Крім дрібних гріхів, в які ми впадаємо майже щогодини, у кожного з нас є якась своя велика вкорінена пристрасть. Слово архімандрита Маркелла (Павука), духівника Київських духовних шкіл. 

З нею найважче боротися і перемагати. Вона подібна до тієї немочі, від якої протягом вісімнадцяти років страждала жінка, згадувана в нинішньому євангельському читанні (див.: Лк. 13:10-17). Ця пристрасть нас мучить і тероризує, позбавляє духовної свободи і спокою душі, часто відгороджує глухою непрохідною стіною від Бога та інших, часом найближчих, людей. Наприклад, хтось надмірно мучиться гнівом з будь-якого приводу і своїм близьким та оточуючим влаштовує вже в цьому житті суцільне пекло; хтось заражений сріблолюбством і заради стяжання багатства і грошей готовий на все; інший з-за будь якої невдачі впадає в смуток; багато страждають від пияцтва, руйнуючи родини і цілі суспільства, також часто зустрічаються нетерплячі, непоступливі, злі або нещасні люди, бо, як пояснює премудрий Соломон, «ширяння похоті змінює їх розум незлобивий» (Прем. 4:12). Через гординю і владолюбство окремих чиновників виникають конфлікти і війни.

Велике щастя, коли людина, охоплена тією чи іншою пристрастю, це усвідомлює і з Божою допомогою намагається з нею боротися і викорінювати, як ця жінка. Христос, прийшовши в синагогу, побачивши її віру, негайно зцілює. Однак багато є людей, які не бачать за собою ніяких гріхів або звертають увагу лише на дрібниці (наприклад, чи є в пісному печиві молоко), але зовсім не звертають уваги на свою найголовнішу пристрасть.

Таким був згадуваний в Євангелії начальник синагоги. Він не зрадів при вигляді зцілення скорченої жінки, не прославив за це Господа, а навпаки, став засуджувати Христа, а по суті Самого Бога, за порушення суботи.

Напевно всі ми замислювалися, чому так відбувається? Мабуть, основна причина невідання своїх гріхів - засудження інших. Багато присвячують цьому все життя, починаючи з самого ранку і закінчуючи пізнім вечором: «А у нього така-то дружина, а як вона одягається, а яка у них квартира і машина, а як поводяться її діти» – і т. д. і т. п. І немає цьому кінця-краю. Особливо над провокуванням і розвитком пристрасті засудження працюють нині всі телевізійні канали, а також соціальні мережі інтернету.

Не дуже то і дивно, коли пристрастю засудження хворіють світські нецерковні люди. Жахливо, коли нею хворіють люди віруючі, забуваючи про заповіді Спасителя: «Не судіть і не судимі будете» (Мф. 7:1). Без сумніву, важливо навчитися не судити інших людей не тільки словами, але і своїми діями. Наприклад, багато, навіть стоячи в черзі до великого таїнства Сповіді, тут же засуджують священиків, тому що до одного підходять, а до іншого не підходять. Коли бруд ллється на нас в соціальних мережах, мало хто стає на захист своїх пастирів. Звичайно, ми всі різні, всі великі грішники, але благодать священства, отримана в хіротонії, у нас однакова. Єдине, що потрібно, – це молитися про тих, що грішать і таким чином допомагати всім стати на шлях спасіння. «Носіть тягарі один одного, і таким чином виконаєте закон Христовий»(Гал. 6:2).

Корінь засудження, на думку прп. Іоанна Ліствечника, лежить у пристрасті гніву. Він вкладений Господом в нашу душу при творінні як захисна реакція, але ми не вміємо користуватися цим знаряддям. Замість того щоб направити вістря гніву на себе, тобто свої гріхи і недоліки, і перемогти їх, ми звертаємо гнів на інших, через їх засудження, і тим самим позбавляємо себе благодаті Божої і можливості духовного розвитку і зростання.

У книзі «Пролог» розповідається, як в одному монастирі жили два ченці  «великі житієм», і за це сподобилися бачити один на іншому щоденний особливий відблиск благодаті Фаворського світла і слави Божої. Але ось колись один з них вийшов для якихось потреб за монастирські ворота в п'ятницю рано вранці і побачив людину, що куштує їжу. Яке, здавалося б, йому було діло до тієї людини, що грішить? Але ні, не втерпів чернець і засудив. «Ну чи можна, - сказав, - в п'ятницю тобі так рано їсти?» В наступний день, повернувшись в монастир, він зустрівся зі своїм сподвижником. Той глянув на нього і, здивувавшись, зауважив, що дивного відблиску слави Божої на ньому вже не було. Так як він щиро любив свого друга, то сильно засмутився через це і запитав: «Що-небудь ти зробив зле? Благодаті Божої я не бачу на тобі!». Чернець, який засудив відповів: «Ні ділом, ні думкою не знаходжу себе згрішившим». «Так, – відповідав друг його. - Але чи не згрішив словом?»Тут той, хто засудив згадав свою зустріч із тим, хто вранці їв в п'ятницю і сказав: «Так, я вчора рано засудив того, хто їв: помолися за мене, щоб Бог пробачив мене». І обидва наклали на себе піст. Минуло після цього два тижні, і молитва та піст врятували брата, котрий осудив. Благодать Божа знову зійшла на нього, і обидва втішилися і прославили Бога. «Тому, браття, - підсумовує сказання, - не засуджуйте нікого, але про свої турбуйтеся гріхи».

Як навчитися не гніватися і не засуджувати інших? У нинішньому Євангелії на це є відповідь. Спаситель сказав начальнику синагоги, який засуджував його за зцілення в суботу: «Лицемір! Чи не відв'язує кожен з вас вола свого або осла від ясел в суботу і чи не веде поїти? Цю ж дочку Авраамову, яку зв'язав сатана ось вже вісімнадцять років, чи не належало звільнити від уз цих в день суботній?» (Лк. 13:15-16).

Цими словами Господь намагається пробудити в тому, хто засуджував, почуття милосердя. Тобто Христос говорить, що якщо у тебе є жалість до худоби, заради якої ти порушуєш суботу і ведеш її поїти, то наскільки більше має бути жалості до людини, над якою вісімнадцять років знущався сатана. І коли Спаситель сказав ці слова, то «всі ті, хто противився йому, засоромилися; і весь народ радів за всі славні справи Його» (Лк. 13:17).

Отже, якщо ми хочемо постійно перебувати в світлі благодаті Божої, бачити свої гріхи і поступово викорінювати їх, нам потрібно вчитися ніколи не засуджувати інших людей. Всі ми духовно слабкі і легко схиляємося перед усяким гріхом, а тому маємо потребу не в осуді, а в дружній підтримці. Бо тільки так, взаємно підтримуючи один одного, ми зможемо виконати закон Христовий. Амінь.