Історія Православної Церкви зберегла відомості про чисельні розколи як загальновідомі, так і деякою мірою призабуті. Про причини та наслідки церковних розколів у світі загалом та в Україні зокрема, а також про “лікування” розколу — викладач Київської духовної академії Олександр Мацегорін, спеціально для порталу “Православне життя”.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Церковний розкол. Канонічні-правові аспекти. Частина 1

“Велика схизма”

1054 року стався найбільш відомий розкол Християнської Церкви, названий “Великою схизмою”, внаслідок чого вона остаточно розділилася на Православну Церкву і Католицьку Церкву. Від самого початку причиною розколу стали відмінності в організації і порядку церковного устрою, які могли бути легко вирішені, на чому і наголошував у свій час свт. Василій Великий, характеризуючи причини та наслідки церковного розколу. Однак, на превеликий жаль, цього не сталося і задавнений розкол почав посилюватися і поглиблюватися.

Особливості історичного розвитку й функціонування Західної та Східної Церков, їх різне становище у державах Західної Європі та Візантії зумовили не тільки нові відмінності в церковній організації і богослужінні, а також – в догматиці. Триваючий впродовж багатьох століть розкол 1054 року лише офіційно отримав своє визнання і оформлення.

Розкол в Українській Церкві

Початком розкольницької смути в Українській Православній Церкві новітньої доби, на наш погляд, можна вважати створення 15 лютого 1989 року в м.Києві на базі Українського культурологічного клубу “Комітету з відродження української автокефальної православної церкви” і появи предстоятеля УАПЦ в особі “єпископа” Іоанна (Боднарчука).

Собор УАПЦ. Софія Київська. 1990 р.

Принагідно зазначити, що автокефальний рух розпочався з 1920 року проголошенням Всеукраїнською церковною радою автокефалії українських приходів від Руської Православної Церкви про створення Української автокефальної православної церкви (до сьогоднішнього дня не визнаною Помісними Православними Церквами). Зазначені факти в достатній мірі дозволяють оцінювати зазначені церковні утворення поняттям “церковний розкол”.

Розпад СРСР супроводжувався не лише проголошенням державного суверенітету колишніми союзними республіками, а й спокусою для окремих священнослужителів РПЦ (яка поряд з колосальними просторами охоплювала всю територію колишньої Київської Русі), створення власних Церков за принципом – кожній державі своя Церква. На території України досить швидко з’явилися самочинні релігійні громади із числа православних мирян та священнослужителів, які за канонічним правом в залежності від причини відділення від Православної Церкви перебувають у розколі або ж  подалися в самочинне зборище.

Канонічна єдність УПЦ: в чому?

Оскільки від Української Православної Церкви відділилися чисельні релігійні громади різного толку, то всі вони за наслідками відділення за канонами підпадають під поняття розколу. З усією гостротою постала проблема шляхів та способів досягнення канонічної єдності.

Українська Православна Церква перебуває в лоні Руської Православної Церкви, дисциплінарною практикою якої в ХХ столітті – на початку ХХІ століття напрацьовані підходи до приєднання, визначені конкретні критерії для кожного способу (чину) приєднання. Накопичені здобутки знайшли своє відображення у відповідних документах, рішеннях та постановах, до яких належить соборний документ “Основні принципи відносин Руської Православної Церкви до інослав’я”1 від 07.06.2000 р., прийнятий Ювілейним Архієрейським Собором. У ньому закріплені основні засади єдності Церкви, засуджено гріх церковного розділення через вчинені єресі та розколи, підтверджена ціль Православної Церкви на відновлення Богом заповіданої єдності християн (Ін. 17, 21), запропоновано богословський діалог з інослав’ям на засадах догматичної принциповості та братерської любові.

Протягом віків, говориться у зазначеному документі, “заповідь Христа про єдність багаторазово порушувалась. Всупереч богозавітній кафолічній одностайності та однодушності в християнстві виникли різнодумство і розділення. Церква завжди суворо і принципово ставилась як до тих, хто виступав проти чистоти спасительної віри, так і до тих, хто приносив в Церкву розділення і чвари” (п. 1.12.)

Досить важливим є положення документу про можливість канонічного єднання, для чого пропонується в кожному конкретному випадку, залежно від ступеня віддалення від православної віри, диференційовано приймати бажаючих до Православної Церкви через чин Хрещення, Миропомазання або Покаяння (п. 1.17).

Реальний успіх на шляху єднання розсіяних за межами канонічної території Московського Патріархату засвідчений “Актом про канонічне спілкування”2. За обопільно схваленим Архієрейським Синодом Руської Православної Церкви Закордоном на засіданні 5/18 квітня 2007 року в Нью-Йорку та Священним Синодом РПЦ на засіданні 3/16 травня 2007 року в Москві документом, на основі історично складеного ладу церковного життя співвітчизників, розсіяних по зарубіжних державах, Руська Православна Церква Закордоном приєдналась до Руської Православної Церкви.

“Ліки” для подолання розколу в Україні

Наявність у Церкви канонів, їх глибоке богословське розуміння кліром та мирянами недостатнє для подолання суперечок, непорозумінь і розколів у силу як суб’єктивних, так і об’єктивних чинників. Господь вчить, що ми повинні докладати зусилля, не залишатися пасивними, зустрівшись віч-на-віч із складнощами та життєвими проблемами. Не можна сидіти, склавши руки, і чекати вирішення справи, потрібно діяти, за образним висловом Апостола Якова: “Віра без справ мертва” (Як. 2:20). Подолання розколу ні теоретично, ні практично неможливо при бажанні, готовності однієї сторони, і небажанні чи глухій байдужості іншої сторони. Подолання і вилікування розділення – це завжди спільна справа, взаємне прагнення досягти спільного результату.

Діалог. УПЦ і т.зв. УПЦ КП

У комплексі заходів, спрямованих на вилікування розколу, важливе значення має діалог, для чого рішенням Священного Синоду УПЦ (Журнал № 45 від 9 вересня 2009 р.) створена робоча група, на яку покладено відповідальність за підготовку діалогу з представниками УПЦ КП, на чолі з її головою, архієпископом Білоцерківським і Богуславським Митрофаном, Керуючим справами УПЦ (нині - митрополит Луганський і Алчевський Митрофан, глава ВЗЦЗ УПЦ) – з одного боку, і створена рішенням Священного Синоду УПЦ КП (Журнал № 14 від 14 вересня 2009 р.) робоча група, на яку покладено відповідальність за підготовку діалогу з УПЦ, на чолі з її головою, митрополитом Переяслав-Хмельницьким Димитрієм, ректором Київської православної богословської академії УПЦ КП – з другого боку.

У підсумковому протоколі за № 1 зустрічі робочої групи УПЦ та УПЦ КП  визначено результати досягнутої домовленості: “Вважати позитивним і обнадійливим факт створення робочих груп з підготовки діалогу, метою якого є подолання розділення Українського Православ’я і відновлення Богом заповіданої церковної єдності. Учасники робочих груп сподіваються, що за підсумками їхньої діяльності такий діалог буде започатковано, коли відповідне рішення буде прийняте Синодами, що створили робочі групи”3.

П’ятий рік поспіль з перемінним успіхом працює діалогова Комісія, крім того проводяться зустрічі богословів, експертів, представників православної громадськості для обговорення ключових питань, пов’язаних із богословськими, канонічними та організаційними аспектами подолання розділення Української Православної Церкви. Організуються круглі столи, диспути, наприклад, 19 квітня 2013 року на базі Києво-Могилянської академії відбувся круглий стіл “Православне богослов’я”, тематика якого включала тематичне дослідження єдності Православної Церкви.

Засідання Комісії в Лаврі, березень 2014 р.

Одним із останніх відбулося робоче засідання Комісії 26 березня 2014 р. в Успенській Києво-Печерській Лаврі, на якому владика Митрофан повідомив про рішення Священного Синоду УПЦ від 24 лютого 2014 року про створення вказаної Комісії та про попередній досвід спілкування з представниками УПЦ КП та УАПЦ4. Учасники зустрічі одностайно підтвердили, що метою діалогу має стати подолання церковних розділень в Україні на засадах православного канонічного права без будь-якого втручання з боку політичних сил. Сторони визнали за необхідне вивчення досвіду подолання церковних розколів в інших Помісних Православних Церквах, який використовуватиметься у справі лікування церковних розділень в Україні.

Наслідки розколу для Церкви та країни

Розділення Православної Церкви в Україні постійно перебуває у полі зору Собору єпископів УПЦ, наділеного всією повнотою влади в період між Соборами УПЦ. Бажанням довгоочікуваного подолання розколу Собором Єпископів УПЦ 13 серпня 2014 року сповнено прийняття постанови «Про внутрішнє життя Української Православної Церкви»5. У ній висловлена впевненість в успішній реалізації визначеної стратегії подолання розділення, яка на даному етапі вимагає більшої організованості, відповідальності, активності і системності.

З урахуванням вище викладеного, можна зробити такий підсумок. Розкол – одна із найбільш руйнівних небезпек цілісності та соборності Єдиної Святої Апостольської Церкви, яка постійно загрожувала від часу її заснування Спасителем, реально продовжує загрожувати в теперішньому часі і за християнським віровченням – загрожуватиме  в майбутньому.

Розкол за канонами Православної Церкви, як один із видів відділення від єдності Церкви, відрізняється від єресі та самочинного зборища (парасинагоги) за причинами їх виникнення. За наслідками, які породжують розкол, єресь та самочинне зборище, вони співпадають у тому розумінні, що приводять до одного результату – відпадання від Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви. Тому нерідко самі канони відпалих, незалежно від причини відпадання, називають розкольниками, відступниками або відщепенцями.

У залежності від причини відпадання, ступеню віддалення і глибини втрати православної віри, на підставі відповідних канонів вирішується питання стосовно порядку (чину) прийняття відступників до Православної Церкви: через Хрещення, Миропомазання або Покаяння.

Проблема вилікування розколу Української Православної Церкви має системний багатоаспектний характер, яка може бути успішно вирішена кропіткими спільними зусиллями усією православною спільнотою без втручання держаних, громадських та політичних організацій на засадах канонічного права у світлі догматичних істин і теплої братерської любові.

Література:

1. Основные принципы отношения Русской Православной Церкви к инославию // Официальный сайт Московского Патриархата. – [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.patriarchia.ru/db/text/418840.html

2. Акт о каноническом общении // Официальный сайт Московского Патриархата. – [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.patriarchia.ru/db/text/155920.html

3. Підсумковий протокол №1 (від 10.02.2009) зустрічі робочої групи УПЦ та УПЦ КП щодо підготовки діалогу // – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pritvor.kiev.ua/ec/book/export/html/10

5. Постанова Собору Єпископів УПЦ «Про внутрішнє життя Української Православної Церкви» // Сайт Прес-служби Української Православної Церкви. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://news.church.ua/2014/08/14