День святих первоверховних апостолів Петра і Павла , або в чому полягає головна церковна реформа?
12 липня ми вшановуємо святих первоверховних апостолів Петра і Павла. Цього дня завершується Петрів піст, який цього року за тривалістю майже не поступався Великому.
І протягом усього Петрового посту в Україні вирувала і продовжує вирувати автокефальна «пожежа» в умах людей, яку вміло роздмухують ЗМІ. З цього приводу в світлі великого церковного свята святих апостолів хотілось би поговорити ось про що.
Звернемо увагу, дорогі брати і сестри, на ланцюжок літніх свят. Трохи більше місяця тому ми відзначали головне свято, що завершує Тріодь Цвітну – день Святої Трійці. На мій погляд, наступні свята є подіями на кшталт супутників, сателітів дня Святої Трійці.
У чому головний сенс вищезгаданого свята? День народження Церкви. Зішестя Святого Духа на апостолів. Але це стало не точкою, а, навпаки, початком, відкриттям Неба. Святий Дух продовжує сходити і на нас, тому що Церква дотримується законної священницької ієрархії. І на прикладі кожного єпископа, ієрея чи диякона Української Православної Церкви можна простежити ланцюжок рукопокладень (хіротоній тих, хто висвячував конкретного священнослужителя) до святих апостолів. Таким чином, потік благодаті Святого Духа ніде не було перервано. Він іде безпосередньо від Христа. У цьому суть Церкви.
Петрів піст передує дневі Святої Трійці. Потім ми відзначаємо день Всіх святих і день Всіх святих, у землі Руській просіялих – як символ того, що благодать Духа Святого з Сіонської світлиці П’ятдесятниці продовжує виливатися на сотні поколінь православних християн, роблячи їх святими. Вона продовжує виливатися і на нас.
Сьомого липня святкуємо Різдво святого Пророка, Предтечі і ХрестителяГосподнього Іоанна як провісника нашого спасіння.
І наостанок, завершується піст днем вшанування живого каменя фундаменту Церкви – святих первоверховних апостолів Петра і Павла, які наче говорять, що благодать Святого Духа, яка вилилась у день П’ятдесятниці, зберігається і передається в апостольській спадкоємності. І без неї не може бути Церкви. Згадаймо дев’ятий член Символу Віри: «Вірую... У Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву». Без апостольської спадкоємності Церкви немає. І як би певні кола не намагалися легітимізувати розкол, з нього Церкви не вийде, тому що її на гріху не побудуєш. Гріх завжди залишається гріхом. І зцілює його тільки покаяння і прилучення через покаяння до канонічної Православної Церкви.
І закон цей не людський, а Божий. На догматах як богооткровенних істинах і канонах, як правилах, встановлених Соборами святих отців згідно з навіюванням Святого Духа, стоїть Церква. І фундамент її – апостольськаспадкоємність. Без неї немає священства.
Ситуація в Україні не є чимось новим. Історія знає багато прикладів, коли королі, курфюрсти, князі, імператори та інші представники влади намагалися втрутитися в справи Церкви. Нічого доброго з цього не виходило. Спроба поєднати Христа з Веліаром народжувала виродка, організацію, яка зовні, можливо, і нагадувала Церкву, але була позбавлена її внутрішньої рятівної сили. Таке релігійне об’єднання перетворювалася в суспільно-політичну інституцію, де цілком серйозно на найвищому рівні обговорювали потребу з Огласительних молитов прибрати відречення від сатани, робились спроби «догматизувати» вчення про те, що Христос і диявол – рівноправні «сини» Божі, або ж, наприклад, вибрати жінку-лесбійку «єпископом».
Чи хочемо ми цього? Чи хочемо ми притягнути Церкву у світ? Занурити її білий і святий одяг у багно?
Мені здається, що церковну реформу слід починати не з політичної трибуни, а з самого себе: почати читати ранкові та вечірні молитви, житижиттям Церкви, сповідатися, причащатися, читати Псалтир, творити справи милосердя, бути уважним до життя власної душі.
Обсяг роботи тут величезний! Варто тільки з Божою поміччю приступити.
Згадаймо, від чого впала Візантія? Там була така приказка: «У Константинополі багато богословів, але мало християн». Ось і деякі сучасні люди в якому-небудь барі за келихом пива з ковбаскою або в черзі супермаркету обговорюють питання автокефалії. Але хочеться запитати таку людину: «Дорогий, коли ти останній раз хрестився, звертався до Святої Трійці, розгортав молитовник чи був у храмі?»
Якщо людина стоїть у храмі, подібно до митаря плаче і внутрішньо б’є себе в груди, а її душа волає до Бога: «Боже, будь милостивий до мене, грішного», то їй не до автокефалії. Вона шукає зцілення і спасіння.
Ось і нам потрібно шукати перш за все порятунку душі. І саме в цьому для нас повинна полягати головна церковна реформа – метанойя, зміна самого себе.
Ієрей Андрій Чиженко