Війна та людина: думки вголос
Добігає кінця третій тиждень війни. За минулий період була хороша можливість поспостерігати за людьми і зробити деякі висновки, якими хотілося б поділитися.
Війна – це, безперечно, зло. Християнство ніколи не було абсолютно пацифістською релігією. Хоча кожен із нас прагне миру, але при цьому справжні християни завжди розуміють, що в умовах тотальної поразки гріхом царство гармонії, безпеки та комфорту побудувати неможливо, скільки б людство не згрівало в собі подібні надії.
Так, з війни можна отримати корисні уроки, в умовах важких випробувань можна стати кращим, благороднішим, через скорботи і біль Господь кожного закликає до покаяння та перегляду свого життя. Але це не робить саму війну благом. Сильно грішить той, хто думає, що світ, порозуміння, однодумність та любов можна принести на ракетах, гарматах та танках. Багато християн сьогодні кинулися підтягувати цитати і події Старого Завіту як аналогії з сучасністю, але багато християн не враховують, що приклади зі Святого Письма – це не трафарети, придатні для кожного випадку без винятку.
Думаю, що розглядаючи лиха як кару Божу або заклик до покаяння потрібно розрізняти природні катастрофи, як Всесвітній потоп чи загибель Содому та Гоморри та нашестя іноплемінників на обраний народ. У першому випадку немає прямої дії людської волі, а грішники просто гинуть, у них не залишається часу на каяття. У світі так можуть відбуватися як природні катастрофи, так й техногенні. У другому – вирішальне значення все-таки має людська воля – хоча правителі і військо язичницьких народів є знаряддям у руках Божих, але їх ніхто не гвалтує, не змушує робити військові дії, вони йдуть на це самі. Більше того, ми ніколи не побачимо, щоб поневолювачі ізраїльського народу шанувалися якимись добрими і тими, хто поступає праведно. Візьмемо, наприклад, книгу пророка Авакума. У першому і другому розділах, там ясно написано, що за безбожність юдеїв Господь наведе на них халдеїв, але й самі язичники, будучи морально ще більш розбещеними, поплатяться за свої пороки. Загалом, усе це я написав для того, щоб ми не просто, подібно до сучасних юристів, які «жанглюють» закони як завгодно, підшукували місця зі Святого Письма для виправдання своєї позиції, але підходили до біблійних текстів більш осмислено.
Взагалі, зауважте, що коли ми звертаємося до Біблії, то дані в ній ідеї, настанови, заповіді та приклади сприймаємо у двох шарах. Перший – широко, щодо подій, що відбуваються у світі чи країні, другий – більш вузько, щодо самих себе. Звідси неважко дійти невтішного висновку, що у першому випадку похибок і помилок не уникнути, оскільки ми не знаємо всіх обставин, умов і нюансів, які є у великій політиці. У другому випадку ми можемо претендувати на об'єктивність, адже самих себе ми знаємо найкраще. Тому, мені здається, що в умовах війни та страждання великої кількості людей всі суперечки та дискусії про зіткнення цивілізацій, геополітику, формування та дію ідей треба відкласти на мирні часи.
Нині все спрощується, адже важлива саме людина, а від позитивних змін індивіда залежать позитивні зміни всього суспільства. У таких умовах Господь кожному дає в руки свої інструменти: хто має можливість захищати і рятувати, нехай захищає і рятує; у кого є можливість нагодувати, обігріти, нехай годує та обігріває; хто має можливість лікувати, нехай лікує; хто може підтримати словом чи молитвою, нехай говорить і молиться тощо.
Подивіться, ми зараз справді вчимося жити по-християнськи. Для нас пропало звичне «завтра» і залишилося тільки «сьогодні». Ми вже не можемо нічого планувати навіть на найближче майбутнє, тому що ніхто не знає як може змінитись ситуація на фронтах, про що домовляться політики та ін. Що це як не пряма можливість реалізації слів Христа: «Не дбайте про завтрашній день, бо завтрашній сам буде дбати про своє: достатньо для кожного дня своєї турботи» (Мт. 6, 34)? Це, безумовно, непросто, але це найкращий вихід. Що толку рвати собі серце, просиджуючи по кілька годин до ряду за стрічками новин? В умовах війни смерть ходить поруч, наново навчаючи нас любити і цінувати те, що ми вважали само собою зрозумілим. Люди стали більше спілкуватися та допомагати один одному. Сусіди, які роками жили поряд і лише віталися в ліфті, роззнайомилися, об'єдналися в групи та разом вирішують поточні проблеми. Ми стали більше цінувати сім'ю, друзів, рідну домівку. Далеко не всі з нас віруючі, церковні люди, але якщо покаяння – це зміна розуму, то, можливо, для світської людини і такі зміни – у бік переоцінки свого життя – це теж своєрідне покаяння або хоча б шлях до нього.
У всіх цих можливостях трансформації є й інша темна сторона. Називається вона ненавистю, злістю, помстою, зловтіхою. Нам може здаватися, що в умовах війни вони виправдані, але самі по собі ці руйнівні стани. Рано чи пізно війна закінчиться і нам потрібно буде будувати життя в нових, мирних умовах, а на ненависті нічого доброго не збудуєш. Потрібно сьогодні зробити все, щоб зберегти шляхетність душі і, стикаючись зі злом, самому не стати цим злом.
Сьогодні зусилля людини досягають найвищих точок напруженості. Ми напружуємося для того, щоб жити тут і зараз. Напружуємося, щоб допомогти ближньому. Напружуємося для того, щоб не піддатися озлобленню. Нарешті, напружуємося для того, щоб покаятися у своїх злочинах, яких у кожного вистачає, і змінитись на краще. Ніхто з нас не хотів війни, але вона вже йде, і зараз ми можемо придбати те, чого не придбали б за жодних інших умов – давайте не проґавимо цей шанс. Кажуть, що час лікує, а тому настане момент, коли всі сьогоднішні скорботи, переживання та біль залишаться у минулому. І тоді важливо буде хоча б пам'ятати про них, пам'ятати, щоб усі позитивні зміни в нас залишилися раз і назавжди, а набутий досвід не канув у небуття.
Протоієрей Володимир Долгих