...

архімандрит Пафнутій (Мусієнко)

Опубликовано: ср, 02/12/2015 - 22:07

Статистика

Всего просмотров 10

Популярное за 7 дней

Реклама

Реклама:
Социальные комментарии Cackle