Як співвідносяться закон Божий і світське право? У чому вони схожі і чим різняться? Чи є можливим в державі законодавство за Євангелієм? Про співвідношення християнської совісті і світської етики – в нашому тексті.

Під законом ми звикли розуміти нормативно-правовий акт, що діє в рамках будь-якої правової системи. Правова система була ще в раю, і Господь визначив Адаму і Єві перші законодавчі рамки, за які не рекомендувалося порушувати. Слідом за порушенням закону було покарання, вигнання з раю і важка «покута» життя в грішному світі. З тих пір справа закону написана Богом в серцях людських (Рим. 2:15). З давніх-давен люди створювали системи регулювання своїх відносин через утвердження прав і обов'язків, а також покарання за проступки і злочини. Людське суспільство було змушене організуватися в держави. В іншому випадку життя людей могло б перетворитися на справжнє пекло. Чому? Тому що далеко не у всіх в серцях панують добрі наміри, а спокуса вчинити злочин завжди велика. Тим більше якщо не завжди відчутним є страх покарання.

Саме по собі людське право передбачає систему заходів примусу та обмеження. «Вкрав, випив – в тюрму» – похмурий, заїжджений, але зрозумілий слоган про те, що будь-який злочин в правовій державі буде покараним за всією суворістю закону. У Бога, звичайно, все інакше. Та й сам гріх в своєму понятті набагато ширший правових рамок судової системи. Право містить в собі мінімум моральних норм, та далеко не всі. Не вбивай, не вкради, не свідчи неправдиво – ми бачимо, що в наші дні за порушення цих боговстановлених законів можна отримати реальне покарання від держави. А ось перелюб і заздрість, невшанування батьків і релігійна індиферентність з точки зору держави порушенням закону не вважаються. Хоча в старозавітні часи перелюб, наприклад, карався стратою. Згідно із законом того часу: «Якщо хто буде чинити перелюб із чиєюсь жінкою, хто буде чинити перелюб із жінкою свого ближнього, – то нехай будуть віддані смерті і перелюбник, і перелюбниця» (Лев. 20:10).

Християни часом лають державу за те, що вона вибирає світськість в частині законів. Мовляв, як же так, у нас було православна держава майже 1000 років, куди ж подіти Руську Правду і Соборне укладення 1649 р., Судебник і Стоглав? Що ж, ми опинилися в даній історичній реальності, але це не привід для смутку. Насправді завдання держави полягає не в будівництві Царства Божого на землі, а в збереженні на підзаконному просторі спокійного, мирного і комфортного співіснування всіх громадян. Безумовно, норми моралі ширші, ніж законодавчі рамки. І саме ця сфера часто стає причиною широкої суспільної дискусії, суперечок і навіть полемічних конфліктів між носіями різних систем цінностей.

На жаль, пошкоджена природа людини не дозволяє їй у всій повноті прийняти Божественний закон. Саме тому закони і в нашій країні в тому числі носять світський характер, при цьому намагаючись зберігати баланс і поважати почуття віруючих людей. В «Основах соціальної концепції Руської Православної Церкви» сказано також, що якщо людські закони абсолютно відкидають Божественну норму, то вони перетворюються в беззаконня. Проте навряд чи коли-небудь в історії ми отримаємо законодавство, засноване на Євангелії. З одного боку, для цього нам потрібно воцерковлення суспільства (або значної його частини), а з іншого, не дуже зрозумілі в такому випадку запобіжні заходи «правопорушень». Погодьтеся, євангельські закони говорять про свободу вибору. Тобто здійснювати гріх чи ні –  завжди рішення людини. І за подібну провину Бог не карає людину в цю ж секунду ударом блискавки з небес. Ні, Бог дає людині час і терпляче чекає від неї покаяння, виправлення. За покаяння, яке з точки зору світського закону ніяк не сприймається, Господь ще й може нагородити грішника, який розкаявся. Повна несумісність Божественного і світського.

Тому християнин може жити в будь-якій правовій системі. Церква Христова закликає віруючих бути законослухняними громадянами. Можливість відстоювати громадянські права лише допомагає християнам здійснювати своє високе покликання. Але якщо вимоги закону загрожують вічному спасінню, віруючий закликається до подвигу сповідництва. Таких прикладів чимало було і в перші століття християнства, і в інші часи, наприклад, в перші десятиліття правління радянської влади. Однак християнин завжди виступає не з позицій грубої сили і беззаконня, а з позицій законного відстоювання своїх прав проти безумовного порушення іншою людиною, організацією, суспільством або державою заповідей Божих. Сила християнина – в любові, мирі та доброті, які він повинен нести в світ незважаючи ні на що.

Володимир Басенков