Тези проповіді  архімандрита Маркела (Павука), духівника Київських духовних шкіл, виголошеної 26 серпня 2017 року на храмове свято у с. Мотовилівка Київської області.

Господь Ісус Христос, звертаючись до всіх нас, християн, каже: «Ви – світло для світу. Не можна сховати місто, що стоїть на горі. І не запалюють світильника, аби поставити його під посудину, але ставлять на свічник, щоб світив усім, хто в домі. Тож нехай сяє ваше світло перед людьми, щоб вони побачили ваші добрі діла й прославили Отця вашого, що на небесах» (Мв. 5:14–16). Ось таким яскравим світлом для цього світу був і продовжує бути у вічності святитель Тихон Задонський, день пам’яті якого ми нині урочисто святкуємо.

Він народився у Новгородській землі 1724 р. у сім’ї бідного дячка, котрий невдовзі помер, і мати у великій матеріальній скруті мусила сама виховувати шестеро дітей. Одного разу вона навіть хотіла роздати їх по сусідах, бо не було чим нагодувати. Але від цього дітей спас рідний дядько. У 14 років він віддав майбутнього святителя навчатися до Новгородського училища при архієрейському домі, а потім до семінарії, яку Тихон успішно закінчив, і його залишили при ній викладачем. 1758 р. він прийняв чернечий постриг. Був намісником монастиря, ректором семінарії, а 1761 р. за жребієм, який архієреї для більшого переконання тягнули тричі, Тихона обрали єпископом. Він служив архіпастирем на Воронезькій кафедрі шість років. Останні шістнадцять років життя провів у Задонському монастирі, де багато часу присвячував молитві. У вільний час працював у саду, колов дрова, виконував інші прості монастирські роботи.

Що подобалося в ньому людям, чому нині ми звертаємося до нього як до святого? У житії святителя Тихона не відзначено, що він звершував якісь великі подвиги молитви й посту. Спочатку за своїм характером він був дуже дратівливим і гнівливим (не солодко було прислузі й усім, з ким він спілкувався). Це данина часу. Дуже багато владик і поміщиків (дворян) тоді, в епоху кріпацтва, поводилися зі своїм духовенством і мирянами не зовсім по-батьківськи. Святитель Тихон відчув, що так не повинно бути. Він не виправдовував свою гнівливість тим, що по-іншому з неслухняними людьми поводитися не можна, а намагався постійно боротися зі своїм гнівом.

Розказують такий випадок. Якось Тихон дуже пало дискутував з одним дворянином, який був заражений модним на той час духом західного вільнодумства. Цей багатий чоловік засуджував духовенство, царську владу, не визнавав жодного авторитету і взагалі сумнівався в існуванні Бога. Святитель Тихон відчував, що своєю богословською аргументацією ніяк не зможе його переконати, а тому, чим більше той кричав, доводячи свою думку, тим тихіше він став відповідати. Але це не заспокоїло поміщика, а ще більше його розлютило. Дійшло навіть до того, що він ударив святителя. Що тапилося далі? Святитель не розгнівався, не закликав на допомогу, а впав на коліна перед багачем і став просити у нього пробачення. Останній настільки був вражений смиренням святителя, що так само впав перед ним на коліна і покаявся. З того часу він відкинув вільнодумство і став добрим християнином.

Іншого разу якась юродива людина, йдучи назустріч архієрею, вигукнула: «Не вихваляйся своїм розумом!» Фраза не тільки не прогнівила святителя, а навпаки – втішила. Він був радий, що хоча б хтось не побоявся сказати йому правду в очі, і довіку матеріально забезпечував цю людину. Врешті-решт святитель досяг такої міри негнівливості й смирення, що не лише нікого не сварив, але й кланявся в ноги своїм послушникам і келійникам.

Чи можемо ми досягнути такої міри, а точніше: чи можливо бути таким смиренним в умовах нашого мирського життя, де потрібно постійно, як кажуть, показувати зубки? Чи не затуркають нас, якщо ми будемо смирятися так, як це робив святитель? Хтось думає, що в умовах нашого сьогодення це зовсім неможливо. Але це не так. Це не лише можливо, але і вкрай необхідно; бо якщо ми не будемо самі вчитися смиренню й не навчатимемо цьому наших дітей, то світ загине: ми лайкою і фізично один одного винищимо. Можна сміливо стверджувати, що людство живе, доки значна його частина вміє смирятися. Всі війни та революції – це результат непокори.

Найбільший приклад смирення дає нам Божа Мати, Успіння Якої через день ми будемо святкувати. Саме смиренням Божої Матері та Її Сина, Господа нашого Ісуса Христа, Який смирив себе навіть до ганебної хресної смерті, був закладений фундамент для нашої Святої Соборної Апостольської Церкви – корабля нашого спасіння у бурхливому життєвому морі. Сектанти не шанують Божу Матір і Животворящий Хрест саме тому, що не відчули всю спасительну силу смирення.

Більшість з нас закінчили середню школу, багато хто має вищу освіту, але всім нам необхідно ще пройти школу смирення, бо без неї  найкраща освіта не має жодного значення. Наслідуючи приклад святителя Тихона Задонського, день пам’яті якого нині святкуємо, вступимо хоча б до першого класу школи смирення, тобто навчимося мовчати, коли нам несправедливо дорікають; не будемо виказувати свої зауваження іншим, коли нас ситуація зовсім не стосується. Вчімося молитися не лише за своїх рідних і близьких, але й за тих людей, які нам неприємні чи стали нашими ворогами. Тільки так ми зможемо стати світлом для цього світу й наслідувати Царство Небесне. Амінь!