Як подолати розбрат?
Проповідь архімандрита Маркела (Павука), духівника Київських духовних шкіл.
Хоч би як ми не відгороджувалися одні від одних стінами, залізними дверима, кордонами, як би не різнилися мовою, релігійною приналежністю чи соціальним статусом, ким би ми не були, та всі ми – діти Адама і дуже тісно пов’язані між собою. Як пише апостол Павло, «нема ні грека, ні юдея, ні обрізання, ні необрізання, ні варвара, ні скіфа, ні раба, ні вільного, але все й у всьому – Христос» (Кол. 3:11).
Єдине, що нас розділяє і навіть здатне вбити, – це гріх.
Коли падаємо в провалля гріха, то навіть якщо робимо це таємно, тягнемо за собою багатьох інших людей, які починають воювати між собою. Коли чинимо спротив гріху та перемагаємо, тоді без слів спонукаємо й оточуючих до боротьби та здобуття перемоги над злом, до примирення ворогуючих.
Цього ми не бачимо і не відчуваємо, поки живемо лише для власного задоволення або вузького кола рідних та близьких і не належимо до Святої Православної Церкви. Коли стаємо членами Церкви, яка є тілом Христовим, тоді всі, хто також до Неї належить, стають нашими братами і сестрами.
Про це пише сербський святий ХХ століття преподобний Іустин (Попович). На його думку, церковність — це «відчуття особистої за все відповідальності.
Християнин знає: коли він падає, він із собою й інших тягне… коли встає – й інших піднімає…» У Церкві «кожний служить усім і всі – кожному, кожний член живе і спасається з допомогою всього тіла Церкви, за посередництвом усіх членів Церкви, і земних, і небесних. Тобто нема нікого чужого для тебе, всім ти зобов’язаний і всім ти служиш, через усіх тече єдине спільне життя, і в кожному є частинка тебе самого. На відміну від церковної людини, всі ідеї і вся діяльність нецерковної людини пронизані одним бажанням і одним прагненням: утвердитися у своїй самості, стати незалежним і самостійним, як Бог».
Наша сповідь, молитви, причастя мають служити не самозаспокоєнню, а святій цілі єднання з Богом і ближніми. Коли цього не відбувається, а після молитви чи Причастя ми стаємо злими та дратівливими, то це свідчення того, що ми не щиро покаялися, неправильно і розсіяно молилися, в осуд собі прийняли Святі Христові Таїни.
Багато хто виправдовуючись може сказати, що не відразу дається уважна молитва, не всі можуть відразу щиро розкаятися у своїх гріхах і не в осуд приступити до Причастя, не всі можуть бути святими. Але Слово Боже, як пише апостол Павло, здатне «судити думки й наміри серця» (Євр. 4:12). Тобто, якщо у нас є прагнення до святості, до єднання з Богом і ближніми, тоді, незважаючи на всі спокуси, яких особливо багато виникає на дорозі у тих, хто йде до цієї святої цілі, ми стаємо переможцями. А в Книзі Апокаліпсис сказано: «Хто має вухо, нехай слухає, що Дух промовляє до Церков: переможцеві дам їсти з дерева життя, що є в Божому раю» (Об’явл. 2:7).
У цю неділю ми згадуємо всіх святих, що просіяли у землі Руській. Це були люди різного соціального статусу, різних національностей, не лише росіяни чи українці. Серед них зустрічалися і греки, і мадяри, і молдавани, і грузини, і євреї та інші, але всіх їх об’єднала Свята Православна віра і велике прагнення до святості. Для нас однаково дорогі як Антоній і Феодосій Печерські, преподобний Сергій Радонезький, святий благовірний князь Олександр Невський, так і святитель Петро Могила, преподобний Мойсей Угрин, Максим Грек.
Нині, коли ламаються списи у міжконфесійних стосунках, коли вже дійшло до того, що триває війна між братами по вірі і по крові, єдине, що може нас всіх примирити і об’єднати, – це не томос про автокефалію, не запекле відстоювання своїх державницьких і національних інтересів, а прагнення до святості.
Згадаймо відоме коло преподобного авви Дорофея: чим ближче до його центру – Бога, тим ближче ми, що знаходимося на його радіусах, одні до одних.
І цьому вчить усіх нас вітчизняна історія. Святому рівноапостольному князеві Володимиру вдалося примирити ворогуючі між собою князівства завдяки хрещенню спочатку киян, а потім, з допомогою молитов наших преподобних Києво-Печерських, просвітити Христовою вірою і всіх оточуючих. Преподобний Сергій Радонезький зумів зібрати роздроблені і ворогуючі між собою, на радість завойовникам татаро-монголам, князівства та об’єднати їх за образом Святої Трійці, вселивши у своє серце святість. Нинішнє відродження Православної віри після 70 років жорстоких гонінь на нашу Церкву не могло відбутися, якби не подвиг тисяч новомучеників і сповідників руських, що не захотіли поміняти віру Христову на примарне світле майбутнє.
Тож, дорогі брати та сестри, не будьмо мрійниками, які впевнені, що хтось прийде з Америки чи Європи та подарує матеріальний добробут і примирення, а стараймося самі стати святими, бо лише так ми зможемо подолати ворожнечу між собою і за образом Святої Трійці досягти єднання, спокою і благополуччя в цьому житті й наслідувати Царство Небесне. Амінь!