4 серпня 2003 преставився митрополит Антоній Сурозький, мене завжди приваблював образ його думок, тому мені і захотілося написати про нього кілька слів.

У творчості владики Антонія я б виділив дві основні риси: сучасність і консервативність. Здавалося б, це взаємовиключні одна з одної категорії, але в особистості відомого Сурозького єпископа вони гармонійно переплелися. Все, про що він говорив, характеризується глибокою продуманістю. Думаю, що ніхто не стане сперечатися, що кожне слово владика буквально проживав, що він ніколи не говорив просто так. Його слова, проповіді, бесіди – результат тривалої духовної і розумової праці. Сучасність думки владики Антонія висловилася в його розумінні проблем людини і суспільства ХХ, та й XXI століття. Він не відвертався від світу в гордій самоізоляції і усвідомленні власного обранництва, він завжди був відкритий до діалогу, але при цьому завжди залишався в рамках православної традиції і здорового консерватизму.

Хтось, буває, критикує владику за відсутність у нього звернення до святобатьківської думки і покладання на свої власні умовиводи, але це насправді не так. Я не претендую на глибоке і всебічно розуміння творчості Антонія Сурозького, але з того, що сам читав, можу зробити висновок: владика глибоко знайомий зі святобатьківською думкою, просто, подібно більшості з нас, не звертається до її прямого цитування. У ньому можна виявити сам дух святих отців. Взагалі якщо ми простежимо історію православного богослов'я, то нескладно помітити, що її «золотою» епохою був період приблизно до VIII століття і, чим далі, тим оригінальність думки стає все більш рідкісною, при цьому ретроспективне обертання назад все більш популярним. Поступово авторитету і навіть сакральності святобатьківської думки надає її старовина. Звичайно, за межами VIII століття є і споглядальна аскетика прп. Симеона Нового Богослова, і паламітські суперечки, і дискусія з латинянами, та й руська релігійна філософія, тільки ось колишньої «щільності» і насиченості думки вже не спостерігається. Частково це обумовлено багато в чому досить докладно розробленим богослов'ям з усталеною термінологією, але і фактор нерухомої «фіксації» святобатьківського предання тут також очевидний. Не можна сказати, що владика Антоній в даному випадку зробив якийсь прорив, але у всякому разі він не просто цитував думки древніх отців, а намагався міркувати самостійно, не виходячи за рамки предання враховувати і виклики сучасності. Саме в цьому мені бачиться його безумовна заслуга.

Давайте звернемося до прикладу. Однією з моїх улюблених тем є місіонерство і все, що з ним пов'язано. Історія Церкви нам може багато розповісти про різні місії, де, або спеціально підготовлені люди, або ентузіасти, які навчалися на власному досвіді, несли Благу Звістку тим, для кого вона ще не була відкрита. Є думка, що місія якраз виключно доля обраної купки богословів, здатних «залізобетонною» аргументацією і правильно вибудуваної діалектикою підштовхнути прийняти православ'я тими, хто ще не належить церкві. Однак, якщо ми подивимося на існуючі місії, то нескладно буде побачити, що одним з вирішальних (якщо не самим вирішальним) з факторів їх успішності був особистий приклад життя самих місіонерів. В цьому плані не існує універсально застосовуваних методологій і практик, адже мова йде про людину з різнобічністю її поглядів, культури, проблем, скорбот і радощів. Ось і владика Антоній нам нагадує, що «місіонерство» – термін іноземного походження, який на нашу мову найкраще перекласти як «посланництво». Але ж правда, що навіть таке незначне уточнення вже змушує нас переосмислити саму суть місіонерства. «Посланництво наше особливого роду, – каже владика, – не як політичних посланців, які намагаються «налагодити» якісь справи, а посланців Божих, яких Він посилає для того, щоб бути його свідками. Місіонерство полягає не в тому, щоб звертати людей в ту чи іншу віру, в те чи інше віросповідання, а в тому, щоб людям відкрити шлях до Бога, і це – найголовніше». Тут важлива не витіювата діалектика, а свідчення того, що ми реально зустріли Бога, Бога, не відокремленого від нас непереборною безоднею своєї могутності, а Бога втіленого, люблячого нас без всякої межі і Того, що цією любов'ю заради нашого порятунку втілився і піднявся на хрест. Свт. Григорій Палама закликає залишити нам боязнь про гріхи, адже тепер вони відпускаються, залишити жах, перед тим, що нам загрожувало, тому що з отриманням обіцяного нам, ми стаємо Божими синами і спадкоємцями. Подібна думка у владики Антонія виражена такими словами: «ми боги за покликанням. Різниця між нами і Богом в цьому процесі досягнення обоження в тому, що ми можемо бути богами за прилученням, не за природою, подібно до того як Христос став людиною, долучившись нашій природі, будучи Сам по Собі Богом. Ми вкорінені в цій дії Божій, в цьому творчому Слові Божому, обумовленому Його волею і любов'ю». Ось про що повинен свідчити справжній місіонер, а не просто намагатися професійними хитрощами «заткнути» опонента «за пояс».

Антоній Сурозький каже, що за минулі століття, в богослів'ї ми багато передумали. Як я зазначив вище, для нас сама старовина сакралізується, ми дорожимо святістю авторитету отців, але, зазначає владика, зовнішня людина кожному з нас може поставити справедливе запитання: «А що завдяки цьому змінилося особисто в тобі?». Це ж найважливіше в місії, з цього і повинно починатися наше свідчення Євангелія. Зустрічаючи нас, люди повинні бачити не мертву оболонку, а живу людину; говорити собі: «я хочу стати християнином не тому що інші християни якось вдало (або правильно) вірять, а тому, що вони стали для мене іконою, вони дійсно зустріли Живого Бога. Я побачив в них те, що ніколи не бачив і навіть про існування чого не підозрював». Давайте ще раз уважно вчитаємося в слова владики Антонія: «я думаю, що одна з найосновніших проблем нашого часу полягає в тому, що століттями ми викладали людям вчення, але не обов'язково відкривали перед ними життя, яке в цьому вченні, тому люди і йдуть від Церкви, що яке їм діло до різниці у віросповіданні, в розумінні Святої Трійці, в тому чи іншому. Я хочу зустріти Бога, а не його опис, я хочу Живого Бога, а не мертву ікону».

Владика Антоній хоча і помер на самому початку XXI століття, але чітко і ясно усвідомлював, що в наступаючому столітті завданням християн, в плані місіонерства, є вміння відкривати Бога іншим через себе. В іншому ж випадку, в суспільстві тотального релятивізму, християнство перетворюється в одну з релігій, точок зору, філософій, але не являє Тіло Христове, не являє Істину. Проживши практично чверть XXI століття, ми стаємо свідками слів Антонія Сурозького, які збуваються. Він не був ясновидцем або пророком, він просто вмів думати глибоко. Думаю, що кожен з нас, в повсякденному спілкуванні, з певною постійністю стикається з проблемою байдужості людей до питань віри, релігії, конфесійної приналежності. Проблема криється не тільки в самому суспільстві, але і в нас, сучасних християнах – людях, ще не навчилися свідчити про Христа своїм життям. «А якщо вони (тобто зовнішні люди) зустрічають людину як Серафима Саровського, Сергія Радонезького, Феофана Затворника, тоді питання немає, варто подивитися на них і знати, що в них є щось, чого ніде раніше вони не зустрічали. Ось у чому місія», – підсумовує владика Антоній.

Читати потрібно і Святе Письмо, і творіння святих отців, але іноді варто братися за творчість таких людей як митрополит Антоній Сурозький, адже саме в їх творах можна знайти проблематику і відповіді на питання, що турбують сучасну людину.

Протоієрей Володимир Долгих