Іноді, коли я сідаю писати статтю, буває, що в голові порожньо і думка простягається не далі ніж на три-чотири речення вперед, а буває і так, що й не знаю за що хапатися.

Обидва названих варіанти гарні. У першому випадку - все якось само собою виходить, у другому - навалюється велика кількість інформації і, поступово пробираючись крізь неї, починаєш формувати думку - саме так вийшло і цього разу. Велика кількість інформації «звалилося» мені в голову, коли я заглянув в православний календар. Ні, у мене звичайнісінький календар, а не якийсь чарівний з купою заміток або статей. Вся справа в тому, що на 25 березня припало святкування пам'яті і свт. Григорія Великого, і прп. Симеона Нового Богослова. Хочеться розповісти якомога більше про кожного із них. Обидва святі залишили нам чималу письмову спадщину, яку можна перечитувати і перечитувати. Об'єднати їх досить важко: один - Римський єпископ, другий - аскет і подвижник. Якщо у кого буде бажання - не полінуйтеся і перечитайте їх житія - там багато цікавих і повчальних подробиць, а я поки зосереджу трохи уваги на їхніх працях.

Почнемо зі свт. Григорія, так як він жив на чотириста років раніше прп. Симеона. Перше, що спадає на думку більшості православних християн при згадці його імені - це авторство Літургії Передосвячених Дарів. Але, поспішаю вас розчарувати (хоча, за великим рахунком, в цьому немає нічого розчаровуючого) свт. Григорій Двоєслов (як він більш відомий в слов'янському середовищі) автором даної Літургії не є, хоча ми і читаємо йому тропарі у відповідному місці подячних молитов після Причастя. Швидше за все, так все склалося через те, що в Синаксар Великої Константинопольської Церкви було внесено ім'я свт. Григорія з короткими відомостями про його життя, де згадувалося, що в традиції західного християнства він ввів служіння повної Літургії в будні дні Великого посту. Сприйняття свт. Григорія як автора Літургії Передосвячених виникло лише в XV столітті, по всій видимості, внаслідок якоїсь плутанини житійних відомостей.

Користуючись нагодою зазначу: коли ви задумаєтеся, що ж почитати, то я б радив звернути увагу на «Діалоги. Співбесіди про життя італійських отців і про безсмертя душі» свт. Григорія (нагадаю, що мова йде про VI столітті). Саме за цей твір він і був названий «Двоєсловом» - тобто це буквальний переклад на російську мову грецького слова «діалог». Чому саме ця праця? Та хоча б тому, що якщо про подвижників східного християнства більшості з нас хоч щось відомо, то подвиг аскетів Заходу вислизнув від нашої уваги, від слова, зовсім. Саме цю прогалину і допомагає заповнити свт. Григорій. Тільки послухайте, як незвично для нас звучать імена святих латинської традиції: Гонорат, Лібертин, Фортунат, Геркулан, Фульгенцій, Фрігідіан, Кербоній тощо. Крім того, 27 березня Православна Церква вшановує пам'ять прп. Бенедикта Нурсійського, а подробиці його житія і звершених чудес в своїх «Діалогах» для нас зберіг саме свт. Григорій. Допоможе святитель і у вивченні Святого Письма, зокрема у нього є чудові «Бесіди на пророка Єзекіїля» і, трохи незвична для нашого слуху, «Мораль на книгу Іова».

Що ж, маленьку рекламу свт. Григорію я зробив, перейдемо тепер до прп. Симеона. Тут ми відразу поринаємо в океан аскетичних думок і настанов. Чимало творів прп. Симеона дуже образні і символічні, а тому сприймаються нелегко і нешвидко - але не потрібно розцінювати це зауваження як виправдання нашої ліні - читати їх все одно потрібно, а краще навіть з листочком і олівцем, щоб виписати і не забути отримані настанови. Ми ж не пропускаємо молитву авторства прп. Симеона в правилі до Причастя, хоча, якщо ми уважні до змісту, то повинні були помітити, що вона досить помітно контрастує з іншими молитвами своєю насиченістю різними образами, а від того і найбільш складна для сприйняття. І з гімнами, і сотницями прп. Симеона потрібно знайомитися неспішно і вдумливо, це література не для швидкочитання, але вона як не можна корисна якраз під час посту, коли ми просимо у Бога сльози покаяння, якими подвижник, за свідченням його учня прп. Никити Стифата, вмивався щоранку.

Раз вже ми заговорили про покаяння, то варто на цій темі трохи зупинитися тому як саме вона розкривається і у свт. Григорія, і у прп. Симеона. Можливо, хтось подумає, що тут нічого нового не скажеш - може і так, але все-таки про щось варто говорити під час Великого посту, не про політику же.

Сльози покаяння ми сприймаємо як благодатну дію Бога в душі людини, як очисний шлях, але християнство наповнене антиноміями - не відкидаючи одне, ми приймаємо і інше. Ось і свт. Григорій, розглядаючи сльози як необхідну умова якісної зміни людини, тим не менш, називає їх покаранням: «Згадаймо, що ми вчинили по помилці і що зробили по нечестю, і покараємо все це плачем». Покарання це як би наше власне, а не привнесене ззовні. Таким воно може бути лише зараз, поки ми ще проходимо наш земний шлях. У цьому покаранні присутня власна воля людини, що усвідомила ступінь свого падіння, тоді як після смерті покарання буде виходити від Праведного Судді. Суть плачу як покарання в ньому самому, адже нам доводиться проливати сльози, замість того, щоб радіти. Однак плач за гріхи тим і благодатний тим, що доступний тільки в земному житті, адже через нього відкривається поворотний шлях до втраченої радості. «Де почуття духовної убогості, - пише прп. Симеон, - там радостотворний плач і безперестанні сльози які очищають душу від всяких люблень і пристрастей і роблять її всю світлою».

Природно, що кордоном тут є смерть, час настання якої може бути відкрито тільки деяким святим людям, для нас же, каже свт. Григорій: «смерті не передує хвороба, але навіть уповільненню хвороби передує сама смерть». Вдивіться в ці слова - в них весь трагізм раптовості смерті, а святитель трохи далі допоможе нам наступним порадою: «Отже, подумайте, яким постане перед лицем Праведного Судді той, кому не було часу оплакати те, що вчинив». Ми часто чуємо словосполучення духовна смерть, але що вона собою являє? З тілом все зрозуміло - від нього відділяється душа і тіло гине. Подібний процес відбувається і душею. Прп. Симеон пише, що смерть душі - це відділення від неї Святого Духа. Розкаялася людина і постає перед Суддею, як перед Улюбленим, Якого носить вона у своєму серці, а тому для неї суд тотожний радості. Закоренілий ж грішник чужий Судді, чужий Джерелу Життя - після смерті тіла для нього настає смерть душі. Звідси життя в пеклі власне і життям назвати не можна - це нескінченний процес вмирання.

Покаяння є дією двосторонньою. Це не тільки очищення душі, але в міру очищення відбувається і радісне пізнання Бога - Того, перед Ким ми маємо постати після смерті. «О, сльози! ви, виливаючись від дії божественного просвіщення, відкриває саме небо і зводить божественну втіху, - пише прп. Симеон, - від цієї втіхи і від солодощі духовної, які відчуваю, знову кажу і багаторазово буду повторювати те ж, що, де сльози з істинним знанням, там і освітлення божественного світла, а де освітлення цим світлом, там і обдарування всіх благ». Трохи далі він вказує, що пізнання Бога, як Джерела життя, не дозволяє смерті взяти гору над нами. Таким чином, не маючи можливості уникнути смерті тіла, ми можемо уникнути смерті душі. А тепер вдумайтеся наскільки покаяння, пролиття сліз - широке і багатостороннє, як багато воно нам дає, заради чого (!) ми і вступили в святу Чотиридесятницю, чому вона власне святою і називається.

Протоієрей Володимир Долгих