Чи може Церква допомогти у відновленні миру в країні?

Сьогоднішня ситуація в Україні робить виклики всім суспільним інституціям, оскільки те, що нині переживає наша держава, є, в багатьох моментах, цілою сесією з ряду екзаменів. Нам усім доводиться проходити тестування на людяність. Перед багатьма вперше постає євангельське питання – хто мій ближній? Інші ж складають іспит на рівень власної християнськості.

На питання намагається знайти відповідь клірик Волинської єпархії УПЦ священик Олег Точинський.

Волонтерство ≠ християнство, або «Нехай права рука не знає, що робить ліва»

Досить активно в церковному середовищі сьогодні розвивається волонтерство. Не можна сказати, що цей сегмент є неважливим, адже ситуація складається так, що саме волонтери вдягають і годують переселенців, при тому, ще й встигають допомагати з ліками та медичним обладнанням для поранених української армії.

Однак потрібно визнати, що останнім часом на міжцерковному рівні воно перетворилось в один із видів міжконфесійних «перегонів», в яких кожна з українських церков намагається заробити для себе позитивні бали і всенародну любов. Часто, від людей заангажованих, сьогодні можна почути репліки типу: «УПЦ КП з українським військом, бо вона придбала автомобіль/комплекти військової форми і т.п. А от «московська церква» (УПЦ) благословляє ворогів на вбивство українців і ніяк не допомагає в цій ситуації.» Ще більш прикро чути подібні вихваляння від недобросовісних священиків, які, хизуючись власними досягненнями у сфері волонтерства, не гребують «вичиткою» духовенства УПЦ, мовляв, ті «мовчать і нічого не роблять».

Той, хто безпристрасно досліджує інформаційне поле, бачить кардинально протилежну картину, адже і в УПЦ ведеться активна волонтерська робота, при чому в різних сферах. Не бачать цього лише, знову ж таки, ті люди, які вірять лише в те, у що хочуть.

Та чи є таке явище, як волонтерство, властивим суто Церкві? Чи, можливо, воно вигадано в Церкві? Зовсім ні! Будист ти чи мусульманин, а може, крішнаїт чи атеїст – волонтерство стосується власних внутрішніх переконань.

Церква складається з людей. Тому, якби люди не відвідували християнські храми, то і церковного волонтерства не було б. Ми зараз можемо лише подякувати Богові за те, що серед наших парафіян знаходяться люди, які розуміють усю серйозність ситуації і з відповідальністю ставляться до своїх, найперше, громадських обов’язків. Адже не злукавимо, якщо визнаємо, що і в будь-якій християнській конфесії є люди, які не мають бажання долучатись до подібних моментів, залишаючи всю відповідальність в тому, що відбувається, на політиках.

Звичайно, матеріальна допомога з боку Церкви сьогодні дуже важлива, але це не є чеснотою, якою необхідно хизуватись, порівнюючи з тим, хто і скільки зробив. Зрештою, в подібних ситуаціях повинен постійно передувати Євангельський принцип – «нехай права рука не знає, що робить ліва». Ми допомагаємо і тому, що це по-християнськи, і тому, що це просто по-людськи. Волонтерство – ніша, яка належить Церкві так само, як і будь-якій фірмі, корпорації, організації чи установі.

Сьогоднішня міжконфесійна ситуація як один із чинників неправильної побудови стосунків між людьми

З жалем у серці доводиться визнавати, що православні українці сьогодні не в усьому єдині. Гріш ціна нашій вірі, якщо вона стає перепоною в елементарних людських стосунках. Що ж це ми за православні, якщо приналежність до іншої конфесії тієї чи іншої особи, породжує в суспільстві ще один конфлікт, який може розвитись в чергове фізичне протистояння? Як сьогодні, в такий складний для країни час, хтось може спекулювати питаннями віри, закликаючи до ненависті, погромів, захоплень храмів чи взагалі викорінення величезної групи українського суспільства на законодавчому рівні? Чому православний УПЦ КП є більшим українцем, ніж православний УПЦ, коли і той, й інший однаково переймаються мирним майбутнім України?

Міжконфесійний діалог не є настільки простим, аби три православні українських конфесії одним днем вирішили цю проблему. Звісна річ, це не є позитивним моментом і, в певній мірі, залишає негативний відбиток. Так, це чинник, який несе роз’єднання в суспільство. Однак ми не повинні сьогодні зважати на ті речі, які нас роз’єднуть, оскільки набагато важливіше сьогодні відкинути всі суперечливі питання і об’єднатись навколо однієї мети, до якої однаково прагнуть і одні, й інші – мир в Україні.

Не може бути так, аби один українець примушував іншого, морально чи фізично, вірити саме так, як йому вважається правильним, і ходити саме в ту церкву, яка, на його думку, є найправильнішою з усіх. Але ми спільно можемо противитись біді, яка спіткала нашу Батьківщину, йдучи шляхом порозуміння і спільних дій, в тих моментах, які в подальшому принесуть користь загальній меті. Ми можемо бути різними в наших релігійних переконаннях, політичних вподобаннях і навіть в мові, та в одному ми повинні залишатись єдиними – ми хочемо миру і злагоди нашій спільній земній Батьківщині – Україні. Хіба цього не достатньо?

Чи може Церква допомогти у відновленні миру?

Церква, за своєю сутністю, є установою, яка зберігає Слово Боже, а тому голос Церкви сьогодні має бути голосом Євангелія. Церкві немає потреби втручатись у різноманітні політичні перипетії, які сьогодні трактуються так, а завтра – інакше. Церква повинна зберігати постійність у своїх поглядах, а вони, у свою чергу, повинні співпадати з тим вічним спасительним вченням, яке є незмінним протягом двох тисяч років. Прагнення і наміри Церкви завжди повинні мати кінцеву мету, якою є Христос.

Аби у цей складний для України час простіше було знаходити відповіді на ті чи інші запитання, нам неодмінно потрібно знову, в більш ширшому форматі, розкрити для себе ті істини, які хотів донести Спаситель, коли проповідував у цьому світі. Основою ж Його проповідей завжди були любов, справедливість, чесність та всі інші моральні якості, яких нам сьогодні дуже часто не вистачає. Коли люди, до якої б конфесії вони не належали, пригадають справжнє призначення християнства, коли усвідомлять істинну мету заснування Церкви, тоді перед ними постане той шлях, яким сьогодні повинен йти православний християнин.

Основні засади, яких і сьогодні закликає дотримуватись Церква, залишатимуться незмінними. Та чи зможуть вони принести мир в українське суспільство, залежить від того, наскільки сьогодні український нарід готовий дослухатись до голосу Церкви. Лише взаємодія і справді християнський підхід, зможуть посіяти зерна миру в Україні. 

Опубликовано: чт, 25/12/2014 - 13:37

Статистика

Всего просмотров 91

Автор(ы) материала

Социальные комментарии Cackle