В УНИАН священники УПЦ, психологи и общественные деятели провели круглый стол о том, как помочь восстановиться духовно и психически военным, которые вернулись из зоны АТО, и их семьям. УНИАН-Религии опубликовали стенограмму.

Настоятель Свято-Воскресенського храму загиблих та ветеранів Афганістану протоієрей Сергій Ющик:

- Доброго дня, шановні учасники круглого столу, доброго дня, шановні журналісти, телеглядачі і радіослухачі. Сьогодні ми зібралися для того, щоб провести круглий стіл на тему: «Психологічні й духовні проблеми військових і їх родин, як повернути мир в душі».

Ідея такого круглого столу народилася біля мощей преподобного Іллі Муромця, всі ми добре знаємо хто він такий, всі ми добре знаємо його історію і мало коли звертаємо увагу на те, що після того, як проживши своє життя військового, захисника батьківщини, захисника й оборонця своєї держави і спокою своєї держави, він майже 20 років прожив в монастирі Києво-Печерської лаври. Майже 20 років він подвизався разом з монахами і його нетлінні мощі почивають по сьогоднішній день в Києво-Печерській лаврі.

Якщо людина боронила мир, поверталася з війни героєм, звичайно що він міг і почивати на лаврах переможця. Але чому він пішов в монастир? Він напевно пішов для того, щоб продовжуват боронити мир, тільки якщо спочатку він боронив зі зброєю в руках, потім він боровся за мир своєї душі і за мир в душах тих людей, які приходять до молитви.

З іншої сторони ми бачимо і багато прикладів святоотецької історії, коли не тільки військовослужбовці, але навіть і великі політики, великі державні чини вони також своє життя закінчували в Церкві в пошуках миру.

Зокрема давайте згадаємо хоча б імператора Іоанна Кантакузіна, це імператор візантійський, який пережив багато переворотів в часі свого життя, як державного службовця, як імператора і ввійшов в історію як дуже цікавий церковний письменник, оскільки останні роки свого життя провів на Афоні, знову ж таки в пошуках миру.

Тому сьогоднішня наша зустріч на тему: психологічні й духовні проблеми військових і їх родин, і найголовніше - як повернути мир в душі?

Наш круглий стіл сьогодні об’єднав і державних службовців, і волонтерів, і психологів, і духовенство - священиків Православної Церкви, для того, щоб розглянути це питання якомога більш ширше і з різних сторін.

Я б навіть дозволив би собі на правах модератора сьогоднішньої нашої зустрічі розділити спочатку два питання: психологічні й духовні проблеми військових і їхних родин, а друге питання: як повернути мир в душі?

Для нас військовослужбовці і їхні родини - це перш за все взірці відданості, честі. Але залишається відкритим запитання: «Як достукатись до тих сердець, які обпалені градами, мінами, похоронками, розлуками і сиротами. В нас реально зараз стоїть головне завдання: як достукатися до сердець людей, щоб вони почули не стільки нас, скільки почули слова Іісуса Христа: "Прийдіть до мене всі струджені і обтяжені, і я заспокою вас, візьміть ношу мою на себе, навчіться від мене, тому що я лагідний і смиренний серцем". І ось ці найголовніші слова Спасителя: "і знайдете спокій душам вашим".

Відповідно сьогодні и будемо розглядати ці питання і як це втілити в нашому житті, як втілити заповіді Христові з таких сторін...

Ми вже рік живемо в досить складному стані, стані війни. Її називають по-різному, але це стан війни і за рік вже є певні напрацювання, певні висновки, певні оцінки сучасності. Я думаю, що нам варто сьогодні і визначити точки дотику, бо місця діалогу і контакту з цими обпаленими душами сьогоденням, спланувати конкретні кроки та дії і напрямки роботи, виходячи з конкретної ситуації, визначити масштаб і поле діяльності і звичайно, обговорити тенденцію подальшого розвитку нашого суспільства і нашої взаємної роботи на благо нашого суспільства.

Дозвольте першим до слова запросити голову державної служби України в справах ветеранів війни та учасників АТО Артура Валентиновича Деревянко. Попрошу вас ознайомити нас з сьогоденням і ситуацією співпраці.

Голова Державної служби України у справах ветеранів війни та учасників АТО Артур Дерев'янко:

- Добрий день, шановні присутні, добрий день панове журналісти. Перш за все я хотів би сказати, що всі учасники АТО перебувають зараз під впливом бойових факторів, бойових стрес-факторів, які можна так назвати. Це і свист куль, і розриви мін, і снарядів, звуки «градів» ну і все інше, що супроводжується війною і перебуває на полі болю.

Звісно під цими стрес-факторами знову таки працюють люди, які працюють в зоні АТО і допомагають нашим військовим кувати перемогу. Це і журналісти, які знаходяться в зоні АТО, це сім’ї, які чекають повернення своїх близьких і тому всі вони під цими стрес-факторами знаходяться практично постійно.

Виходячи з того, що ніхто не очікував яка буде ця війна і ніхто не очікував цю війну ми практично забули про ті напрямки, які мають інші країни, залучаючи своїх військових до якихось миротворчих місій або до виконання якихось специфічних місій за кордоном і дійсно ніхто з нас не був готовий, що війна буде у нас в країні, тому знов таки ми забули за те, що практично всі у нас є вірянами різних конфесій і релігій, але всі ми ходимо під Богом.

Хотілось б сказати, що на досвіді, наприклад Сполучених Штатів Америки, я хотів би сказати про інститут військових капеланів, якого в нас, на жаль, немає. А ми зараз бачимо, що наші духовні браття знаходяться в перших рядах, разом з нашими військовими на лінії фронту, і вони знов таки кують нашу перемогу своїм словом, своїм духом, перебуваючи поряд в одному окопі, в одній траншеї.

Так от я хотів би сказати, що основною проблемою підготовки наших воїнів є спілкування з Богом. Треба, щоб військові капелани все ж були. Це наша така думка спільна. Щоб це було так, як в інших країнах світу. Військовий капелан, він в суботу-неділю може читати проповіді, бути в Церкві, як пастор, або церковник, а інші часи він проводить з бійцями на полі бою, в тренувальних таборах, показуючи тим, що він, як священнослужитель має все те ж саме, що мають наші хлопці і навантаження, і стресові ситуації, і своїм прикладом показує, що ці стресові ситуації можна уникнути, зробивши духовний місток між душею і Богом, - це перше.

Друге, що хоів би сказати, що основними проблемами, які зараз є в нас - є загальнодержавна проблема, що у нас відсутні практичні психологи, які б після повернення наших бійців із стресових ситуацій і зон могли б працювати з цими людьми – надавати їм психологічну реабілітацію і допомогу. Знов таки, це загальнодержавна проблема, яку потрібно вирішувати і на круглих столах і в ракурсі державних програм. Ці програми повинні ми розробляти, адаптуючись до нашої конкретної ситуації війни в нашій країні.

Ми можемо брати за приклади якісь напрацювання інших країн, але ви розумієте, що кожна країна - це різні нації, різні ситуації, і коли війна йде в нас, йде громадянська війна і агресія - все це є ,треба розробляти ці програми разом.

Хотів би ще наголосити, що практичні психологи, які повинні працювати з бійцями - це люди, які могли б повернути бійців до суспільного життя, щоб всі ті фактори, які на них, на плечі цих молодих або чоловіків середнього віку навалилися, що вони могли їх збросити і повернутися до своїх сімей, до своїх родин.

На своєму прикладі можу сказати, що я брав участь у війні в Югославії, брав участь в бойових діях в Афганістані, я вам скажу, що крім того, що держава повинна піклуватися про цих захисників вітчизни, щоб вони відчували, що за ними стоїть держава, вони мають якісь соціальні гарантії, повинні стояти і Церква і родина, це три основні складові, які гуртували б і душу нашого військовика і над цим потрібно працювати всім разом.

До нашого управління передані, згідно розпорядження уряду 5 центрів психологічної реабілітації, які раніше працювали з чорнобильцями, це одні із тих центрів психологічної реабілітації, які 25 чи 26 років тому, коли в нас виник Чорнобиль, надавали психологічну допомогу. Вони працювали і працюють з різними категоріями населення: це і сім’ї, це і діти чорнобильців, і зараз додалися учасники АТО, сім’ї переселенців. Але знов таки, цих центрів дуже мало: 5 центрів, які знаходяться на київщині, один в Чернігівській області. Для всієї країни це дуже мало.

Ще хотів би наголосити про один фактор, коли наші військові повертаються. Зараз є багато пропозицій, щодо створення центрів психологічної реабілітації. Вони повинні бути в кожному місці, кожному обласному центрі, районному центрі. Треба вилучити один негативний момент, який вже зараз є, що ця психологічна реабілітація проходить в будинках психоневрологічних диспансерах і тому інше. І коли військовий йде в той «дурдом», йому поставлять штамп, якщо він пройшов психологічну реабілітацію в якому закладі, це дуже негативно впливає і людей, самостійно туди не йдуть. Тому треба, щоб це були не медичні установи або якісь спеціалізовані установи і треба з ними працювати на самому початку: з моменту повернення - до моменту повної адаптації, і навіть тоді, коли вони знаходяться в зоні АТО, працювати їхніми сім’ями і робити все те, щою воно було все як одне ціле, а не було якимись окремими кроками. Дякую.

Настоятель Свято-Воскресенського храму загиблих та ветеранів Афганістану протоієрей Сергій Ющик:

- Дуже дякую за окреслені  проблеми і ситуації сьогодення. Дійсно для людини дуже важко переступити той поріг, коли їй потрібно звернутися до психолога, психоневролога, психотерапевта, адже ж вона повертається звідти героєм, а їй потрібно, виявляється звертатися до лікарів. Ми якраз і запросили сьогодні до участі в круглому столі психолога, керівника київського майданчику міжнародного інституту екзистенціонального консультування посттравматичного синдрому - це Анна Лелик, і просимо вас поділитися своїми думками стосовно сьогоднішньої нашої теми круглого столу.

Психолог, керівник Київського майданчика і Міжнародного інституту экзестенціального консультування (МІЭКО) Анна Лелик:

Я соглашусь с Артуром Владимировичем по поводу того, что безусловно есть трудность в том, что люди, которые возвращаются с зоны боевых действий, они не склонны обращаться к психологам именно по причине того, что боятся, что с этого момента на них будет стоять какой-то диагноз. И как правило, есть такое мнение, что «само рассосется». Ну пришел, плохое состояние или, как у нас называют, депрессия. И у нас нередко эта депрессия лечится с помощью алкоголя и других психотропных веществ.

Прежде всего здесь нужно говорить о том, что люди, переживающие то, что переживаем сейчас мы все – это то, что называют психологи посттравматическим стрессовым расстройством, и это имеет ряд отличий с тем, что есть депрессия. Потому что, если депрессивные расстройства не имеют никакого начала: как правило человек с депрессией говорит: «Мне плохо, я не знаю, как мне жить дальше», то все-таки посттравматическое расстройство имеет всегда точку отсчета. То есть это конкретное событие, это конкретная травма, после которой, скажем так, жизнь меняется.

По НКБ-10 - это международная классификация болезней 10-го пересмотра, посттравматический синдром действительно есть уже диагноз, который ставят человеку, который находился в каких-то тяжелых жизненных ситуациях.

Если говорить о том, что происходит в нашей стране, то ситуация печальна тем, что скажем так, посттравматический синдром ставят после шести месяцев стрессового события, то можно представить, что нам всем поголовно сейчас можно ставить этот диагноз. Уже длительное время мы живем в состоянии постоянного стресса. Любой психолог знает, что это гораздо страшнее чем какой-то там единичный стресс. Например, какое-то стихийное бедствие или что-то, после чего человек может жить дальше, уже на что-то опираясь. Мы имеем ситуацию, когда опереться нам не на что: мы не знаем, когда закончится это, будет ли конец всему этому. Но мы надеемся, конечно, что будет. В связи с этим, людей, которым требуется помощь, их огромное количество. К сожалению, люди не идут к психологам, потому что боятся. Боятся того, что в народе говорится: «стану психом», «стану ненормальным». 

Недавний случай, который произошел у нас с коллегами - это то, что посттравматический синдром можно ставить не только военным и их семьям, а это действительно касается каждого и из нас. Огромное количество детей страдает от этого потому, что если взрослые могут хоть как-то об этом говорить и снимать свое напряжение через общение, в тех же социальных сетях или еще где-то, то дети такой возможности не имеют и они вообще не понимают, что происходит и куда они попали.

Недавно у нас на приеме была девочка, которая спасает свою кошку. У нее такая игра: она спасает свою кошку. Им нужно было срочно выехать из зоны АТО и не смогли родители забрать эту кошку. И известное, есть такое в посттравматический синдроме: человек постоянно пытается пережить ситуацию вновь, в надежде, что она как-то изменится. И кошмарные сны, которые часто бывают с бойцами или с семьями, которые столкнулись с несчастьем: какие-то навязчивые мысли и это у ребенка вылезло в такую навязчивую игру. Эти страшные вещи, с которыми приходится часто сталкиваться и то, с чем предстоит нам всем иметь дело - это то, что специалистов, достаточно подготовленных для того, чтобы работать с людьми с посттравматическим синдромом очень мало. Сейчас многие на волонтерской основе готовы это делать, но они недостаточно подготовлены, чтобы делать это квалифицировано и качественно. Потому что людей, которым нужна эта помощь, гораздо больше, чем только военные и их семьи. Все это гораздо шире и масштабнее.

Настоятель Свято-Воскресенського храму загиблих та ветеранів Афганістану протоієрей Сергій Ющик:

Дякую вам за ваші гарні слова і ваші означення сьогоднішньої проблеми. Коли ми проїхали по зоні АТО, а проїхали ми досить великий кілометраж: фактично з Старобільська і Нового Айдара - до Маріуполя, і поспілкувалися з солдатами, то запамяталася одна дуже цікава розмова. Говорив це кадровий військовий, який вже 23-24 роки в армії. Він каже: «Я 23 роки жив з однією думкою, що нема нічого доброго в цьому світі і довіряти потрібно тільки самому собі і більш ні на кого не надіятися. Але, буквально останні пару місяців життя волонтери повернули мені довіру: віру в людей, віру в суспільство, віру в життя». І тому до слова я запрошую заступника голови громадської спілки «Крила восьмої сотні», яка окрім волонтерства займається ще й роботою з родинами загиблих - Олену Олександрівну Варишко.

Заступник голови ГС "Крила восьмої сотні" (робота з сім'ями загиблих і з учасниками АТО) Олена Варишко:

- Добрый день всем! Я сегодня буду вместо Екатерины Михнюк, главы нашего общества так как она уехала с грузом гуманитарной помощи. Я попытаюсь передать то, что она могла бы более подробно рассказать. Начать наверное надо с ее мужа - Олега Михнюка, который был прекрасным человеком и заместителем главы спилки ветеранов Афганистана, был активистом Евромайдана, участником войны на Востоке Украины. Олег Михнюк был одним из тех людей, которые в 1991 году зарегистрировали религиозную общину свято-Воскресенского храма и где был постоянным прихожанином. В феврале 2014 года вместе с другими православными лидерами Майдана предотвращал провокации вокруг Киево-Печерской Лавры. Помогал семьям погибших и пострадавших.

Но, к сожалению, в августе этого года Олега не стало, он погиб в результате военных действий под Новосветловкой. Его жена Ирина вместе с его военными побратимами приняла эстафету. В ноябре этого года была создана Всеукраинская спилка семей погибших и без вести пропавших участников АТО, ветеранов войны и активистов движения «Крылья восьмой сотни».

Украинским военным нужна поддержка потому, что из-за бюрократической системы, которую очень тяжело победить, к сожалению, в сегодняшний день, бойцам и женам их семей, Они постоянно соприкасаются с проблемами. Проблемы разного характера: куда обращаться, у кого требовать правильного оформления документов, льгот, которые утвердило государство, а иногда просто человеческое понимание, просто выплакать кому-то свою беду.

Вот для этого и была создана Всеукраинская спилка. Спилка – это общественное объеденение, направленное на всестороннюю помощь, социальную адаптацию членов погибших семей и без вести пропавших участников зоны АТО и ветеранов войны. С момента основания прошел всего лишь месяц, были осуществлены поездки в Луганскую область для решения проблемных вопросов с оформлением и выдачей документов семьям погибших. В рамках поездок предоставлялась гуманитарная помощь бойцам батальйона «Айдар», также адресная помощь, юридические консультации и психологическая помощь семьям погибших. Тесно работаем с Кировоградским военным госпиталем по психологической поддержке, также разработана авторская программа по подготовке психологов для работы с участниками АТО и программа психологической поддержки семьям погибших. Сейчас я обратилась бы ко всем, кто в это нелегкое для нас время не справляется со своими проблемами, со своим внутренним состоянием и не только в юридическом плане, с какими-то проблемами, а также психологической, ну и я думаю самым главным - духовным. На сегоднейший день Церковь играет немаловажную роль в поддержке духовного состояния людей, которые пострадали психологически, и поэтому я думаю что Церковь должна оказать действительно посильную помощь и поддержать людей в эту трудную минуту.

Голова Державної служби України у справах ветеранів війни та учасників АТО Артур Дерев'янко:

Якщо можна одну ремарку. Якраз пані Олені хотів сказати і щоб ви всі почули, що завданнями нашої служби Державної служби України у справах ветеранів і учасників АТО є якраз і обєднання всіх зусиль державних органів влади, волонтерських організацій а також громадських обєднань ветеранів старого покоління, середнього покоління і молодого покоління, ветеранів АТО, для того, щоб ми ці всі проблеми вирішили. Вже підготовлений проект закону, поправок до закону, разом з комітетом Верховної Ради, пенсіонерів, інвалідів та ветеранів щодо змін до законодавства, де будуть враховані і сімї загиблих і волонтери, і я думаю, що новий склад уряду вже прийме ці поправки і не будуть люди забуті.

Ми працюємо над цим тісно із Верховною Радою , і з Кібінетом Міністрів і з ветеранськими та волонтерськими організаціями. Якщо комусь потрібна допомога - у нашому відділі вже працює новий сайт нашої служби, також працює сайт старої служби де є вся необхідна інформація щодо допомоги - як юридичної так і психологічної. Вся інформація там є, прошу, заходьте, дивіться, звоніть, ми завжди відкриті до співпраці.

Заступник голови ГС "Крила восьмої сотні" (робота з сім'ями загиблих і з учасниками АТО) Олена Варишко:

 - Да, но я еще добавлю также два слова о том, что у нас тоже есть свой сайт «Крылья восьмой сотни», можно зайти, обратиться, также можно обратиться в телефонном режиме. Я думаю, что мы всегда откликнемся и будем помогать по мере наших возможностей.

Настоятель Свято-Воскресенського храму загиблих та ветеранів Афганістану протоієрей Сергій Ющик

- Дійсно, сьогодення показало таку дивну річ, напевно, ми чого не мали вже останніх багатьох років. Суспільство воістину починає об’єднуватися і всі відголоски, які ми бачимо в засобах масової інформації, дякуючи журналістам, це впринципі не просто якись піар, це правда, ми по храмах навіть своїх бачимо, що від маленького до великого, люди долучаються до того. З одним питанням приходять: «Як ми можемо допомогти, надати якусь допомогу, як щось десь зробити?»

Єдине, що по-справжньому, яку ми відчуваємо проблему - це досі залишається така противоречивість сьогодення. З однієї сторони, суспільство переповнене оптимістичних сподівань, а з іншої сторони - ще досі дійсно трунок недовіри, я би так сказав, він залишається.

Кожен дивиться один на одного із-під поли, ще з якоюсь такою маленькою недовірую, і такі круглі столи як зараз, вони якраз направлені на те, щоб об’єднувати зусилля і не боятися один одного.

Час від часу відбуваються вкидання інформаційних блоків, які сприяють тотальній недовірі, обуренню, і перший крок, напевне, подоланню цієї кризи, цієї проблеми недовіри, це її відродження.

Перелом інформаційних штампів, інколи навіть інформаційного вакууму і на данний час ми чітко усвідомлюємо, що місце якраз перелому цього інформаційного вакууму не в деклараціях, не в заявах, а саме там, де відбувається безпосередньо робота, коли один одного впізнають не по гарних словах, а по діяльност. Тому друга частина нашої сьогоднішньої розмови - якраз слово вже духовенству ми будемо надавати, які будуть розповідати свої точки зору, теми сьогоднішньої зустрічі.

Але дозвольте презентувати вам маленький відеоролик, який покаже чим ми займаємось, що ми робимо і які наші плани подальшої діяльності. Будь-ласка ваша увага на екран.

У цих складних умовах коли, на жаль, є смерті як з однієї сторони, так і з іншої сторони, є багато людей, які втратили свої будинки, не мають де жити, багато людей покинуло зону АТО. Вони в різних тепер регіонах нашої України і Церкви роблять все необхідне для того, щоби притулити цих людей, дати їм можливість пережити цей час і знайти навіть якусь роботу. Знайти для дітей і школи, щоб вони не втратили цей навчальний рік.

І особлива увага нашої Церкви до солдат, які, нажаль, тепер знаходяться у різних госпіталях. Церква збирає гуманітарну допомогу, для того, щоб привезти туди, в зону АТО, передати і тим простим громадянам, необхідні речі для наших військовослужбовців.

Майже в усіх храмах, особливо лікарняних храмах, священики майже чергують кожного дня, щоб допомогти і морально і духовно, і якщо необхідно - дати їм матеріальну допомогу. І взагалі, майже в усіх парафіях, в усіх храмах нашої Церкви, тепер чергують священнослужителі, тому що ми розуміємо: війна є війною, але коли люди повертаються з війни, якщо вони навіть фізично здорові, то починаються питання психологічного характеру і реабілітації, і дуже багато людей взагалі звертаються тепер до Церкви.

Взагалі за останні часи, останні два місяці, ми спостерігаємо збільшення тих людей які приходять на богослужіння, як на вечірні так і на літургію, тому що люди розуміють, що тепер, при таких умовах все уповання, вся надія на Бога.

Але ми призиваємо парафіян не залишатися в стороні тих проблем, які є. Наші парафіяни також ремонтують госпіталі, наші парафіяни чергують в деяких лікарнях, де знаходяться військовослужбовці, поранені, щоб вони відчували таку дійсну допомогу нашої Української Православної Церкви.

І наша Церква - це Церква українського народу і попри ту критику, яка штучно сьогодні створюється у суспільстві, Церква наша патріотична, але основне, про що підкреслює і наш Предстоятель блаженніший  митрополит Онуфрій і наша офіційна позиція: Церква не може стати частиною політикума в нашому суспільстві.

Завдання Церкви, насамперед, привести людей до Бога, дати основу земного життя, але завжди пам’ятати: дійсна вітчизна кожного християнина, кожної людини - це Небо. А це значить, що Церква основною своєю метою має служіння Богу, служіння народу і так, щоб кожна людина відчувала на собі любов Божу до неї.

Якраз у нас з’явилась можливість що до нашої розмови долучилася і позиція Керуючого справами Української Православної Церкви – митрополита Антонія. Зрештою я запрошую до слова для того щоб розказати яка ситуація в нас по соціальній роботі саме з лікарнями, саме з госпіталями - голову соціального відділу соціально-гуманітарних питань протоієрея Владислава Діханова.

Голова Синодального відділу з соціально-гуманітарних питань УПЦ протоієрей Владислав Діханов:

Добрий день, шановні колеги. Я хочу по-перше наголосити на тому, що ті проблеми, які сьогодні тут були озвучені, вони дійсно дуже складні для їх вирішення і інколи саме другорядні, вони інколи заважають вирішувати питання психологічної та духовної реабілітації постраждалих під час цієї ситуації, яка є зараз в Україні.

Що я маю зараз на увазі: це проблеми соціального характеру, але якщо взяти до уваги наших воїнів, які зараз находяться на передовій, і якщо вони, скажімо так, повністю мають впевненість в тій справі, яку вони роблять, але вони не мають впевненості за їхню сім’ї, що з ними відбувається. ...які зараз перебувають в лавах збройних сил, вони залишили свої домівки, вони були єдиними людьми, які були, як то кажуть кормильцями сім’ї і зараз ця скрута торкнулася не тільки тих людей, які залишилися без домівок, а й тих переселенців, які зараз перебувають тут, на території, України. Але й сімей солдат і загиблих воїнів.

Тому дійсно, щоб почати діалог з людьми постраждалими, психологічно, духовно по-перше треба допомогти їм, треба допомогти їх родинам.

Я хочу оголосити декілька цифр. Безпосередньо в зону АТО було відправлено гуманітарний груз для військових. Це таке як: одяг, одіяла, бущлати, матраци, продукти, інший гуманітарний вантаж, більше 850 тонн.

Також було зібрано кошти та відправлено більш ніж 12 мільйонів гривень. Бронежелети були відправлені, також гуманітарна допомога мирним громадянам та переселенцям України, склали більш ніж 6 тисяч тонн. Ліки та інша матеріальна допомога, в тому числі на лікування, склала майже 4 мільйони гривень. І медичне обладнання пораненим - склала майже 3 тисячі гривень. Вибачаюсь 3 мільйона гривень. Це Дніпропетровська обласна клінічна лікарня імені Мечникова. Там, де перебувають дуже багато поранених на лікуванні. Це Запорізький військовий госпіталь, Київський військовий госпіталь, це Харків, це Одеса.

Ну такі якби загальні такі цифри. І дуже багато волонтерських груп приймають участь безпосередньо у допомозі якраз у цих військових госпіталях. Надається якраз така первинна психологічна допомога, вони спілкуються з пораненими. Коли дуже багато людей не готові спілкуватись відразу зі священиками, але через отаке, як би сказати спілкування з волонтерами і приходять до висновку, що можливо це не так уже і страшно, то можна спілкуватися і священики дійсно допомагають.

Ну хотілось би сказати,що наголошувалось, що саме і духовенство працює не покладаючи рук з військовими, з пораненими, з постраждалими. Це і сповідь, це і причастя, це духовна підтримка. В нас існує телефонна служба духовної підтримки, про яку вже наголошувалось.

Підтримка стосується постраждалих під час воєнних дій, коли люди просто дзвонили і питалися на рахунок якихось власних духовних проблем, то зараз ця служба працює на постраждалих від воєнних дій. В нас були дуже і складні запитання, які стосувалися, ну, скажімо, люди, які боронять наш мир, нашу державу. Вони так сказати, була і зрада, і вони не знали, як відноситись до цього, ми надавали такі відповіді. І дуже велике коло питань і моральних питань, бо переступити через себе і взяти в руки зброю, для того щоб когось лишити життя – власна особиста дуже тяжка проблема, і не всі з нею справляються, хоча йде війна, вони виконують накази, але ця проблема залишається в середині їх і їх потрібно вирішувати. Тому і відділ, і дуже багато людей залучилися якраз до цієї справи, надаючи допомогу і соціальну, і духовну, і психологічну.

Настоятель Свято-Воскресенського храму загиблих та ветеранів Афганістану протоієрей Сергій Ющик:

- Дякую. Шановні журналісти, знаєте слова Священного Писання, апостол Іоан Богослов дає правило фактично життя для кожної людини такими словами: Що якщо ти кажеш, що любиш Бога, а ближнього свого не любиш, то ти є неправдомовець. Тому що, як ти можеш казати, що любиш Бога, якого ніколи не бачив, коли не любиш ближнього, якого щодня бачиш перед собою.

Фактично любов до ближнього така загальна заповідь. Перш за все власний аскетичний подвиг життя людини і цікаво те, що помічаємо закономірність: в столичних храмах є велика кількість прихожан, які собі за правило поклали такий розпорядок дня і розпорядок тижня, щоб раз в тиждень обов’язково прийти в госпіталь і щось зробити. Спочатку їх солдати відганяли, їх соромилися, а потім сідали і спілкувались. Просто спілкувалися. І сьогодні до участі у круглий стіл запросили священика з Харкова. Це отець Олег Кучер.

Координатор по роботі з військовими медичними установами протоієрей Олег Кучер (Харківська єпархія УПЦ):

- Дякую, отець Сергій. Харків - це місто, яке знаходиться на кордоні бойових дій, саме харківський військово-медичний центр північного регіону, перебувають бійці з фронту, де їм надають першу медичну допомогу. Вони певний час, дуже маленький час, деякі і тижнями перебувають у нас у госпіталі, де їх лікують і відправляють в інші госпіталі в Ірпіні і Дніпропетровську - це найчастіше.

Щодо нашого маленького відділу співпраці з військовими закладами медичними. То почали ми так на регулярній основі працювати відносно не так давно, то це приблизно середина вересня, коли нам надали таку маленьку кімнату на одному з корпусів госпіталя, який ми обладнали як капличку, яка відкрита цілодобово, навіть на ніч вона не закривається постійно. Може хтось прийти поставити свічку, весь час горить свічник, лампадка горять.

Ходять не тільки бійці, яким важко ходити, тому що це якраз капличка знаходиться в такому корпусі, де знаходяться травматологія, хірургія, тобто ви розумієте - не всі ходячі. Але ходять і лікарі і персонал, якому теж важко. Варто сказати, що за цей період в госпіталі в нас було поранених, ну точні цифри не наведу, поранених було три з половиною тисячі, а травмованих - більше 5 тисяч.

Отже завдяки нашій єпархії з керівництвом госпіталю ми маємо можливість регулярно бути в госпіталі, відправляти якісь богослужіння. Відверто кажучи, ми можемо відправляти молебень, бо літургію наразі нікому правити. Але за потреб священники сповідають, причащають бійців, які того хочуть.

Ось скажімо, якщо брати мене, то в понеділок я причастив пятьох хлопців. Сповідав, причастив важких, не ходячих. Доречі, коли їхав по дорозі сюди, мені один зателефонував Віктор, каже: “Дякую, що ви до нас приходили. Помолітся, мене переводять в Дніпропетровський госпіталь”. Тобто є і зворотній зв'язок, що не просто ми приходимо і щось робимо. Доречі, чим ми можемо допомогти в першу чергу? Духовна підтримка, яка їм потрібна і насамперед, як перша медична допомога.

Вони тільки тільки з передової їх тільки вчора привезли, розрізали згорівший камуфляж, помили ці нянечкі, санітари, полікували лікарі, а наступного дня я приходжу і давай їм щось розказувати. Саме дивне, що так і буває, що я приходжу і кажу: “Хлопці, чим допомогти?” “У нас все є, дякуємо”. “Може щось вам треба?” “Помоліться!”.

І це в 80 відсотках випадків: “Помоліться за нас'', а решта 20 кажуть: “Дякуємо, у нас все є”. І я от заходжу в кімнатку, можу сісти і далі я мовчу, тому що вони мені все розказують, я навіть у них нічого не запитую^ вони мені все розказують. Про те, що відбувалося у них там, як він потрапив в госпіталь, які стосунки, яке ставлення у них до керівництва АТО. Як вони скучили за своїми рідними. І я думаю, це потрібно, тому що ми перші, які так з ними по-людськи спілкуємся. Тому що там, на війні, не до такого спілкування. Хлопці між собою так не спілкуються.

Додому вони не скоро потраплять, тому що не харківських і не всіх пускають в госпіталь. Я туди два місяці хожу, у нас був такий суворий режим пропуску в госпіталь, так просто туди не зайдеш. Ви, напевно, чули, що нещодавно там був теракт, підірвали біля госпіталя трансформаторну будку...

От власне те, що ми зараз робимо. Насамперед, я вважаю, що корисна і необхідна моральна допомога. Матеріальна допомога також потрібна, ми її в міру наших зусиль надаємо, так як наші миряни співпрацюють з волонтерами, надають їм ті речі, які необхідні. Дякую!

Настоятель Свято-Воскресенського храму загиблих та ветеранів Афганістану протоієрей Сергій Ющик:

- Ми сьогоднішню розмову почали зі згадки про преподобного Ілію Муромця. Дозвольте запросити до слова настоятеля храма Всіх святих воїнів. Такий храм є в Києві, з такою дивною назвою в пам'ять тих угодників Божих, які були військовими, але прославили своє життя Богоугодним подвигом. Отець Вячеслав, вам слово.

Настоятель храму Всіх Святих воїнів протоієрей В'ячеслав Яковенко:

- Знаете, когда начинаешь общаться с воинами, иногда контакта предварительного нету и так говоришь: “А вы знаете, что воины ближе к Богу, чем другие люди?''. “А почему?” “Ну потому, что вы своим служением исполняете Евангелие от Иоанна: “Нет больше той любви, нежели положить жизнь свою за друзей своих”. И вот именно поэтому, по благословению почившего о Господе нашего предстоятеля Блаженнейшего Митрополита Владимира, в 2009 году начал созидаться в Киеве храм Всех святых воинов.

Их очень много, святых воинов, прославленных Церковью. Вы знаете, с детства, я всегда ждал девятое мая, когда родители купят гвоздичку и нас поведут в парк Победы, где мы сможем поздравить с Днем победы ветеранов. Это очень радосные моменты, очень трепетные. Для нас это были герои, и очень важно, чтобы сейчас те ребята, которые исполняют сегодня свой долг  по защите нашего Отечества, тоже были героями.

С проблемами духовными у воинов я столкнулся в украинском союзе ветеранов Афганистана, уже будучи настоятелем храма Всех святых воинов. Я пять лет назад был на итоговом заседании правления украинского Cоюза ветеранов Афганистана, и услышал те цифры, которые мне ранили сердце… За год 24 свершившихся суицида. А сколько было попыток, а сколько людей уходит постепенно, через пьянство, наркотики и другие нехорошие и абсолютно неправильные вещи?

И вы знаете вот тогда я сказал… Там сидели главы городских, областных организаций управления союза… Я говорю: братие, вы смотрите, вы видите, вот такая серьезная, даже самая серьезная ветеранская организация, как украинский Cоюз ветеранов Афганистана , не может решить духовные проблемы ветеранов. Почему? Потому что Лекарь у нас один. Души надо лечить в Церкви. Увы, на сегодняшний день в храмы ходит и не так много афганцев, мы идем к ним, вот и отец Сергий, настоятель Афганского Храма, и вот  , настоятель храма всех святых Воинов. Есть многие Афганцы, которые ходят в другие храмы… Но хотелось бы, конечно, чтобы эта тенденция продолжалась, мы стараемся делать все для этого. Мы знаем о том, что существует «афганских синдром», «корейский», «вьетнамский», и, конечно же, такой же, посттравматический синдром у воинов, прошедших или проходивших сейчас через зону боевых действий, через войну в нашей стране.

Церковь просто не имеет никакого права морально находится вне этого, конечно же она не находится, и поэтому сейчас при участии и Всеукраинской организации «Крила восьмої сотні'', киевской организации инвалидов, пострадавших от мин, на базе Международного центра инвалидов, пострадавших от мин, мы создаем Центр реабилитации участников и инвалидов АТО, где будем заниматься и членами семей людей, пропавших без вести, будем стараться чтобы эта деятельность велась не только в Киеве, но и по всей Украине. Благодарю за внимание.

Настоятель Свято-Воскресенського храму загиблих та ветеранів Афганістану протоієрей Сергій Ющик:

- Коли ми тільки починали нашу розмову і планували, що у нас ціла година часу, що ми навіть злякалися, що у нас ціла година часу, але виявляється, що часу у нас дуже мало, дозвольте до слова запросити протоієрея Степана Ярему, він голова Волинського православного брацтва тверезості імені Іоанна Кронштадського, це у Волинській єпархії Української Православної Церкви міста Луцьк. Справа в тому, що це брацтво дуже тісно співпрацює і з військовим госпіталем і з наркологічним диспансером і психіатричною лікарнею. І саме там, також, зустрілися з проблемою психологічних духовних проблем, але головне питання: А як повернути мир в душі?

Голова Волинського православного братства тверезості ім. Іоанна Кронштадського протоієрей Степан Ярема (Волинська єпархія УПЦ):

- Шановне товариство, доброго дня! Чомусь тема тверезості завжди, я коли виступаю, я завжди самий останній, мені приходиться швидко говорити, але я попробую бути лаконічним і висловити свою думку.

Звичайно, вчорашній хлопець, в якого була кохана дівчина: зорі, поцілунки, кохання, далі -  повістка, воєнкомат, гради, це все вплинуло на його життя, і коли люди зустрічають свого чи це кума, свата, брата, чоловіка з війни, вони повинні пам’ятати, що це вже не та людина, яка пів року тому пішла воювати. І вони мають створити особливе тепло в своїй сім'ї.

Коли ми говорили сьогодні про реабілітаційні центри, то це справа часу, а я хочу сказати про те, що кожен може зробити зараз і тепер для людини, аби полегшити її, аби людина краще повернулася до нормального життя. І коли родинне тепло, сімя за вечерею зустрічає свого тата, це тепло може закінчитись при першій чарці.

Ми знаємо пагубний вплив алкоголю, коли, навіть, в мирний час, коли людина врівноважена, алкоголь впливає повністю на особистість і руйнує її. То що можна сказати про людину, яка є поранена війною, і якій сліди війни не загоїлися. Людина з такими ранами повернулася додому. Тобто кожен товариш має зрозуміти, що коли зустрічає свого товариша теж із пляшкою пива, то це можуть бути невідворотні наслідки, і через те я закликаю всіх, аби ми робили тверезе середовище буття для тих людей, які повертаються із зони АТО.

Це надзвичайно важливо, тому що, знову ж таки, коли людина повертається у нормальне життя, вона має надзвичайно багато причин, аби зірватися, не зрозуміти теперішній період, аби не зрозуміти мирний час.

Наведу приклад: мій товариш, колишній мій палама , боєць АЗОВу, привіз у Луцьк свого побратима, нажаль в труні. Все місто вийшло проводжати, траур, всі плачуть, але плачуть до 24 години вечора. Після 24 години закінчується жалоба, відкриваються нічні клуби і він свого товариша запитує: “Як ти можеш, ми тільки поховали свого товариша, а ти відвідуєш такий клуб?” Він відповів: “Ну там був виступ у стрип-клубі і ми збирали для учасників АТО гроші…”

Ця рана, вона усугубляється, тому кожна капля алкоголю, вона попадає на душу людини, вона надзвичайно травмує її, а статистика в нас надзвичайно страшна, коли в мирний час, до сьогоднішнього дня офіційна статистика говорить, що на душу населення припадає майже 20 літрів алкоголю в рік, це річ страшна. Всесвітня організація охорони здоровя давно підвела межу і сказала, що коли така меже перевищує 8 літрів, то ця країна деградує і само нищується.

Я хотів би звернутися до медійників. Отець Сергій зауважив, що досить недавно відродилися такі патріотичні тенденції, де якщо ми в молодості прогуляли урок історії, або української літератури, то зараз за одну хвилину ми можемо побачити правду про одного чи іншого гетьмана, або того чи іншого українського діяча, який надзвичайно багато зробив для своєї нації. Я так само закликаю, аби ми поширювали тверезий спосіб життя, пропагували його, вводили в моду, він надзвичайно полегшить людині шлях, яка прийшла із зони АТО. І хочу зауважити, що сьогоднішні діти, це наша Україна посідає перше місце по дитячому алкоголізму. І ми не знаємо, що через 10 років чекає наших дітей, чи це мирне небо, чи не дай Бог, така ситуація, яка у нас сьогодні значить і їх ми маємо захистити.

Тобто я підводжу до того, що ми маємо формувати позитивну думку до тверезого способу життя. Я хоча із Волині, але знаю багато людей Києва, відомих людей, які ведуть тверезий спосіб життя і з задоволенням долучилися до хорошої соціальної реклами про тверезий спосіб життя. І зовсім недавно був в громадському транспорті, в Луцьку, і мені дуже сподобалось коли була така маленька наклеїчка: “Я не п’яний хохол а я тверезий українець”. Мені це такий бальзам на душу, така відрада, тобто декілька слів, і вони можуть перемінити світогляд, дати людині поштовх, аби вона утвердилася в тверезості, в такий надзвичайно важкий час.

Настоятель Свято-Воскресенського храму загиблих та ветеранів Афганістану протоієрей Сергій Ющик:

- Коли приходиш до людини, а тобі в маленькому кабінеті маленький державний службовець каже: «Я тебе туди не посилав». Тобто проблеми духовні, проблеми психологічні починаються тут, і якщо ми зараз всі переживаємо за єдність держави, хочеться просто звернутися до всіх. Шановне товариство, мир це не справа декількох воїнів, це не справа декількох добровільних загонів, мир – це справа всіх людей, як на фронті, так і в тилу. Якщо люди повертаються сюди і бачать, що нашої любові і нашої поваги, нашої шани вистачає на всіх, вони зможуть залікувати свої обпалені душі.

Ваші запитання, будь ласка.

Любов Вечичко, інформаційне агентство «Голос UA»

- Хотілося б, щоб ви роз’яснили такий духовний аспект: скажіть, будь ласка, люди, які йдуть воювати, вони вбивають ближніх своїх, в заповідях написано, що вбивати не можна, можете роз’яснити, що каже Біблія з приводу саме воїнів, чому вона дозволяє воїнам вбивати, а іншим не дозволяє. І от в цьому контексті сепаратисти, вони являються воїнами, в тому розумінні як наші українські солдати, які захищають наші кордони, чи вони уже не є тими воїнами, які боряться за незалежність нашої держави, вони є представниками зла?

Настоятель Свято-Воскресенського храму загиблих та ветеранів Афганістану протоієрей Сергій Ющик:

- Досить цікаво зауважив стосовно цього питання ще святитель Афанасій Великий, я не наважуся говорити саме від себе, я дозволю цитувати святих отців. В одном з своїх листів до одного з єгипетських подвижників Аммона, це приблизно 350 – 360 роки, розквіт святоотецької думки, він каже, що місця Священного писання ми сприймаємо згідно духа Священного Писання. Ось до прикладу, каже афанасій Великий, беремо воїнів. Ми знаємо, що вбивати не можна, але бачимо, що на вулиці ставлять пам’ятники воїнам, які себе проявили доблесно на полі бою, питання: чому?. Справа в тому, що законний воїн законної армії називається захисником благочестя, оскільки, якщо супротивник прийде на цю територію, по словах Афанасія Великого, а вони зазвичай в той час терпіли біди від варварських племен, від африканських, від арабських племен, від кочівників, які нападали на Єгипет, на Палестину, то він зауважив, що буде знищено не тільки державний устрій, не тільки інфраструктуру, а перш за все, буде знищений мир цього суспільства.

Відповідно з логіки Афанасія Великого, є армія законна і є армія незаконна. Законна армія називається воїнством, незаконна армія, нажаль це незаконна армія. Тому і ставлення таке…

Ірина Максимова радіо «Свобода»

- Є питання адресоване до панні Анні Лелик. Ви згадали про дівчинку, котра постійно рятувала свою кішку, щоб пережити ще раз синдром, травматичний синдром. Скажіть будь-ласка, з якими психологічними  розладами до цього часу ви зустрічалися найчастіше, та як їх лікувати? Дякую.

Психолог, керівник Київського майданчка і Міжнародного інституту экзестенціального консультування (МІЭКО) Анна Лелик:

- Дякую за запитання. Справа в тому, що саме по собі, про що ми сьогодні говоримо є посттравматичний розлад, у нього можуть бути різні прояви, але якщо ми говоримо про це, то тут звичайно ж, непримінно потрібна допомога спеціаліста. Але я, доречі, хотіла добавити до того, що сьогодні було сказано, що тут дуже важливо ось таке якась з’єднання душевного і духовного лікування. Один  психолог тут справитись не може. Тут дійсно дуже важлива допомога духовна, допомога Церкви, не залежно від того наскільки релігійною вважає себе людина. Ось, і мені загадуються такі слова, я не пам’ятаю звідки вони мені в пам’ять прийшли, ось є такі хороші строчки про те як... “Я був на тій війні, я жив на тій війні, тепер вона назавжди живе в мені”.

Ось мені здається, що психолог, що може зробити? Він може вислухати, він може надати допомогу в своєї компетенції, але справа в тому, що наступний крок можливий тільки Богу. Тільки Господь може десь цій людині відкрити втрачену перспективу, яка ось посттравматичний синдром, так це одна з особливостей, що людина позбавляється життєвої перспективи. І їй життя здається зупинилося на тій точці, коли він пережив травму. І все, що йому залишається, це безперестанно до цієї травми і ходити по колу.

Голова Синодального відділу з соціально-гуманітарних питань УПЦ протоієрей Владислав Діханов:

- Психологам приходится иметь дело не только с воинами, не только с семьями погибших, но и очень много детей, которые, на первый взгляд, ведут обычную жизнь, ходят в школу, посещают детские сады, но на самом деле их психика тоже достаточно пострадала. И хотелось бы, чтобы родители, воспитатели, обратили внимание на то, что этим детям нужен тоже особый уход, особое внимание.

Мы начинали еще летом опеку над переселенцами, и вот там было очень много детей - детки играли на площадке, и когда смотришь на этих деток, создается впечатление мира и благоденствия - до первого самолета, пролетающего на небе. Дети быстро приседали, разбегались кто куда. Прятались под кусты, кто в здание забегал. Приходилось работать с этими детками, с родителями. У нас была девушка взрослая. Ей двадцать лет. Они приехали с мамой из Луганска, прямо из-под бомбежек. Так вот, она, когда зашла к нам в храм, то держалась, как только можно дальше от окон. Стук закрывающейся двери пугал ее – она приседала.

И с такими проблемами мы буквально повсеместно сталкивались. Любой резкий звук, стук и они не знают, как реагировать, как жить в мире. Мы психологически не готовы были войти в ситуацию войны и еще более психологически мы не будем готовы из нее выйти. Уже сейчас нужно об этом думать, говорить и готовить привентивные действия. Время лозунгов прошло. Время тотального созидания, восстановления разрушенного еще не началось. И вот эта пауза, либо пустота, начинает разъедать человека. Либо, если человек занимается самоанализом, а это неизбежно и приходит, то ему нужно помочь. И здесь и священники, и духовенство должны быть рядом. Человек с навалившимся грузом своего самоанализа может просто не справиться.

Настоятель Свято-Воскресенського храму загиблих та ветеранів Афганістану протоієрей Сергій Ющик:

- Будемо дякувати всім учасникам круглого столу, всім журналістам, теле- і радіослухачам. Дасть Бог, спільними зусиллями в нас вистачить любові, толерантності, взаємоповаги для того, щоб мир був в ваших душах і в нашому суспільстві.
Подробности читайте на УНИАН:http://religions.unian.net/orthodoxy/1026369-kruglyiy-stol-v-unian-psihologicheskie-i-duhovnyie-problemyi-voennyih-i-ih-semey-kak-vernut-mir-v-dushi-chast-ii-stenogramma.html

"УНИАН-Религии"