Коли невіруючі люди потрапляють у дуже скрутну ситуацію, то яка в них зазвичай реакція? Здебільшого це пошук ворогів, пошук того, хто винен у цьому: начальство, близькі, друзі, сусіди. 

Інші все хочуть пояснити за допомогою науки, бо, дійсно, завдяки науковим відкриттям людство змогло досягти значного прогресу. (Тепер, наприклад, ми знаємо, що причиною багатьох хвороб є віруси, з якими успішно можна боротися антивірусними препаратами та вітамінами. За допомогою сучасних видів транспорту відстані, які раніше вимагали подорожей на півроку, можна подолати за день чи навіть за кілька годин.) І лише окремі, досить рідкісні люди, якими можна назвати нас, вірян, причину тої чи іншої біди насамперед шукають у собі.

Чому нам легше звинуватити іншого, а не самого себе? На це дає відповідь євангельська притча про багача і Лазаря (див. Лк. 16:19–31). Багач жив у достатку, веселощах, а Лазар був жебраком, нікому не потрібним; він нічого не мав, хіба що іноді йому діставалися крихти їжі, яку хтось викидав. Не люди, а собаки часом звертали на нього увагу, приходили та зализували його рани. Проте після смерті Лазар і багач помінялися місцями. Один жив у раю разом із праведником Авраамом, а інший терпів вічні пекельні муки. Багач став просити Авраама, щоб послав Лазаря хоча б змочити його вуста, але й цього не можна було зробити, бо між раєм і пеклом прірва, яку неможливо подолати. Тоді багач став просити в Авраама, щоб той хоча б послав Лазаря до його п’ятьох братів, які так само жили в розкоші, не звертали уваги на бідних людей і взагалі не задумувалися про свою долю. Авраам відповів, що вони знають Закон Мойсеїв і пророків, тобто хай живуть по ньому й тоді не потраплять до пекла. Однак багач зауважив, що цього для них недостатньо, хіба що хтось воскресне з мертвих, тоді вони змінять спосіб життя. На це Авраам відповів, що, якщо вони не слухають Мойсея та пророків, то навіть якщо хтось воскресне з мертвих, це жодним чином на них не вплине, вони не повірять цьому.

Виникає закономірне питання: чому в багатьох випадках люди не готові помічати навіть божественні, чудесні речі? І ми самі часто не бачимо очевидного й не бажаємо дослухатися одне до одного, помічати інших людей, ніби вони для нас не існують. Почнемо з дрібниць. Мама просить свою дитину надіти шапку, а та не чує. Не кажучи вже про ігнорування дітьми суворих батьківських засторог від великих гріхів – пияцтва, розпусти, куріння, бійок тощо. А скільки разів буває так, що ми, дорослі, помічаємо лише тих людей, від яких можемо отримати вигоду або яких дуже боїмося. Щойно ситуація змінилася – ми перестаємо звертати на них увагу.

Як можна зрозуміти із цієї притчі про багача і Лазаря, основна причина такого нехтування, неуваги не лише до духовних цінностей, а й до інших людей –невір’я. Це дуже небезпечний стан душі, коли людина не відчуває Божої присутності. Невір’я є основою всіх інших гріхів.  Хто має хоча б трохи віри, той усе бачить, усе чує, на все завчасно реагує і навіть намагається наперед здогадатися, що потрібно зробити для оточення. Коли ж віри немає, тоді встановлюються сугубо меркантильні взаємини: ти мені, а я тобі; а інакше я тебе не бачу й узагалі не хочу мати з тобою жодних справ, навіть вітатися з тобою не буду. З невір’ям дуже тісно пов’язані немилосердя, безнадійність, гнів, срібролюбство, розпуста та інші пристрасті. Саме ці гріхи зіштовхують багатьох людей у пекельну безодню.

Сьогодні також Церква згадує святого апостола Якова, якому належать слова, що віра без діл мертва (див. Як. 2:17). Тобто мало визнавати Бога, кланятися Йому – наша віра має відображатися в конкретних вчинках. Доки ми категорично не хочемо помічати інших, не бажаємо дослухатися до їхніх прохань, то хоч який би сан не мали, яку б посаду не обіймали, наша віра мертва.

Отже, дорогі браття й сестри, усе, що навколо нас відбувається, усі кризові явища життя мають не лише зовнішню причину, яку можна пояснити з наукового чи політичного погляду, а більше залежать від сприйняття нами інших людей. А це безпосередньо пов’язано із силою нашої віри: що менша наша віра, то менше ми помічаємо оточення, то більше кризових явищ виникає в нашому житті. І хоча це життя в матеріальному відношенні може бути дуже успішним, та в духовному ми неминуче готуємо для себе пекельні муки. З іншого боку, якщо за допомогою молитви, посту й інших аскетичних вправ ми укріплюватимемо свою віру, тоді не лише навчимося помічати наших ближніх і любити їх, а сподобимося бачити Самого Бога, Якому всяка слава, честь і поклоніння на віки вічні. 

Архімандрит Маркел (Павук)