Розповідає священик Андрій Чиженко.

На початку Петрового посту (а він в цьому році за кількістю днів наближається до Святої Чотиридесятниці) хочеться поговорити про одне з головних духовних діянь православного християнина, яке він творить протягом всього свого життя, але особливо повинен поглиблювати в піст. Це, звичайно, молитва.

Святі отці називали молитву найважчою справою на землі. Власний досвід і бесіди з людьми підтверджують це. Тому, як і всьому на цьому світі, ми повинні вчитися. Вчитися молитися. Тим більше що святоотцівська література являє собою величезну скарбницю духовності, безцінний досвід з навчання саме молитві як найголовнішої справи людини на землі.

Відкриємо ж для себе цю скарбницю.

По-перше, ми повинні пам'ятати, що молитва має свої етапи. Святі отці (святитель Ігнатій (Брянчанінов), преподобний Варсонофій Оптинський та ін.) практично в один голос виділяють їх одноманітно і систематизують в три-чотири ступені.

Перший ступінь - це так звана трудова молитва, коли людина змушує (примушує) себе увійти в молитву, сконцентруватися на її словах, промовляти молитву з увагою. Це дуже важко. Кожен християнин знає це.

Другий ступінь - розумно-серцева молитва, коли Святий Дух дарує на молитві увагу розуму як Свій дар. І молитва діється в серці людини невпинно.

Третій ступінь молитви святитель Ігнатій (Брянчанінов) охарактеризував як молитву надприродну, наповнену дарів благодаті Святого Духа, коли людина стає вже на власні очі боговидцем, їй являється Сам Господь, і святий подвижник Божий споглядає таємниці Небесного вишнього світу.

Таку молитву преподобний Варсонофій Оптинський називав ще творчою, приводячи в приклад преподобного пустельника Марка Фрачеського. За молитвами цього подвижника пересувалися гори. Також святий Варсонофій виділяв і четверту ступінь молитви, яку він називав високою молитвою. Але, втім, цей Оптинський старець додає, що високу молитву мають тільки ангели, а на землі вона дається хіба одній людині на все людство.
Тепер кілька слів про помилки людини, що стає на молитву.

Одна з головних помилок полягає в тому, що людина шукає в молитві станів, деяких благодатних дарів, піднесеного ширяння душі. І в такому випадку вона схожа на того, хто йде по сходах і намагається стрибнути вгору відразу через десятки сходинок. Природно, що це не можливо. Людина падає, ранить себе, а може, і розбивається. Як пише святитель Ігнатій: йдучи таким шляхом, гинули багато. Чому?
Тому що мотиви такої людини майже не відрізняються від мотивів язичника, чаклуна, відьми. Для того, хто йде таким шляхом, всередині серця відбувається спроба страшного заміщення. Людина немов би молиться не Богу, а самій собі. Тому що метою молитви вона бачить не єднання з Господом, не богоспілкування, а отримання якоїсь сили, благодатних дарів, щоб не наблизитися до Бога, а стати таким собі псевдодуховним «суперменом». Це спроба зайти в духовний світ з чорного ходу, де людину - марнославну, горду, егоїста, себелюба під виглядом Христа і ангелів - зустрічають демони. Таких прикладів в житіях святих отців десятки. Як результат в більш м'якому варіанті людина наповнюється смутком і відчаєм від неотримання бажаних дарів, а буває, що і зовсім відходить від віри; в більш важкому варіанті така людина отримує тяжкі духовні пошкодження. Їх наслідок - психічні захворювання, біснування, єретичні помилки, самогубства.

Але, дорогі брати і сестри, з нами ж нехай не буде цього! Будемо пам'ятати, що три речі Господь вимагає від того, хто молиться. Це віра в Бога! Покаяння, усвідомлення своїх гріхів і сокрушення в них. І увага, концентрація на словах молитви. Святитель Ігнатій називав увагу душею молитви. Адже це так і є. Що таке увага? Не чарівний стан, коли гордій намагається для себе витребувати-отримати якусь силу. Ні. Увага - тверезість, жертва, коли той, хто молиться, віддає концентрацію свого серця, своєї душі - всього духовно-тілесного єства Богу, живий рух душі людської до Бога. Тому, дорогі брати і сестри, будемо пам'ятати, що увага на молитві не просто якась нудна механіка. Ні. Увага - вищий дар, який ми можемо принести Богові. Це початок нашого смирення, той заклик Всевишнього, який неодноразово звучить на сторінках Святого Письма: «Сину мій! Віддай серце твоє мені, і очі твої нехай спостерігають дороги мої ... » (Притч. 23:26) і вірші 50-го псалма: «Жертва Богові дух сокрушенний, серцем сокрушенним і смиренним Бог не знехтує».

Це все наша жертва Богові - наша увага, наш час, витрачений на молитву, викроєний від сну, їжі, розваг або роботи; наші битви з самим собою і юдоллю земною, коли ми намагаємося з Божою поміччю жити сфокусовано, зібрати в єдиний напрямок, єдине тяжке, але вистраждане зусилля всього себе (душу, серце, тіло) і підносимо все це в дар, в жертву Богу. Це наш хрест, якщо хочете. І на цьому хресті, що складається з віри, покаяння і уваги, побивається наша гординя, і душа, звільнена поступово, не поспішаючи, протягом, можливо, багатьох десятиліть, входить в двері вічності, в двері Царства Небесного, в двері спілкування з Богом.