Як говорити з протестантом про ікони?

Іконошанування для православної людини не просто традиція, хоча, інтуїтивно, напевно, саме так відноситься до ікон більшість церковного народу.

Я хочу сказати, що коли ми молимося перед іконами або цілуємо їх, то навіть не замислюємося, наскільки іконошанування важливе догматично.

Цього разу є привід знову поговорити про ікони, тому що 10 березня Православна Церква вшановує пам'ять свт. Тарасія Константинопольського, який очолював Сьомий Вселенський Собор в Нікеї в 787 році. Можливо, я вкажу тут факти, які і так відомі більшості читачів, але освіжити знання буває навіть корисно, а взагалі постараюся викладати матеріал без зайвого занудства.

Правильному іконошануванню сьогодні протистоїть два неадекватних підходи. Один виходить від самих православних, інший - від сучасних іконоборців; одні дійсно відносяться до ікон як до ідолів (або фетишів), інші - звинувачують в ідолопоклонстві всіх православних без розбору. Іноді доводиться стикатися з ситуацією, коли ікони починають ділити на деякі види, які допомагають в тих чи інших життєвих обставинах. Кажуть, мовляв: «З'їздь до такої-то ікони, вона допоможе перед операцією (або з продажем будинку і т. д.)». Найбільша проблема тут навіть не в тому, що акцент ставиться на ікону, а не на Того, Хто на ній зображений, а в тому, що формується установка на диво. Я вже якось згадував, що ніщо так не вбиває віру, як пошук чудес. «По вірі вашій нехай буде вам» (Мф. 9:29), - говорить Христос. Виходить, що якщо ми віримо в чудодійство ікони саме як матеріального об'єкта, то відповідним чином і отримаємо. Доходить іноді до того, що ікони починають прикладати або навіть прив'язувати до різних хворих частин тіла. Природно, що подібні дії є приниженням, знеціненням ікони. У будь-яких взаєминах з Богом саме віра має вирішальне значення, а тому отримати будь-яку допомогу можна і молячись перед картонними іконами.

Я розумію, що вказане ідолопоклонницьке ставлення до ікон більш властиво охрещеному, але далекому від Церкви люду, але не можна не сказати, що сучасні іконоборці в особі різних протестантів нерідко посилаються на подібні випадки як на дійсне і нормальне положення речей в Православ'ї. Сьогодні ситуація трохи покращилась, тобто якщо ви натрапите на протестанта, який вам в лоб скаже, що «ікона = ідол», то, швидше за все, він протестант ще старої формації. Сучасні ж представники всяких християнських деномінацій схиляються більше до толерантної незгоди з іконошануванням але якщо їх «копнути» трохи глибше, то там виявиться та ж формула «ікона = ідол». Насправді така позиція виходить з тотального навіть не нерозуміння, а незнання суті іконошанування. В голові протестанта іконографічний образ спливає разом з тотемами, амулетами, оберегами і статуями язичницьких богів. Хоча якщо такий наш опонент ще не зовсім екзальтований в своїй організації, якщо ще зберіг здатність мислити і чути, то при правильному поглибленні в догмат іконошанування, швидше за все, погодиться, що в ньому нічого ідолопоклонницького. Він, може, і не побіжить приймати Православ'я, але певне відношення змінить до нього так вже точно.

Ось ми і отримали обґрунтування того, чому варто розбиратися в догматичних питаннях. Так, можливо, ви все життя проходите в свій рідний храм і ніколи не вступите в будь-які полемічні розмови з протестантами. А якщо все-таки хтось із таких людей нам попадеться і ми не знайдемо, що йому відповісти, як тоді з совістю будемо домовлятися, особливо розуміючи, що наше незнання стало наслідком ліні і небажання вивчати власну віру? А може, наша відповідь могла б послужити тим поштовхом, який в результаті привів би протестанта до Істини? Той, хто і так все знає, може зупинитися на цій мотивації і далі статтю не читати, ну а для тих, кому цікава нова інформація або навіть повторення старої, давайте коротко викладемо основні положення догмату про іконошанування, який захищав, в тому числі, і свт. Тарасій.

Щоб уникнути звинувачень в ідолопоклонстві, для початку зазначимо, що ж таке ідол. Я думаю, що будь-який протестант погодиться з визначенням, що містяться в тлумачному словнику Ушакова. Отже, ідол - це «статуя, бовдур, якому поклоняються як божеству». У Біблійній енциклопедії архім. Никифора є трохи інше формулювання: «Зображення з металу, каменю або дерева, що нагадує людину, тварину або рибу для поклоніння природним силам, які язичницькі народи обожнювали». Як бачимо, ці терміни не тільки не можуть застосовуватися щодо ікон, а й взагалі суперечать адекватному іконошануванню. Тут, напевно, варто сказати, що навіть ті, хто прикладає ікони до хворих місць, ставляться до них швидше забобонно-обивательськи і вже точно не обожнюють деревинку.

Для підтвердження іконошанування на підставі Святого Письма іноді нам пропонують посилатися на зображення херувимів на Ковчезі і на інші зображення, що мали місце в Старому Завіті. Хтось за вагомий аргумент вважає апеляцію до Туринської плащаниці і Убрусу з нерукотворним ликом Спасителя. Всі ці свідчення, безумовно, мають чимале значення, але у сучасного протестанта ніяких колізій в їх відношенні, як правило, не виникає. Сьогодні в деяких лютеранських і навіть баптистських храмах можна зустріти зображення біблійних сюжетів. Протестант в такому випадку помітить, що це просто живопис, просто ілюстрація, вона є окрасою або графічним нагадуванням, але ніхто перед нею не молиться, ніхто її не цілує і не поклоняється. Точно так же вони відносяться і до всіх старозавітних зображень.

Виходячи зі сказаного, варто нагадати, що догмат іконошанування - це, перш за все, христологічний догмат. Саме в такому викладі він був поставлений на порядок денний в епоху іконоборських суперечок. Саме отці Сьомого Вселенського Собору остаточно встановили, що іконошанування тісно пов'язане з питанням Боговтілення. Основна проблема тут полягає в тому, чи можна зображувати Бога. Якщо хочете, то відповідь нескладно знайти в словах апостола Іоанна: «Бога не бачив ніхто ніколи; Єдинородний Син, що в лоні Отця, Той Сам явив» (Ін. 1:18). Бога дійсно ніхто ніколи не бачив, а тому зобразити Його сутність неможливо. Але нам Бог явлений через втілення і прийняття людської природи Сином Божим, тобто саме в Особі Спасителя невидимий Господь стає доступний чуттєвому сприйняттю людини. Одним з основних поборників проти єресі іконоборства був прп. Феодор Студит, який досить чітко і ясно показав, що при зображенні кого-небудь ми зображує не природу (сутність), а особу. Точно так само ми зображуємо Особу Христа, Який реально жив на цій землі. «Хто не сповідує, що Господа нашого Ісуса Христа можна зображувати живописом, той не сповідує, що Він був видимий у плоті, - говорить преподобний, і трохи далі продовжує, - хто не поклоняється святій іконі Господа, той не поклоняється і Самому Господу». Таким чином, ми зображуємо Другу Особу Святої Трійці, Сина Божого, в тому вигляді, в якому Він нам явився в Боговтіленні, а «честь, яка віддається образу, переходить до першообразу», підсумовує прп. Іоанн Дамаскін.

Це лише невеликий нарис, але, думаю, і його буде достатньо, щоб знайшлося, що відповісти протестанту. Хто хоче розібратися глибше - читайте святих отців. Та й взагалі не нехтуйте вивченням нашої віри, ми ж не знаємо, де це може нам ще стати в нагоді?!

Протоієрей Володимир Долгих

Социальные комментарии Cackle