Інтерв’ю з читцем Самуїлом Мілко.

Залишити все і приїхати до Лаври, долаючи сумніви, нерозуміння близьких: але ж як їм поясниш, що саме тут і зараз відбувається щось важливе не лише для Лаври, а й цілому для всього Православ’я, що хоч би де ти був, хоч би чим себе не займав, а думками ти усе одно біля лаврської брами і не маєш сил чинити опір цьому пориву душі й серця… Тисячокілометрові відстані, переїзд в іншу країну, в якій і без того небезпечно через воєнний стан, – зовсім не перепона.

Таким є шлях Домініка (Самуїла) Мілко, людини з напрочуд широкою картою Православ’я: народився в Чехословаччині, охрестився в Грузії, воцерковився у Швейцарії, а зараз захищає, відстоює свою віру тут, у Києві…

– Самуїле, скажи, будь ласка, як тобі стало відомо про те, що тут відбувається, адже зі швейцарських масмедіа навряд чи дізнаєшся про релігійні утиски в нашій країні?

– Я як православний християнин намагаюся бути в курсі всього, що відбувається в Православному світі. Тим паче що в нас на парафії в Базелі багато біженців, зокрема й з України.

– Розкажи про свою парафію і про Православ’я в Базелі.

– Це чудова парафія. Їй уже 87 років. Дуже маленький, затишний храм в ім’я святителя Миколая. Свого часу його відвідував св. Іоанн Шанхайський. У 90-ті роки до Швейцарії переїхало багато сербів із країн колишньої Югославії. Тож сербська громада в Базелі одна з найміцніших. Водночас поруч є румунська та грецька церкви, тож Православ’я в Базелі поступово зміцнюється. Та й загалом по Швейцарії наша віра дедалі більше пробуджує жвавий інтерес, тож не тільки біженці, а й місцеві люди приймають Православ’я. Не у великій кількості, але приймають.

– Як ти опинився у цій громаді?

– Це було шість років тому. Один монах-самітник, з яким я подвизався в Грузії влітку 2017 року, благословив не повертатися на батьківщину і почати нове життя в іншій країні. Так склалися обставини. Я дуже люблю свою батьківщину і дуже сильно переживав, але він мене заспокоїв, сказав: «Іди, живи з Богом, знайди Церкву, тримайся її, і все буде добре, адже з Христом навіть у пеклі добре». Так я і зробив. І можна сказати, що на цій парафії в Базелі я воцерковився і до глибини душі перейнявся Православ’ям. Пам’ятаю, як уперше прочитав у апостола Іакова, що «віра без діл мертва» (Іак. 2:26), і з посмішкою сам про себе подумав: «Звідки цей апостол знає мої думки?» Зараз можу сказати, що в Православ’ї я досить довго, щоб відчути Христове Воскресіння, і що без Нього не зміг би далі продовжувати шлях у житті. Просто недільний день без відвідування церкви, прийняття Святих Христових Таїн я вже не можу собі уявити.

– Як для себе ти пояснюєш таку зміну, і хто зі святих найбільше допомагає тобі в цьому?

– Христос мені подарував нове життя. Христос мене воскресив як мінімум у духовному плані, а може навіть не раз у фізичному. Він дав сенс моєму життю, і я прошу Бога, щоб мене, нехай трошки, удостоїв Йому це повернути. Нічого собі не бажаю більше – як служити Йому і Святому Православ’ю.

А що стосується допомоги святих, то в апостола Павла є такі слова: «Наслідуйте мене, як я Христа» (1Кор. 4:16), і наші наставники радять наслідувати святих. Один із покровителів мого шляху воскресіння – преподобний Мойсей Мурин. З його подвигом я познайомився десь три роки тому в Грузії. Адже я охрестився в Грузії 2013 року, у Хрещенні отримав ім’я Самуїл. І хоча б раз на рік намагаюся відвідати вже знайомих мені грузинських ченців.

Ось вони якось і сказали мені: «Заспокойся, “хто ж витерпить до кінця, той спасеться” (Мф. 24:13), читай житіє прп. Мойсея Мурина». І коли я прочитав його житіє, вже тоді зрозумів, що це – якраз мій покровитель. І навіть зараз, особливо коли стикаюся зі складнощами, я перечитую його житіє. Це надихає, дає сили.

– Як батьки поставилися до твого вибору і такої значної зміни в житті?

– Я народився в атеїстичній родині. Мої мама й тато – прекрасні люди. І мама дуже хвилювалася за мене. Минулого року, влітку, вона прийняла Православ’я. І на цьому шляху мені дуже допомагає. А ось тато більш прагматичний, хоча з ним у мене ближчий контакт. Ми дуже любимо одне одного, завжди на зв’язку, іноді розмовляємо і про віру, і про Бога. Але я нікого не хочу змушувати, нав’язувати свої переконання – я люблю його таким, яким він є.

– Це добре. Давай перейдемо до сьогоднішніх подій. Багато хто знає, що тут відбувається, співчуває, переживає, підтримує на відстані, а комусь цього замало, тож неодмінно хочеться бути тут. У твоєму випадку що це – поклик серця?

– Так, але я анітрохи не сумніваюся, що це також і поклик Самого Господа.

– Чи були сумніви? Адже трапляється, що приходить почуття, але потім прокидаєшся, як то кажуть, зі світлою головою, і все намічене відкладається. І в такому коливанні: від вечірнього бажання до ранкового охолодження, мені здається, залишається багато хто.

– Я вже давно замислювався про те, щоб переїхати в православну країну і жити з православним народом. Про Лавру я тоді ще не знав. Мені просто дуже хочеться ближче доторкнутися до богослов’я, вступити до семінарії. І я навіть собі сказав, що закінчу в Швейцарії тільки другий навчальний рік, де я навчався на медбрата, і потім поїду. Але тут треба було бути раніше, не через півроку, не після закінчення семестру. Я дізнався, що була небезпека захоплення 29 березня, і 28 березня я вже був тут.

– Скільки часу минуло від моменту, коли виникла думка приїхати до Лаври, до придбання квитка? Купівля квитка – це ж якась точка неповернення.

– Як зараз пам’ятаю проповідь нашого правлячого архієрея, єпископа Іринея Лондонського і Західно-Європейського. Він приїхав до нас у четвер, ми всі соборувалися, а після цього попросив, щоб ми по силах і можливостях підтримали братію Києво-Печерської Лаври. Його звернення поставило крапку в моєму виборі.

Залишалося тільки залагодити питання з роботою. Адже одночасно з навчанням я ще доглядав за тими, хто страждає від залежності: наркоманами, алкоголіками, психічно хворими. Потрібно було все пояснити наставниці по роботі. Ми понад годину розмовляли, і вона мене підтримала. У суботу вранці я ще відпрацював зміну. Після цього сів у потяг. Мій шлях проходив через Мюнхен, де розташований монастир в ім’я прп. Іова Почаївського. Я хотів узяти благословення у владики Марка, але, на жаль, у цей час він перебував у Єрусалимі. Я поговорив з ієромонахом Корнилієм і з ченцем Георгієм, і вони напучували мене словами: «Що б не сталося – будь із Христом».

З Мюнхена я заїхав у рідну Братиславу. Для мене дуже важливо було отримати благословення батьків. Мама все розуміє і, в хорошому сенсі слова, пишається моїм вибором. Вона сказала: «Синку – це твій вибір, будь із Богом». Також моє рішення схвалила і бабуся, хоча вона ще залишається невіруючою. У батьків я пробув ще ніч, і вже о 5-й ранку сидів у поїзді Мукачево – Київ.

– Яке враження справила на тебе Лавра?

– Уявлення про чернецтво в мене формувалося в гірських скитах Грузії. Там я звик до простих і навіть суворих обставин. І коли потрапив сюди, мене дуже здивувала така кількість величних храмів і чернечих корпусів. Яка пишність, краса, простір! Наче не монастир, а ціле місто. Але тим не менш душа відчувала, де я перебуваю…

Я підійшов до воріт Лаври. І першою людиною, яку зустрів, був якийсь злиденний. Я попросив його: «Будь ласка, підкажіть, я б хотів знайти благочинного». Він каже: «Давай я тебе проводжу». І він мене відвів прямо до будинка Намісника.

Треба сказати, що до цього про владику Павла я знав тільки з інтернету і в дуже нехорошому світлі, тому зустрічі з ним трохи побоювався. Мені здавалося, що він як візьме посох, та… Але дивовижно те, що сталося насправді. Я підійшов до нього, взяв благословення. Він привітав мене, посадив поруч. Я подивився йому в очі й відчув себе в безпеці. Я відчув, що тут добре, і почав розмову.

Ця людина, яку я боявся, про яку я чув тільки з поганого боку… у його очах був Христос. Я тоді це яскраво відчув. Ми продовжували розмову, він дуже турботливо зі мною спілкувався. Одразу ж подякував мені за те, що я приїхав, що поважає такий крок. І я хотів пред’явити свої церковні документи, щоб показати хто я, але в цей момент я зрозумів, що всі мої церковні документи лишилися у Швейцарії (в квартирі на столі) і при собі були тільки цивільні. І владика мене не відкинув, як чужинця, він дуже зворушливо попросив вибачення, щоб я його пробачив, що він мене не знає, щоб я розумів, що зараз важкий час, і попросив зв’язатися з настоятелем нашої парафії для підтвердження моєї особи. Так і сталося. «Бог Вас благословить», – сказав він наприкінці. Це була моя перша розмова в Лаврі.

Але найцікавіше, що він розпорядився поселити мене в 58 корпусі. Пізніше я дізнався, що це архієрейський готель, і я дуже страждав там від надмірності зручностей, бо я налаштовувався на просту і навіть аскетичну обстановку, і в мене було таке побажання – бути ближче до братії. Слава Богу, тепер я перебуваю в братському корпусі, і в мене дуже проста і навіть трошки холодна келія, але я дуже задоволений.

– Реальність Православ’я іноді буває просто-таки протилежною нашим, часто романтичним уявленням про нього. А як тобі лаврське богослужіння?

– Я пам’ятаю перше тут богослужіння. Я прийшов до Хрестовоздвиженського храму, вранці в середу, якраз 29 березня. Йшла полунощниця. Але в цей момент у мене було багато емоцій. Тож я мало звернув уваги на те, що відбувається, хоча все було урочисто: два кліроси, акафіст нарозспів, служив митрополит Павел. Я особливо не зосереджувався ні на красі храму, ні на красі співу. Я просто ще був наповнений емоціями, спогадами того, що залишив.

Адже багато хто не знає і думає, що я прийшов на деякий час і скоро повернуся додому. Але я скажу правду, я все вже там закрив. З роботодавцем у мене розірвано контракт. У школі я з усіма на зв’язку, у мене двері там відчинені, але тут потрібна жертва Богу – і я був весь думками про це: «Що ти зробив, повернися, там же в тебе все, а тут – нічого». Емоційно було важко. І тому я прийшов у храм насамперед заспокоїтися. І те, що я пожертвував усім, що в мене було, це мене заспокоювало. Хоча в мене життя є, значить, усім ще не пожертвував. Усі матеріальні здобутки залишилися там. Зі мною тепер тільки любов, і до Швейцарії, і до людей… Пояснити їм усе тоді було б важко для мене.

Там мені потрібно було працювати таємно. І тут після служби я одразу зв’язався з ними, зробив запис німецькою для всіх, хто знає мене там. Я спробував пояснити, що тут відбувається. Люди в Європі не вірять, що такий жах може відбуватися, щоб влада гнала Церкву Христову. Я просив у них вибачення, і всі люди там, які оточували мене в останні роки мого життя, поставилися до цього з розумінням і як би з Божим поняттям. У школі, на роботі, однокласники, вчителі, люди, з якими працював – у всіх велике розуміння, що дивно, адже це здебільшого далекі від релігійності люди. Але в них якимось іншим чином діє Христос.

– Якщо продовжувати слова Климента Олександрійського: «Євреям єдиний Бог дав пророків, а еллінам – філософів», можна сказати, що швейцарців Бог наділив небайдужим і уважним ставленням до ближніх.

– Так, швейцарці дивовижні люди. Вони слухають. Хоча, можливо, емоційно цього не показують, але вони вас слухають. І зараз, коли їм далеко не про все говорять, що тут відбувається, вони ще більше розуміють.

– Які враження від самої братії?

– Я зустрівся вже з багатьма ченцями. З багатьма розмовляв. Так, ми перебуваємо в дивовижному місці. У цих ченців через очі говорить Христос. Це я відчував із самого початку. Тут скрізь Христос. Це так. Тут не потрібно зайвих слів.

– Ти вже встиг зустрітися з нашим духівником о. Антонієм?

– Напевно, так, але ось так, щоб ми вели якусь довгу чи глибшу розмову – ні. Дасть Бог, ще познайомлюся ближче.

– Річ у тім, що з нашим духівником навіть просто бути поруч – це вже багато чого. Більше нічого не хочеться. Це той випадок, коли все стає зрозумілим без слів, тож розмова може бути навіть зайвою. Він непомітний, майже завжди не на видноті… Його життя – це як пташина пісня, яку словами не передаси, але якою зачаровуєшся. Для мене десь знайти момент, щоб просто перебувати поруч, це, мабуть, найкраще, що буває у стосунках із людиною, таке собі безмовне проникливе розуміння. Це ті люди, з якими є про що помовчати.

– Тут мені спадає на думку моє знайомство зі старцем Гавриїлом Бунге, настоятелем Хрестовоздвиженського монастиря поблизу міста Лугано. Можу сказати, щось дуже схоже я переживав, коли був із ним поруч.

– Розкажи про нього.

– Зі старцем Гавриїлом я зустрічався неодноразово. У Швейцарії він найбільш досвідчений монах і духівник. І коли були непрості питання або виникали складнощі, я приїжджав до нього.

Отець Гавриїл – один із небагатьох, кого я слухаюся і кого я готовий слухатися. Він і ще єпископ Олександр Вевейський зі Швейцарії, який мене і постригав у читці. І саме, як ти зараз сказав про вашого духівника, коли перебуваєш поруч, саме це, я не знаю твоїх почуттів, але мені спадають на думку мої переживання, саме коли я знаходжуся біля цих людей, моя душа якимось чином заспокоюється, знаходить ніби благодатний мир. Це складно передати, але душа в цей час, напевно, відчуває їхню любов до нас усіх, щось невимовне.

Так, це є у старця Гавриїла. Він дуже духовний, хоча такий прагматичний. Він теж багато не говорить. І не боїться говорити прямо. Для нас, які у Швейцарії перебувають, він ніби картина досконалості. Він для нас уже святий.

– Скільки разів ти був у нього, і як взагалі потрапити до нього?

– Я з ним зустрічався зазвичай у суботу після обіду. Він домовляється на свій термін (договір про зустріч на призначений час. У Німеччині терміни призначаються скрізь, чи то візит до лікаря, автоінспекція, чи то просто зустріч із друзями – Прим. ред.). Потрібно заздалегідь домовитися. І з цим дуже суворо, по-німецьки (усміхається). Адже він сам німець. Але перший раз, коли я пішов до нього, то все було, як і з Лаврою – я нікому не дзвонив, а просто з молитвою прийшов, сподіваючись на милість Божу. І так перший раз до нього потрапив, і він мене прийняв. Але перші його слова були: «Наступного разу тобі треба буде зателефонувати і домовитися на термін, більше я тебе вже так не прийму. Але я відчуваю, що ти перебуваєш у біді, давай будемо розмовляти». І ми три години розмовляли.

– В особистих бесідах одні посилаються на свій досвід, інші – на Передання, треті наводять аналогії з класичної літератури. Чим він доповнює свої бесіди? Чи радить щось іще почитати?

– Кожна зустріч у о. Гавриїла унікальна. Завжди по-різному проходить. Він дуже уважно слухає. Іноді одразу дає відповідь. Буває, після бесіди він радить свої книжки, де викладає про це. Або подарує, або скаже, яку треба прочитати. Він дуже любить говорити про святих, любить говорити про ікони.

– Яка з його книжок твоя улюблена?

– Була така історія. Якось раз я зв’язався з ним по телефону. Він дуже рідко одразу бере слухавку. А цього разу він підняв, наче чекав на мій дзвінок, і за три-чотири хвилини роз’яснив усе, як треба діяти. Я подивився на небеса і сказав: «Слава Тобі, Господи».

А буквально за тиждень після нашої бесіди мені прийшла на пошту його книга «Духовне батьківство». І ось ця книга стала моєю улюбленою. Просто в моєму житті старець Гавриїл з’явився як блискавка в чистому небі, саме в той момент, коли це було потрібно.

У нас кажуть, що шкодувати в житті ні про що не треба. Але якщо у своєму житті я про щось шкодую, то це про те, що зі старцем не зустрічаюся частіше. Тому що є така можливість. Я дуже вдячний йому за молитви і за все, що він для мене зробив. Завжди приємно, коли згадую про старця. Христос Воскрес, старець!

– Чи зустрічався ти з Блаженнішим Онуфрієм?

– І так, і ні. Особисто з ним не розмовляв, але двічі його торкнувся, отримав благословення. Один раз – це коли він служив молебень при виході з Лаври, на передовій так би мовити, а вдруге на привітанні після Пасхального богослужіння, коли він вітав братію, студентів семінарії, і тоді я подарував йому чотки, які зв’язав у мощей преподобних Печерських.

– Ти плетеш чотки? Де цьому навчився?

– Я не так люблю молитися по чотках, як люблю в’язати їх. А навчили мене цього ченці в Грузії і благословили мене, щоб я міг займатися цією справою.

Але ось що ще хотів сказати про Блаженнішого Онуфрія. Те, що я говорив про старця Гавриїла, про владику Олександра, те, що відчуває душа – дивовижний спокій, мир. Причому в Лаврі я це відчув двічі: біля мощей преподобних, де втратив контакт із земною реальністю, і вдруге, коли стояв на молебні за Владикою Онуфрієм, коли торкнувся його руки й отримав благословення. Звичайно, мені дуже хотілося б із ним ще зустрітися, але все-таки цих моментів мені вистачить, щоб знати, що він справді святий, і це не просто слова.

– За весь той час, що ти тут, що найбільше здивувало?

– Це була зустріч із митрополитом Павлом.

– А що, можливо, розчарувало?

– Взагалі нічого.

– Тиск на Православ’я зараз не нагадує тобі те, що відбувалося з Церквою за радянських часів?

– Нас поки що не розпинають і фізично не знищують. Я не історик і не богослов, а проста віруюча людина, яка прагне до Господа. Але мені здається, що тоді грань була чіткішою: віра – невір’я. Віру знищували, невір’я заохочували. Більшовики яскраво і ясно тобі показували, що буде, якщо ти вибереш віру.

А зараз додалися напівтони. Усе більше заплуталося, стало набагато гірше. Замість невір’я з’явилася карикатура на віру. І вибір не між вірою і невір’ям, а між вірою і підробкою на віру. Усе відбувається так, ніби так і має бути. Люди не гинуть, але гине людська душа. Може це жорсткі слова зараз. Але приблизно: на тебе спрямовують пістолет, за тобою яма – обирай, будеш служити ПЦУ чи опинишся в ямі.

– Наостанок ще хотів тебе запитати про той інцидент, коли до тебе підійшов провокатор з українським прапором. Звісно, він не розуміє, що Церква Христова вища від усяких національностей, що в християн є свій власний прапор – це хоругви. І що шукати в Церкві чого-небудь, крім Христа, повторю слова о. Олександра Шмемана, це значить – знову шукати себе і свого (мови, традицій) і неминуче «впасти в прелесть», у збочення і врешті-решт – у саморуйнування. Утім, розкажи, як усе було?

– Я зустрів його на розі готелю 54 корпусу. Я не знав, що це за людина. Наскільки він агресивний. І ось спершу я дивився в землю. Але через дві-три фрази я відчув, що це не так страшно, я навіть трошки посміхнувся в цей момент, підняв очі й подивився в його обличчя. І там я побачив щось знайоме.

Останні три роки, як я вже казав, я працював із наркозалежними. Мене його голос заспокоїв. Я зрозумів, що не все так страшно. Я потім дивився в його очі, і там було не все так страшно, у нього є шанс, він не безнадійний. Він може змінитися. Я так відчуваю, чесно. Так і буде. Він не безнадійний. У нього на даний момент працюють інші засоби, які йому затуляють очі. Це я вже не раз бачив. Мені це знайомо. Потім мені вже було без проблем із ним спілкуватися. Мені здається, що є шанс, що його душа ще воскресне.

– Що ще ти виніс для себе з досвіду роботи із залежними у Швейцарії?

– У всіх тих залежних людей, з якими я працював – прекрасна душа. У них вона чистіша, більш дитяча. Коли ви бачите наркомана, який очистився, який починає бачити світло, якого раніше не бачив, ви бачите, як його душа оживає. Ось такий страшний, здавалося, шлях приводить до Господньої заповіді «Будьте як діти» (Мф. 18:3). Там багато психотерапевтичних кроків можна до цього додати, але вони не потрібні зараз. Але в нього є шанс. Цей процес довгий. Але може преподобний Мойсей Мурин йому допоможе.

– Будемо сподіватися на це і постараємося з усією щирістю за таких людей молитися. Дякую.

«Печерський Благовісник»