Бог в житті людини
Один відомий свого часу радянський актор, підводячи підсумок свого життя, сказав про свою головну трагедію так: «я забув Бога».
Дивно, але в наш час в забутті Бога не бачать біди навіть християни. А тим часом всі ми в тій чи іншій мірі забули Його. Ні, ми, звичайно, і в храм ходимо, і в Таїнствах беремо участь регулярно, і молимося щодня. Ось тільки в інший час, не зайнятий молитвою, не обтяжений проблемами, де у нас Бог?
Чи пам'ятаємо ми про Нього, коли будуємо плани, чи згадуємо, коли представляється випадок зробити добру справу, чи не забуваємо, коли трапляється спокуса? Чи нагадує нам природа про Його премудрість, а любов наших близьких про Його любов? Чи хочеться нам дякувати Богові сонячним ранком, чи можемо бути спокійними, сподіваючись на Нього в труднощах?
Якщо основний час нашого життя заповнюють суєта, занепокоєння, страх і туга, то будьте впевнені: ми дійсно забули Бога, відсунули кудись на периферію свідомості, пристосувалися жити без Нього.
Але ось з'явилася нова інфекція… Чи не самий час згадати про Бога?
Судіть самі: по-перше, будь-який локальний або глобальний катаклізм не що інше, як Боже відвідування. Мета відвідування – спасіння людини. І людину є від чого рятувати. Від прийнятого нині розпусного способу життя до відвертої моральної ницості, що вважається за нинішніми часами нормою, а місцями навіть заохочується. По-друге, тому що подібного роду потрясіння легко і швидко дають зрозуміти людині, що вона з себе насправді представляє і від Кого в дійсності залежить. По-третє, невпевненість ні в чому і ні в кому робить людину здатною по-справжньому довіряти Богу. Так, між іншим, і зароджується правильна віра. Віра, заснована на довірі і з довірою нерозривно пов'язана. Заклик Христа «Будьте як діти» актуальний в тому числі і в питанні віри. Вірячи в Бога, християнин повинен ще й вірити Йому. Так, як дитина вірить батькам. Всі, у кого є діти, знають, як немовлята поводяться на руках батька або матері. Дитину можна просто тримати, грати з нею або навіть підкидати. При всіх цих діях дитя, як правило, сміється і радіє. Воно повністю розслаблене, оскільки довіряє батькам і їх рукам. Ось так і людина повинна вміти довіряти Богу. У будь-якій життєвій ситуації, в радості, в біді, перед обличчям випробувань або негараздів довіра Богу, віра в рятівність Його промислу не повинні залишати християнина. Справжня віра, права і рятівна, завжди побудована на довірі.
Втім, з вірою і надією все мало-мальськи зрозуміло – зараз саме життя, незалежно від нашого бажання, вчить цьому. Важливо навчитися в цілому такому ставленню до Бога, яке не дозволить впасти в забуття про Нього.
Для цього варто звернутися до Псалтиря, вдивитися в те, як ставляться до Бога автори псалмів. Вони благоговіють перед Ним, бояться Його, в трепеті служать Йому. І одночасно люблять Бога, втішаються, радіють у Бозі, захоплюються Ним. Вони буквально живуть і дихають Богом, то абсолютно по-дитячому довіряючи Йому, то майже по-євангельськи боячись поглумитися власним гріхом над Його безмірним людинолюбством.
Варто тільки перейнятися духом Священної поезії – і заповідь про любов до Бога, цілком і безроздільна, вже не буде здаватися ні абстрактною, ні нездійсненною. І віра стане живою, і надія дієвою. Присутність же Бога в нашому житті стане настільки очевидною і відчутною, що впасти в забуття буде просто неможливо.
Протоієрей Володимир Пучков