У чому сенс однієї з найбільш суперечливих євангельських фраз? Як будувати відносини з батьками, які не поділяють наших духовних устремлінь? І чому відлюдником зможе бути тільки той, хто навчився жити в миру? Відповідає настоятель Спасо-Преображенської одновірчої громади міста Куровське Балашихинської єпархії Московської митрополії ієрей Олексій Гуглуватий.

– Поясніть сенс євангельської фрази Спасителя «вороги людині – домашні його» (Мф. 10:36)? Як же вона може поєднуватися, наприклад, з однією із заповідей Декалогу про шанування батьків?

– Не сказано: «людина – ворог домашнім своїм». Ми не повинні бути ворогами своїм батькам. Ми повинні ставитися до них з повагою незалежно від того, як вони ставляться до нас. Але навіть якщо домашні – вороги, в наступній заповіді ми читаємо, що Господь нам заповідає любити ворогів своїх, ким би вони не були. Тим більше, якщо це батьки! Інакше нічого, крім як любов і повага, бути не може. А ще – подяка батькам, за те, що вивели нас на світ Божий, вклали якісь знання, вміння. Нерідко буває так, що знайомляться з Богом в невіруючій сім'ї завдяки батькам. Тому що у невіруючих батьків могло бути чимало добрих справ, які могли посіяти насіння віри в дитині. Тим самим, вони роблять набагато більше, ніж ті, хто вірить номінально, але у своїх справах віруючими не є.

Так що ця євангельська фраза не суперечить ні заповіді про шанування батьків, ні заповіді любов. Тому що любити ми повинні всупереч усьому. Що значить, домашні – вороги людини? Нерідко буває так, що коли людина стає віруючою, близькі не розділяючи її богошукання хочуть її «приземлити» до якихось земних благ і в цей момент стають ворогами. Не тому, що вони бажають їй зла. Просто зі своєї «дзвіниці» вони вважають, що можуть людині зробити краще. Тоді як з точки зору християнства вони роблять тільки гірше, спокушаючи нас на те чи інше. Треба розуміти, що не завжди навіть рідні та близькі можуть бути послідовні в тому, що принесе нам благо.

– Що робити, якщо батьки проти духовних устремлінь молодої людини? Як реагувати, коли на адресу віри і спроб ведення християнського способу життя летять глузування, уколи, дратівливі репліки, заборони, і навіть блюзнірські висловлювання?

– Нерідко молоді люди, стаючи віруючими, впадають в неофітство. Але неофітство – не тільки благодатний стан прагнення всіма силами до життя за Божими заповідями. Нерідко за цим зовнішнім благочестивим життям людина забуває, що набагато важливіше – внутрішня робота над собою. В цьому випадку дуже часто буває так, що стикаючись з батьківським нерозумінням, людина починає думати: почалися гоніння. Тоді як ніяких гонінь немає, і люди дорослі навіть досвідченіше бувають, ніж молода людина, що прийшла до віри. Є така іронічна фраза: коли людина починає ходити до церкви, домашні стають не тільки ворогами, а й мучениками. Тому що іноді люди, тільки приходячи до віри, впадають в різні крайнощі, тоді як Бог від нас чекає зовсім не цього. У Псалмі сказано: «Жертва Богові зламаний дух» (Пс. 50:17). Богу потрібно ні стільки зовнішнє виконання якихось правил, скільки внутрішнє цілеспрямоване уважне духовне життя. І робота над цим може проходити так, що ми навіть не будемо нікого з близьких приводити в збентеження.

Був у житті старця Іоанна (Крестьянкина) такий випадок. Він прийшов з матір'ю на поминки. Проводилися вони чомусь в цей день скоромною їжею, а день був пісний. І маленький Іоанн не став цю їжу їсти. Люди на нього звернули увагу, і давай хвалити: «який Ваня молодець, подвижник!». Прийшли вони додому з мамою, і вона його вилаяла. Іоанн здивувався: «все-таки піст був». А мама каже: «Синку, я поклала собі в тарілку їжу, і батюшка за столом сидів, поклав в тарілку їжу, але ніхто з нас до їжі ні доторкнувся, щоб не виявляти себе якимось праведниками. Кажу тобі це не для того, щоб себе якось виправдати, а тому, що ти вчинив неправильно». У цьому буває частий конфлікт між неофітствуючою молоддю і дорослими, які іноді стоять на більш християнських позиціях по відношенню до того, як необхідно жити.

З іншого боку, бувають приклади, коли рідні не мають людської мудрості. І починаються в деякій мірі гоніння. У цьому випадку людина повинна зрозуміти: вони-то може і вороги їй, але вона їм – не ворог. Тому на батьків, рідних і близьких ображатися не можна. Потрібно розуміти, що просто люди мають ось таку духовну хворобу. Ображатися, ображати їх, нав'язувати свою віру цим людям не можна. Дуже часто працює все це на відторгнення. Ти нав'язуєш – а люди-то борються не проти віри, а проти того, що ти їм нав'язуєш, сам не принісши плоду віри. Їм це нав'язування – як лицемірство, яке вони не приймуть. Тому людині, що неофітствуює, або переносить спокуси від рідних і близьких потрібно не озлоблюватися, по-перше, а по-друге, не вважати себе розумнішими, важливішими і кращими за кого б то не було. Потрібно вчитися істинним смиренню і любові, яка готова пожертвувати собою заради інших людей. З такою любов'ю потрібно ставитися до тих, хто нас ще не зовсім розуміє в нашому прагненні бути віруючими людьми.

– Де знайти золоту середину щодо з батьками або родичами, які, з одного боку, намагаються маніпулювати родинними почуттями, а з іншого – спілкування з ними по-християнськи явно не корисно, і викликає тільки душевний біль і розлади?

– Треба намагатися не бути егоїстами. Перестанемо ми спілкуватися з одним, другими, третіми родичами – пристрасть нас не залишить, і здолає в іншому місці. На роботі знайдеться така людина, в лікарні на сусідньому ліжку нам раптом доведеться мати таке спілкування, яке нам буде неприємно. Це проблема ж не в них, а в нас. Проблема в тому, що ми не можемо навчитися спілкуватися, терпіти, миритися. І посилає Господь нам такі ситуації, щоб ми навчилися шукати золоту середину. Щоб ми навчилися любити і не ображатися, прощати, а не озлоблюватися. З рідними і близькими буває часто так: для зовнішніх людей ми порядні і хороші, а для близьких ми – злі вовкулаки. Таке часто буває і з християнами. Подивишся, зовні людина ангел у плоті, а додому приходить і стає нелюдом. І поводиться гірше безбожників.

В цьому плані потрібно намагатися боротися зі своїм егоїзмом. І золота середина буде в тому, щоб ми навчилися спілкуватися з рідними і близькими, тоді і в миру нам буде простіше з Божою допомогою. Є такий духовний закон, проголошений Антонієм Великим: щоб навчитися жити на самоті, потрібно навчитися жити серед людей. Просто втекти в пустелю зовні не вийде, якщо ти не навчився жити в суспільстві. Ти не принесеш ніякого духовного плоду. Християнину належить вчитися жити в світі, щоб бути сіллю землі, осолоняя суспільство своєю вірою.

Бесідував Володимир Басенков