Слово духівника Київських духовних шкіл архімандрита Маркела (Павука).   

Якщо поверхово глянути на кожного з нас, то всі однакові. Кожен має голову, руки, ноги. Але якщо ретельніше подивитися на кожного, то в рисах обличчя і формі тіла можна побачити багато відмінностей. Ще більше цих відмінностей формується залежно від виховання, освіти та середовища, в якому ми живемо. Хтось працьовитий, а хтось лінивий; хтось мудрий, а хтось простець; хтось багатий, а хтось бідний; хтось добрий, а хтось злий; хтось талановитий, а хтось бездарний. Та найбільше відмінності залежать від нашого наближення або віддалення від Бога.

Чим ближче людина до Сонця Правди – Христа, тим яскравіша її особистість, і навпаки – чим далі через гріховне життя вона від Бога, тим менше відчувається її особистість. Гріхи нас знеособлюють. Хто віддаляється від Бога, може бути дуже розумним, активним, комунікабельним, зовні красивим, однак в середині його утворюється величезна пустота, яку, на думку Блаженного Августина,  нічим не можна заповнити, крім Бога. Від цієї пустоти виникає пронизливий холод, тож людина і сама духовно замерзає, і навколо себе, як у казці Г. К. Андерсена «Снігова королева», усіх заморожує.

Ми згадуємо людину, яскрава особистість якої донині здатна розганяти пітьму нашого  світу й зігрівати теплом благодаті Божої. Не випадково Церква назвала його Великим. Майбутній святитель Василій народився в IV столітті в заможній багатодітній родині. Його батько був адвокатом і викладачем риторики. Завдяки цьому Василій отримав прекрасну освіту в найкращому тоді навчальному закладі – у знаменитих Афінах. Тут він дуже здружився з майбутнім святителем Григорієм Богословом. Здобувши світську філософську, юридичну та медичну освіту, майбутній святитель із групою однодумців певний час присвятив суворим аскетичним подвигам, щоб навчитися підкоряти тіло духові, тобто здобути справжню духовну освіту. Браття дотримувалися монастирського Уставу, в якому Василій премудро поєднав  елементи кіновійного й анахоретського житія. А завдяки поєднанню світської філософської та духовної освіти Василій став особистістю, до якої дослухалися не лише православні християни, а й єретики. Тому він успішно захищав православну віру від нападок аріан, що їх тоді активно підтримувала державна влада на чолі з імператором. У 40 років його поставили на Кесарійську кафедру, де він активно проповідував Євангеліє, тлумачив Книги Святого Письма, у численних богословських трактатах і далі викривав неправду єретиків. Закінчив своє життя святитель у 49 років, але за такий короткий час зумів зробити для Церкви Христової дуже багато добра.

Нині ми маємо можливість не лише звертатися до святителя у своїх молитвах, але й з його богословських та аскетичних трактатів вивчати церковні догмати, навчатися підкоряти свої пристрасті й здобувати чесноти.

Наприклад, у творі «Про заздрість» святитель ретельно викриває, яким небезпечним є цей гріх, як він руйнує духовне і фізичне здоров’я людини, що підпадає під неї: «Вона більше завдає шкоди її носію, ніж тим, кому він заздрить. Як іржа їсть залізо, так заздрість – душу, у якій оселилася. Як єхидни народжуються, прогризаючи утробу матері, так, зазвичай, заздрість пожирає душу, яка страждає на цю хворобу. Заздрість – це муки через те, що ближньому ведеться добре, тому заздрісному ніколи не бракує печалей і прикростей. У ближнього нива краще вродила, у його домі достаток, його життя сповнене радощів – усе підживлює хворобу, усе посилює страждання заздрісника. Тому він аніскільки не відрізняється від голої людини, що робить себе мішенню для стріл своєї ж заздрісності. Хтось вирізняється мужністю або має струнку поставу – і це мучить заздрісного. Гарне в іншого обличчя? Це ще один удар для заздрісного. Дехто перевершує інших своїми душевними якостями, привертає до себе увагу й викликає повагу розсудливістю і красномовством. Інший – багатій, славиться щедрістю, приязними стосунками з бідарями, й облагодіяні часто хвалять його. Усе це – удари та рани, що вражають заздрісника в саме серце».

Як далі каже святитель, через це той, хто заздрить, ходить завжди похмурим, але через сором нікому не може зізнатися про причину своєї нудьги і так ще більше себе губить: «Заздрісність – це найзапекліший вид боротьби. Затятість інших недоброзичливців можна пом’якшити благодіяннями. Заздрісного ж і людину лихої вдачі зроблене їм добро ще сильніше дратує: що більше отримує благодіянь, то більше обурюється, засмучується і печалиться. Він гнівається на силу добродія, замість того щоб пройнятися вдячністю за те, що для нього зробили. Чи не перевершують заздрісники жорстокістю свого норову диких звірів? Пси, якщо їх кормити, стають лагідними, леви, коли за ними доглядають, – приручаються. Лише заздрісника зроблені йому послуги ще більше розлючують».

Святитель радить перемагати  заздрість  великодушністю: «Чи можливо взагалі уникнути цієї хвороби або, захворівши, вилікуватися? Так, цілком можливо, якщо ми припинимо ставитися до будь-чого людського як до чогось надзвичайного і величного. Ми не маємо так сприймати ані тілесне здоров'я, ані нетривку славу, ані те, що люди вважають благополуччям, оскільки маємо вбачати добро не в минущих речах, а у вічних та істинних благах. Тому не заздри багачеві через його багатство, цареві за його владу, мудрому за його красномовство. Усі ці речі – зброя доброчесності для тих, хто використовує їх на добро, а не прагне їх задля власної користі. Тому людина, що користується цим не так, як належить, – жалюгідна і подібна до воїна, який узяв меч, щоб помститися ворогам, але замість цього добровільно сам себе ним ранить. А якщо хтось розпоряджається отриманими благами належним чином і залишається лише розпорядником майна, яке дав йому Бог, й не для власного задоволення збирає скарби, – такий заслуговує похвали і любові за братолюбство і добру вдачу. Не заздри розсудливому, якому Бог дав талант красномовства, щоб він тлумачив священні слова, не заздри йому і не бажай, щоб він втратив цей дар, бо за благодаттю Святого Духа отримує він схвалення і вдячність слухачів. Цей дар приносить користь і тобі, оскільки за посередництвом брата тобі посилається дар сприймати вчення, якщо захочеш прийняти його. Ніхто не перегороджує шлях джерельній воді, ніхто не ховає очей від сонячного сяйва, ніхто не заздрить їм, але кожен прагне насолодитися ними, поділитися з іншими. Чому ж, коли духовне слово проголошується в церкві і благочестиве серце сяє променями дарів Духа, не прислухаєшся з радістю, не приймаєш корисного з вдячністю, а, навпаки, оплески слухачів ранять тебе, і ти хотів би, щоб зникли ті, які хвалять та отримують з цього користь? Чим виправдаєш ти це перед Суддею наших сердець?»

Помолимося святителю Василію Великому, щоб у нашому серці ніколи не зароджувалася заздрість і ми вміли щиро радіти з тими, хто радіє, та плакати з тими, хто плаче, бо лише такого серця Господь торкається Своєю благодаттю і робить  справжньою особистістю. Амінь!