Розповідає протоієрей Володимир Долгих.

У минулу суботу на всенічній ми перший раз в цьому році чули спів тропаря «Покаяния отверзи ми двери, Жизнодавче». Почалися підготовчі неділі до Великого посту, саме це і спонукало мене написати кілька слів про таке знайоме, але таке далеке для нас покаяння.

«Америку» я не відкрию і навряд чи скажу щось нове, все вже давно сказано до мене. Так, теорія, як завжди, простіша, ніж практика, але і без неї нікуди не дітися. Тому хотілося б вказати на ті речі, без яких покаяння неможливе.

Почнемо зі слів самого тропаря: «Життєдавче! Відкрий мені двері покаяння, бо душа моя з раннього ранку прагне до Твого святого храму, так як її храм тілесний весь осквернений». Ставлення до храму багато в чому є ідентифікатором нашого духовного стану. Наскільки ми реально щиро туди прагнемо? Не заставляємо себе, тому що так потрібно (хоча в цьому немає нічого поганого), а саме прагнемо. Адже звернені до Бога слова повинні бути позбавлені навіть найменшої частки формалізму. Якщо ми співаємо, що душа наша прагне до храму, бо її храм весь осквернений, то це необхідно відчувати, усвідомлювати, розуміти кожною частинкою свого єства. Але з чого почати? Тут нам на допомогу, в принципі, як завжди, приходить святоотцівська думка.

Засудження своїх гріхів

«Початок покаяння - осуд гріхів», - пише святий Іоанн Златоуст. Потрібно чітко бачити свій гріх в собі самому, жахнутися його чорноти. Ми ж постійно, як правило, грішимо одним і тим же. Буває, роками вступаємо в один і той самий бруд. Тільки від одного цього факту має бути дуже соромно навіть просто підняти очі на ікону і подивитися на світлий Лик Спасителя. Але до Кого нам йти як не до Нього? «Засуди і ти свої гріхи, - продовжує Златоуст, - цього достатньо для Господа до твого виправдання, тому що той, хто засудив свої гріхи не так скоро наважиться знову впасти в них». А ось ознака справжнього осуду гріхів, а не того, як у нас. Задумайтесь ще ось над чим: у нас же величезна кількість дрібних вад, які ми постійно сповідуємо, але які також постійно продовжуємо здійснювати. Вони ніби складають якийсь гріховний «фон» нашого життя, до якого ми звикли, і який навіть стали сприймати як норму.

«Якщо смириш себе, то знайдеш спокій, тому що той, хто докоряє собі зберігає терпіння у всіх випадках», - говорить прп. Пимен Великий. Ці слова я привів не просто так. Про самосмерення заради покаяння ми чули багато разів, але тут важливо чітко розділяти справжнє покаяння і формування неврозів через самокопання і «відціджування комара», коли ми, наприклад, ненавидимо себе за з'їдені в піст 0,02% сухого молока в цукерці. Повторюся, ненавидіти потрібно не себе, як людину і особистість, а гріхи в собі. Крім того, слова прп. Пимена говорять нам, що справжнє покаяння дарує внутрішній спокій, дозволяє зберігати терпіння. Виходить, що якщо при самоукоренні не знаходиться спокій, то і значить, щось ми робимо не так.

Не засуджувати інших

Продовжуючи тему осуду, варто нагадати, що засудження інших і покаяння - несумісні. «Хто засуджує грішників, той виганяє з себе покаяння», - наставляє нас прп. Ісая Пустельник. Додати щось до цього важко. Висновки - очевидні. Єдине, що ще хотілося б сказати, так це про неприпустимість накладання «штампів» на ближнього. Навіть якщо він вчинив гріх, і нам аж ніяк не уникнути розмови про це, то говорити треба про вчинок людини, а не про нього самого.

Уміння прийняти прощення Боже

Без цього нікуди. «Надіючись на Твою безмірну милість, як Давид, взиваю до Тебе: помилуй мене, Боже, з великої Твоєї милості», - співається в покаянному тропарі. Споглядання своєї порочності, усвідомлення чорноти своєї душі, обов'язково повинне бути пов'язане з умінням прийняти милосердя і прощення Боже.

Згадайте Іуду, його покаяння носило демонічний, сатанинський характер. Він зрозумів, що скоїв страшний злочин, але при цьому не зміг прийняти, навіть не повірив, що Господь здатний його пробачити. При такому стані залишається тільки один шлях - відчай і петля. Саме тому такими важливими є слова прп. Ісаака Сирина: «Коли хто падає, нехай не забуває він про любов Отця свого».

Завзятість

Будь-яка хороша праця, а особливо покаянна, обов'язково зіткнеться з низкою перешкод. Ми ж всі «конячки», які намагаються втекти з диявольського «стійла», природно, що нас потрібно всіма силами і способами в це «стійло» повернути. У будь-якій боротьбі завзятість - необхідна умова перемоги, тим більше, в боротьбі духовної.

Прп. Ісаак пише, що навіть якщо і впадемо в багато гріхів, то все одно не можна переставати піклуватися про добро. Далі він пише про справжнього воїна Христового такі слова: «Хай не зупиняється в своєму прагненні і якщо терпить поразку, нехай знову встане на боротьбу зі своїми противниками і щодня починає відбудовувати основу зруйнованого будинку, до самого завершення свого перебування у світі цьому». Це, до речі, прекрасне повчання для тих, хто постійно сокрушається про недовиконання взятих на себе зобов'язань на піст. Ми, напевно, всі такі, і журитися потрібно, але потрібно і не забути про необхідність йти далі. В такому випадку, у прп. Ісаака, для нас є прекрасна аналогія з кораблем: «Але якщо і кожен день розбивається корабель його і зазнає аварії весь вантаж, нехай не перестає піклуватися, запасатися, навіть позичати, переходити на інші кораблі і плисти зі сподіванням, поки Господь, не погляне на подвиг його і змилосердиться над сокрушенням його, і пошле йому милість Свою, і дасть йому сильні спонукання зустріти і витерпіти огненні стріли ворога. Така премудрість, що подається від Бога; той мудрий хворий, що не втрачає надії». Ми постійно «розхлюпуємо» всю ту благодать, яку з таким трудом накопичуємо, але переставати накопичувати її ніяк не можна і, підкреслю, що, за словами святого, робити потрібно зі сподіванням, тобто з надією.

Сподіваюся, що ці короткі замітки допоможуть нам якось зібратися і не без користі провести як підготовчі, так і великопісні дні, щоб з радістю зустріти Воскреслого Христа.