Навіщо нам україномовний переклад «Послання Варнави»?

Рецензує переклад «Послання Варнави» українською мовою, здійснений кандидатом богослов’я, кандидатом філологічних наук, відомим перекладачем із давньогрецької мови протоієреєм Олегом Кожушним, кандидат богослов’я, кандидат філософських наук, професор КДА Тарас Борозенець.

Україномовний переклад «Послання Варнави»

Радий привітати всіх україномовних читачів із, без перебільшення, видатною подією вітчизняного культурного життя - виходом у світ першого перекладу «Послання Варнави» на українську мову, здійснений кандидатом богослов’я, кандидатом філологічних наук, відомим перекладачем із давногрецької мови прот. Олегом Кожушним. Наскільки нам відомо, це також перший повний переклад Послання серед усіх слов’янських мов.

У чому цінність перекладу?

Переклад упереджується вступною частиною «Виникнення ранньохристиянської писемної традиції», яка дозволяє осмислити зміст «Послання Варнави» в культурному і духовному контексті історії ранньої Церкви. Безпосередньо присвячене Посланню «Слово до читача», яке, на нашу думку, було б краще назвати «Послання Варнави як пам’ятка ранньохристиянської писемності». У ньому о. Олег розкриває питання авторства, часу та місця написання, а також форми та змісту пам’ятки.

Сам текст перекладу супроводжується влучними авторськими назвами глав, які відсутні в оригіналі, та слушними примітками. Весь цей розлогий методологічний апарат не переобтяжений науковим академізмом і тому робить зміст «Послання Варнави» зрозумілим навіть для людей без спеціальної богословської та історичної підготовки. Разом із тим перекладачу вдалося утриматися від зайвого спрощення й тим самим досягти оптимальної міри доступності та науковості.

Переклад «Послання Варнави» безумовно є цінним для вітчизняної наукової спільноти, істориків Церкви та патрологів зокрема. Так, він укотре ставить перед дослідниками писемності отців Церкви питання характеру християнського алегоризму як богословського методу, його якісної визначенності та місця серед інших типів алегоричного підходу.

Адже автор Послання цілком слушно вважається родоначальником власне специфічно християнського алегоризму, який у християнському середовищі отримав назву типології. Типологія з самого початку доволі жорстко протиставляється релігійно-іудейському алегоризму разом із філологічним (ширше мистецьким) і філософським варіантами алегоризму античної культури.

Прот. Олег Кожушний

Релігійно-іудейський тип алегоризму

Перший був переважно розроблений у творах іудейського філософа та теолога Філона Олександрійського, який за допомогою алегоричного підходу створив масштабний еліністичний синтез іудейської старозавітної та еліністичної мудрості, вбачаючи в конкретних образах Тори, античних міфах і філософських, в основному платонічних і стоїчних, вченнях наявність єдиного ідеального змісту (логосу).

Принципи своєї алегоричної герменевтики Філон виклав у трьох книгах «Правил алегорії» та біля тридцяти екзегетичних працях. Його тлумачення відзначається значним відходом від біблійного історизму: події Вітхого Завіту фактично перетворюються в повчальні моралізаторські притчі, а месіанські та есхатологічні очікування відходять на задній план. Серцевиною філософії Філона є ідея Логосу – творчого Слова, сили та первородного Сина Божого, який пантеїстично ототожнюється зі світовою душею.

У Середні віки справа Філона в іудейському середовищі була продовжена Моше бен Маймоном (Маймонідом). Якщо перший тлумачив Вітхий Завіт через призму платонізму та стоїцизму, то другий намагався «погодити Тору з істинною наукою», спираючись на філософію Аристотеля. Основною працею філософа і теолога є «Путівник розгублених», в якому богословські положення Вітхого Завіту піддаються раціоналістичній інтерпретації. Так само як і Філон Маймонід пантеїстично розуміє Бога Творця як незриму, животворящу душу світу.

Філологічний тип алегоризму

Філологічний тип алегоризму широко представлений фактично в усіх жанрах античної літератури (епосі, баснях, трагедії, комедії, життєписах тощо) та відзначається вільним суб’єктивно-творчим розвоєм художньої фантазії митця та читача. Як художній прийом алегорія виникає на грунті міфології, знаходить свій вираз у фольклорі та отримує свій подальший розвиток в античному, а потім і середньовічному мистецтві. Форма та зміст мистецької алегорії цілком залежать від замислу та вигадки автора, а також творчих здібностей інтерпретатора.

Філософський тип алегоризму

Філософський тип алегоризму яскраво виражений в піфагореїзмі, платонізмі, стоїцизмі та неоплатонізмі, в рамках яких був здійснений проект раціоналістично-ідеалістичної деконструкції та витлумачення античної міфології. У конкретних антропоморфних і зооморфних образах богів вбачали репрезентацію абстрактно-теоретичних ідей, принципів, законів, того справжнього та ідеального світу, до досягнення якого закликали Платон і Плотін. Своєї вершини філософсько-платонічний алегоризм досягає в творчості Прокла, а саме в таких його працях як «Першооснови теології» та «Теологія Платона».

Християнська типологія

На відміну від нехристиянського алегоризму, християнська типологія – це богословська методоекзегеза Священного Писання, в основу чого покладено принцип радикального христоцентризму. Для апостолів і святих отців Церкви все Священне Писання, весь Вітхий Завіт і Завіт Новий, є явним чи не явним (таємничим, образним) за формою, але єдиним за змістом свідченням про одну Істину – Боголюдину Іісуа Христа; більше того, є єдиним словом єдиної Істини - єдиного Слова Божого. Абсолютний христоцентризм цілком визначає всі інші принципи християнської типологічної екзегези, а саме принципи історизму, пророцтва, есхатологізму та сотеріологізму.

Взірець типологічного тлумачення Вітхого Завіту ми знаходимо у самій постаті та євангельській проповіді Господа, Який тим самим надихає подальші покоління християнських екзегетів-типологів. Сам Христос Своїми справами та словами, Своєю хресною смертю та воскресінням засвідчує остаточне виповнення у Собі всіх вітхозавітних символів, прообразів, пророцтв, очікувань і сподівань. «Не думайте, что Я пришел нарушить закон или пророков: не нарушить пришел Я, но исполнить» (Мф. 5:17). Він – «більше» пророчої місії Іони (Мф. 12:41), «більше» мудрості Соломонової (Мф. 12:42), «більше» царства Давидового (див. Мк. 2:25-28), «більше» єрусалимського храму (Мф. 12:6). У Ньому і через Нього настає месіанський вік (Лк. 4:16-21), приходить царство чи правління Боже (Мф.12:28), сходить на віруючих Дух Святий (Лк. 24:49; Діян. 1:8), укладається новий і останній завіт з Богом (Мк. 14:24). Апостоли вірно слідували типологічному методу свого Вчителя для підтвердження євангельської місії (див., наприклад, Євр. 8:4-5, 9:9; 1Кор. 10:1-13, Рим. 5:12-21, 1Пет. 3:18-22).

У систематичному плані християнська типологія вперше була розроблена Варнавою, далі підхоплена та розвинена представниками антіохійської богословської школи, своєї ж вершини набула в творчості преп. Максима Сповідника.

Про зміст та актуальність «Послання Варнави»

За своїм змістом та спрямуванням «Послання Варнави», очевидно, відноситься до ранньохристиянської доби «мужів апостольских», відзначається антиіудейським полемічним та апокаліптичним характером. У його простих і щиросердих словах відчувається живе дихання святої апостольскої керигми – самої суті церковного Передання.

Христос, Син Божий і Син людський, є єдиним сенсом і першообразом Вітхого і Нового Завітів. Лише Він є Господом всіх християн, єдиним для них мірилом істини, добра, краси, свободи, життя і любові. Перефразовуючи відомий афоризм давньогрецького софіста Протагора, можна сказати: для християн Іісус Христос, воістину, є мірою всіх речей, існуючих, що вони існують, і не існучих, що вони не існують.

Саме в цьому абсолютному христоцентризмі можна віднайти пояснення духовної стійкості перших християн перед обличчям гонінь, мук і смерті, здавалося б в ситуації повної історичної безперспективності та безнадійності. І саме в цьому полягає нетлінна актуальність «Послання Варнави» – послання особисто до кожного і до всіх, послання до минулих, сучасних і прийдешніх поколінь, послання до всієї Церкви Божої. Ми повсякчас маємо пам’ятати: в земній історії Церква завжди перебуває у ситуації кризи, у ситуації, коли руйнуються всі тимчасові людські сподівання на безхмарне земне благополуччя і щастя. Лише тільки безкомпромісне стояння у православній вірі в Спасителя веде людину до вічного Царства Божого – Царства блаженної Любові у Христі Іісусі.

Сподіваємось, з ласки Божої, Лист Варнави допоможе всім його читачам зустріти та поєднатися з Господом нашим Іісусом Христом в Його Єдиній, Святій, Соборній, Апостольскій, Православній Церкві. «Ибо все из Него, Им и к Нему. Ему слава во веки. Аминь» (Рим. 11:36).

 
Социальные комментарии Cackle