На відміну від світських свят, кожне церковне свято – це не лише привід для радості, а й спонукання задуматися над своїм життям і зрозуміти, для чого ми живемо, що, можливо, робимо не так.

Ось сьогодні ми святкуємо Вознесіння Господа і Бога і Спаса нашого Ісуса Христа. З Євангелія ми почули, як Господь піднявся на Єлеонську гору, що біля Єрусалима, дав учням останні настанови, наказав іти по всьому світові проповідувати Євангеліє та хрестити тих, хто увірує, в ім’я Святої Трійці. А далі всіх благословив і став возноситися на небо, наказавши учням не сумувати, тому що, як Він зауважив: «Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку». Учні з радістю повернулися до міста й більшу частину часу проводили у храмі, чекаючи виповнення пророцтва про сходження на них в день П’ятидесятниці Духа Святого (див. Мк. 16:15–20; Дії 1:1–12; Лк. 24:36–53; Мв. 28:16–20).

Ми також, дорогі браття й сестри, через святе Хрещення доєдналися до числа учнів Христових, тому всі настанови, які давав Він апостолам, стосуються і кожного з нас.

Та чи завжди ми пам’ятаємо, що Христос серед нас, що Бог всюдисущий, що Він все бачить та чує і за кожне наше слово, за всі наші недобрі почуття та вчинки ми дамо відповідь на Страшному суді?

Коли ми приймали Таїнство Хрещення, то обіцяли Богу жити по совісті, бо, як пише святий апостол Петро, Хрещення –  це «не тілесної нечистоти позбуття, але обітниця Богові доброго сумління…» (1 Пет. 3:21).  Совість – це голос Божий, який найбільше засвідчує, що Христос серед нас.
Однак іноді, коли ми робимо якесь зло, нам здається, як першозданному Адаму, що від Бога можна сховатися, що Він десь там дуже далеко на небі й нас не побачить і не почує. Або надмірно починаємо покладатися на Його милість. Іноді, роблячи неправду, ми думаємо, що так із двох зол вибираємо менше. Часом нам вдається на деякий час заглушити цей голос розвагами чи вживанням алкоголю.

Та Господь не хоче, щоб хтось з нас загинув, а щоб «усі люди спаслися і прийшли до пізнання правди» (1 Тим. 2:4). Він сильніше стукає у двері нашого серця через невдачі, втрати, скорботи, хвороби (пандемії), війни, які нас починають постійно супроводжувати і стають фоном нашого життя.

Який вихід із такої ситуації? Це повернутися до Бога за допомогою сердечної щирої молитви та покаяння.

Проте приходить лукавий і замість покаяння починає навіювати, що вже неможливо нічого виправити, що вже пізно. Йому вдається навіяти недовіру до Церкви та її служителів, щоб підштовхнути людей ухилитися в розкол або вибрати для себе секту чи шукати якихось особливих старців чи стариць-схимонахинь, які б поблажливо ставилися до їхніх гріхів (наприклад, постійно виправдовували обман у бізнесі) і щоб через це вони загинули.

Кого лукавому не вдається загнати в розкол, тим намагається прищепити думку, що для спасіння душі не важливо, до якої церкви ходити, скільки молитися та каятися, а головне, щоб Бог був у душі, а між усіма людьми були любов і милосердя.

Виходить, що  ті, хто йдуть проти голосу совісті, проти голосу Божого, ніби самі починають боротися за цей самий голос. Це схоже на те, як злодій, якого наздоганяють, кричить: «Тримай злодія!» Та вони не усвідомлюють, що вже, як сказано у книзі Апокаліпсис Ефеській Церкві, залишили першу свою любов (Об’явл. 2:4) і якщо не покаються, то, попри всі добрі справи, Господь може загасити їхній світильник, тобто вони загинуть.

У наш час кордони між добром і злом, правдою і неправдою через відсутність щиросердного покаяння дедалі більше й більше стираються. Саме це призводить до того, що ворогують між собою найближчі люди й народи.

Однак коли кожен із нас почне керуватися у своєму житті не власними уявленнями про християнські чесноти, а дослухатиметься до голосу совісті й голосу Церкви, яка через Євангеліє та твори святих отців зберігає справжні еталони віри, любові, милосердя, лише тоді, як пише святий пророк Давид, «милість та правда спіткаються, справедливість та мир поцілуються» (Пс. 85:11).

Задумаймося, якщо нам, що перебувають у Святій Православній Церкві й мають прекрасну можливість через Таїнства постійно укріплятися повнотою благодатних дарів Святого Духа, буває непросто слухати голос сумління, голос Божий, то що буде з тими, хто цей голос ігнорує і керується якимись спотвореними підробками?

Отже, дорогі браття й сестри, завжди пам’ятаймо, що Христос серед нас, що від Нього неможливо сховатися; а щоб чути голос сумління у серці, будемо щиро каятися та очищати свою душу й тіло від усякого гріха. Бо лише так ми зможемо навчитися справжньої любові й милосердя і стати спадкоємцями Царства Небесного. Амінь!

Духівник Київських духовних шкіл архімандрит Маркел (Павук)