Пояснює священик Андрій Чиженко.

Фото: old.otrada-i-uteshenie.ru

Praefatio. Ця частина анафори також іноді носить назву «Діалоги літургійні», тому що як за формою і змістом вона є діалогом між священиком і народом. Від імені останнього сьогодні в наших храмах в богослужбовому відношенні виступає хор.

Початкова частина Євхаристійного канону починається возгласом диякона (священика): «Станем добре, станем со страхом, вонмем, святое возношение в мире приносити!» («Станемо добре, станьмо зі страхом, слухаймо, святе приношення в мирі приносити!») Священик ніби налаштовує людей на найвищу увагу і благоговіння, попереджаючи, що буквально через декілька хвилин відбудеться найбільше диво – Сам Бог перетворить матеріальну речовину в Тіло і Кров Христові.

Народ же йому відповідає, що він усвідомлює цю страшну і святу глибину того, що відбувається співом хору: «Милість миру, жертву хваління». Тобто люди ніби говорять, що ми приносимо свою жертву хваління, яка в міру наших сил.

Далі священик закликає людей від’єднатися від усього земного і немов би ввійти в Небо, максимально сконцентрувавши свою увагу на спілкуванні з Богом, яке відбувається в молитві. Священик каже: «Горе имеем серца» («До неба піднесімо серця»). Це означає, що ми повинні свої серця звернути у височінь, у Небо – до Бога. Народ відповідає, що він готовий це робити співом хору: «Имами ко Господу»(«Маємо до Господа»), що значить «спрямовуємо духовний погляд свого серця до Господа».

І далі священик від імені всього народу і, можна сказати, всього світу виголошує: «Благодарим Господа» («Дякуємо Господу»). Святі отці писали, що вища форма молитви – подячна молитва, коли людина усвідомлює невимовні блага, які Бог посилає.

Обидві молитви: «Горе имеим серца», і «Благодарим Господа» промовляються священиком з піднятими вгору руками. Це означає те, що ми звертаємося до Бога як діти до Батька, і в той же час це говорить і про момент найвищої напруги молитви.

На заклик священика «Благодарим Господа» («Дякуємо Господу») хор відповідає також подякою Всевишнього: «Достойно и праведно есть поклонятися Отцу, и Сыну, и Святому Духу, Троице Единосущней и Нераздельней» («Достойно і праведно є поклонятися Отцю, і Сину, і Святому Духові, Тройці Єдиносущній і Нероздільній»). В ній ми славимо Святу Трійцю.

В цей час священик у вівтарі читає таємну молитву, яка немов би вторить і переплітається з подякою народу. Центральній її темою є догмат про те, що, незважаючи на гріхопадіння, Господь не відмовився від людей, але здійснив спокутний Свій подвиг заради їх порятунку: «…нас на небо возвел еси и Царство Твое даровал еси будущее. О сих всех благодарим Тя, и Единородного Твоего Сына, и Духа Твоего Святаго, о всех, их же вемы и их же не вемы, явленных и неявленных благодеяниих, бывших на нас» («…нас на небо підніс і Царство Твоє дарував будуче. За все це дякуємо Тобі, і Єдинородному Твоєму Синові, і Духові Твоєму Святому, за всі, які ми знаємо і яких не знаємо, за явні і неявні благодіяння Твої до нас ») – так звучить молитва.

Далі Praefatio органічно пов'язується-перетікає у наступну частину анафори – Sanctus.

На закінчення хочеться сказати, що не тільки на богослужіннях ми повинні дякувати Богові, але й у повсякденному житті. Адже і саме життя, і всі духовні і матеріальні блага, які у нас є, – то дар Божий нам, людям.

Попередня частина

Ієрей Андрій Чиженко