Слово духівника Київських духовних шкіл архімандрита Маркелла (Павука).

Нині всі стурбовані через Томос, який хоче привезти до України Константинопольський Патріарх. Якщо це станеться, то дійсно трапиться біда. До того вогню ненависті, який постійно роздувають праві та ліві політики, буде влите масло, що поширить цей вогонь ще більше. Але не забуваймо, що без волі Божої в цьому світі нічого не відбувається. Якщо у всіх нас буде глибоке і щире каяття, то це полум’я враз згасне.  

Про це йдеться і в нинішньому євангельському читанні.

До Христа підходить хананеянка, тобто язичниця, яка не знала про єдиного істинного Бога, і просить зцілити її біснувату дочку. Христос міг зробити це негайно, але захотів показати оточуючим дорогоцінний скарб віри. Тож Він, немовби зневажаючи і принижуючи її, відповідає учням, що посланий лише до загинулих синів дому Ізраїлевого. А далі ще додає, що недобре взяти хліб у дітей і кинути псам.

Можливо, більшість із нас після таких слів дуже б образилися й пішли ні з чим, однак ця жінка не відв’язується від Христа. Вона каже: «Господи, але й щенята їдять крихти, які падають зі столу їхніх панів». Коли всі побачили велике смирення цієї жінки, Христос сказав їй: «О жінко, велика твоя віра! Нехай буде так, як ти хочеш! І видужала її дочка тієї ж миті» (див. Мв. 15:21–28).

Як бачимо, Христос діє там, де бачить тверду віру, що ґрунтується на смиренні. Він ладен зцілити будь-яку хворобу, лише б побачити світло цієї чесноти.

Так само нині Він готовий вилікувати всі рани церковного розколу, аби було лише у нас смирення, бо справжня віра без нього неможлива. Але в наш час ця чеснота стала дуже непопулярною і навіть гнаною. Більшість хизується своїм положенням, статками, розумом, освітою і зовсім не дбає про стяжання

основної християнської чесноти. Через це ім’я Боже поноситься серед язичників і вони обходять нашу Церкву десятою дорогою.

Отже, як здобути смирення? Спочатку, незважаючи на власні досягнення, положення і статки, намагаймося у всіх своїх вчинках керуватися голосом совісті. Далі – знаходьмо час для спілкування з простими людьми та посильної допомоги їм. Насамкінець, дбаймо про те, щоб наші слова ніколи не розходилися з ділом.

Ми відчуємо, як це непросто. Але такі дії спонукають нас до переоцінки відчуття власної гідності, до щирого каяття та уважної молитви, яка не залишиться непочутою. Господь вилікує рану розколу.

Наведу приклад смиренного повернення з розколу відомого священика отця Валентина Свенцицького. Він був настроєний проти Святої Православної патріаршої Церкви, не міг спокійно чути ім’я митрополита Сергія і своєю ненавистю заражав оточуючих людей. Але, без сумніву, якась тайна чеснота, зроблена ним у житті, була згадана милосердям Божим незадовго до його кончини й породила в ньому покірливість та смирення. Благодать Божа раптово ясним променем освітила його внутрішній стан, і він при її світлі побачив свою згубну помилку. Смиренно каючись перед смертю, він написав Блаженнійшому Митрополитові Сергію сердечного покаянного листа, де сповідав, що через гордість і непокірливість відступив від істини Православ’я, але дуже шкодує через це. Митрополит Сергій у відповідь на таке чистосердечне покаяння, не гаючи часу, послав йому телеграму, в якій повідомив, що він з отцівською любов’ю прощає і приймає його в лоно Святої Православної Церкви. Протоієрей Валентин, коли отримав телеграму, сповнився великою радістю. Обливаючи сльозами телеграму, він повторював: «Ось коли я здобув мир і радість для своєї душі», – і з цими словами тихо і мирно помер.

Нині політики активно пропонують політичне вирішення проблеми розколу, але певно, що це ще більше роз’ятрить рану. Лише завдяки смиренню ми зможемо стати справжніми братами й сестрами у Христі та наслідувати Царство Небесне.

Амінь!